Розділ 11 — Легенда Пустоти

Розділ був розміщений на https://booknet.ua/book/pustota-b435167

Герман і Максим перейшли з одного корпусу торгового центру в інший — двоповерхове підземне приміщення, де гудів ринок. Іржаві стелажі, заставлені мотлохом і зброєю, тулились до барів і закутків для відпочинку. Повітря пахло оливою, потом і чимось смаженим. Вони підійшли до барної стійки, за якою стояв Пал — старий знайомий Германа, кремезний, із сивою щетиною й заразливою усмішкою. Кухар і бармен в одному, він протирав склянки з таким виглядом, ніби знав усі жарти Пустоти.

— Ну що, хлопці, чим частувати? — кинув Пал, його голос гудів, як двигун. — Виглядаєте, ніби тунель вас пожував і виплюнув.

— Щось міцне, — відповів Герман, озираючись на гамір довкола. — Треба думки в купу зібрати.

— Як завжди, — хмикнув Пал, наливаючи дві чарки темної рідини з пляшки без етикетки. — За удачу й майбутню бійку.

Максим узяв чарку, його губи скривились у слабкій усмішці. Він відчув, як напруга — від тунелів, перестрілок, Кольта — почала танути. Вони з Германом цокнулись.

— За удачу, — буркнув Герман, піднявши чарку.

Ковток обпік горло, але зігрів із середини. Максим видихнув, його плечі розслабились, цинізм відступив на мить.

— Знаєш, — почав він, глянувши на Германа, — тут, у Цитаделі, своя атмосфера. Навіть із монстрами за стінами — живе місце.

Герман кивнув, його очі ковзнули по бару — бійці пили, хтось торгував патронами, хтось сперечався за столом.

— Наш дім, — відповів він, голос твердий, але теплий. — І ми його тримаємо.

Максим хмикнув, його погляд став задумливим.

— Форт — мій дім, але іноді ловлю себе на думці, що хочу… більшого, — буркнув він. — Хоча й не знаю, чого саме.

Герман глянув на нього, його тон став м’якшим, ніби згадав їхні старі розмови.

— Минуле кличе, — сказав він. — Той час, коли все було спокійно. Сім’я, друзі… До Пустоти.

Максим замовк, його очі вп’ялися в порожнечу. Він повільно зняв із шиї амулет — потертий металевий кругляш із блискавкою та символами — і поклав на стійку. Світло лампи відбилось від нього, кинувши тінь.

— Це з мого старого дому, — тихо сказав він, кивнувши на амулет. — Мамин був.

Герман уважно глянув на нього, його погляд став серйознішим.

— Важлива штука? — запитав він, хоч і знав відповідь.

Максим кивнув, його голос став глухим.

— Так. Знайшов його після… усього, — він зітхнув. — Часто думаю про те життя. Що втратив. Що вже не згадаю.

Герман крутнув чарку в руках, його тон став низьким, але впевненим.

— Ми всі щось втратили, Макс, — сказав він. — Але це нас гартує. Живемо, боремось.

Максим скривився, його пальці стиснули амулет.

— Та я майже не пам’ятаю того життя, Гер — буркнув він. — Мені було сімнадцять, коли все це трапилось… ти ж знаєш. Дитина, можна сказати.

Герман хмикнув, згадуючи їхню розмову в тунелях.

— Пам’ятаю, ти казав, — відповів він. — Тим паче нещодавно про це гуділи.

Максим потер скроню, його голос став різкішим, ніби спогади рвали його зсередини.

— Але іноді здається, що я вже не розумію, ким був тоді, — сказав він. — Той пацан і я зараз — різні люди.

Герман глянув на нього, його очі блиснули розумінням.

— Майбутнє — це те що ми самі ліпимо, — відповів він, піднявши чарку. — Не минуле нас тримає, а те, що робимо тут і зараз.

Максим зітхнув, його плечі напружились, цинізм прорвався.

— Ліпимо, кажеш? — буркнув він. — Я був пацаном, а став… холодним. Емоції тримаєш у кулаці, думаєш тільки, як вижити. Про яке там майбутнє можна казати.

Герман кивнув, його тон став м’якшим, але твердим.

— Це нелегко, — визнав він. — Усі ми через це проходимо. Але ти не сам, Макс. І емоції — не слабкість, а те, що тримає нас людьми.

Максим хмикнув, його усмішка була кривою, саркастичною.

— Людьми? — перепитав він. — У цій пустці це перший крок до могили.

Герман тихо засміявся, його рука лягла на плече Максима.

— Може, — відповів він. — Але якщо забудемо, що таке бути людиною, то за що тоді боремось Макс? Втратимо себе — втратимо все.

Максим глянув на нього, його цинізм зіткнувся з теплом у словах Германа. Він крутнув амулет на стійці, видихнув.

— Може, й так, — буркнув він тихо. — Але легше від цього не стає.

Пал, що досі мовчки слухав, хмикнув, наливаючи ще по чарці.

— Ви двоє — як старі пси, що гризуть одну кістку, — кинув він із усмішкою. — Пийте, а то ваші філософії мене в сон кинуть.

Герман засміявся, а Максим скривився, але взяв чарку. Напруга спала, хоч думки все ще гуділи.

Максим задумався, крутячи чарку в руках. Слова Германа гуділи в голові, але він не поспішав погоджуватись. Його сила — у виживанні, у тому, що він не зламався, але легенда? Це звучало як казка для тих, хто не бачив Пустоти.