Розділ 10 — Ласкаво просимо у Цитадель

Розділ був розміщений на https://booknet.ua/book/pustota-b435167

Герман і Максим ступили на станцію, і морок тунелю розтанув у гаморі життя. Платформа кипіла — десятки людей гуділи серед іржавих вагонів, що стали стінами майстерень. Ковалі гнули метал, молотки били в унісон, іскри сипались на бетон, змішуючись із запахом гарячої сталі, оливи й поту, що сочиться навколо. Над головою тріскотіли лампи, кидаючи тремтливе світло на купи уламків і дротів, що звисали, як мертві змії.

Невеликий загін озброєних бійців у сірих куртках стояв біля входу, їхні очі пильно вдивлялись у темряву тунелю, звідки виринули гості. Один із них стиснув автомат, але Герман лише кивнув, проходячи повз, — його чорна форма й татуювання на зап’ясті були пропуском, що мовчки кричав: "Свій". Бійці розступились, хоч їхні погляди затримались на Максимі — чужаку в пошарпаному одязі, чиї руки ще липли від крові.

Для Германа ця станція була домом — він ішов упевнено, розправляючи плечі, кидаючи короткі "привіт" ковалям і механікам, що відривалися від роботи, щоб кивнути у відповідь. Його голос, спокійний і твердий, відлунював між стінами, коли він віддавав накази чи жартував із місцевими. Максим же тримався позаду, його очі обшарювали станцію — від купи деталей на столі, що скидались на розібраний автомат, до жінки в кутку, яка гнула бронепластину, лаючись на помічника. Тут кипіла робота, але під гулом молотків відчувалась напруга — Цитадель не спала, вона готувалась.

— Не бував тут? — кинув Герман, глянувши на Максима з ледь помітною усмішкою.

Максим пирхнув, окинувши поглядом стелю, де краплі конденсату падали на бетон.

— Ні, не тягнуло до ваших підвалів, — буркнув він, голос просочився цинізмом. — Гарне місце, якщо любиш запах мокрого заліза й чужі косі погляди.

Герман тихо засміявся, кивнувши на натовп.

— Тут усі свої, Макс. Розслабся, за нами вже ніхто не женеться, — сказав він, але в його тоні відчувалась гордість — за людей, за станцію, за те, що вона трималась у цьому хаосі.

Максим кивнув, але тривога не відпускала. Він ловив на собі погляди — цікаві, насторожені, іноді ворожі. Чорна форма Германа, його татуювання "Чорної Мітки" — еліти Цитаделі — діяли як щит, але Максим залишався чужаком. У Форті його знали як бійця, тут же він був ніким — лише тінню за спиною Германа. Він стиснув кулак, відчуваючи, як липка кров Виродка все ще тримається на шкірі.

Вони пробирались крізь гамір — команди ковалів, скрегіт металу, шипіння зварки. У кутку хлопець, не старший шістнадцяти, викладав на стіл деталі — ствол, затвор, пружини, — а старий механік бурчав, пояснюючи, як зібрати щось убивче. Максим зупинився на мить, його очі звузились — це не просто укриття, це машина війни, що дихає серед іржі й занепаду.

— Дивись, — Герман кивнув на ескалатор попереду, що давно завмер, його сходи вкрились пилом і слідами чобіт. — Нам туди.

Максим хмикнув, кинувши погляд на сходи.

— Що, ліфтів у вашій фортеці не передбачили? — буркнув він, але рушив за Германом.

Вони почали підніматись, важкий метал гудів під ногами, повітря стало густішим від вологості й запаху машинного мастила. Стіни ескалатора були вкриті тріщинами, із щілин сочилась вода, краплі тихо падали на бетон унизу. Здалека долинали відлуння ударів — ніби станція пульсувала, не зупиняючись ні на мить.

— Треба проявити силу, — кинув Герман із легкою усмішкою, піднімаючись без зусиль, ніби ці сходи були його щоденною дорогою.

Максим скривився, його чоботи гупали по металу.

— Та я вже проявив, коли твій план із "Дельтою" накрився, — відрізав він, але кутик губ смикнувся — їхня стара гра в перепалках.

Герман тихо засміявся, не обертаючись.

На верхньому рівні вони зупинились, Герман розправив плечі, вдихаючи повітря, що пахло порохом і потом.

— Ось ми й тут, — сказав він, його голос став упевненішим. — Ласкаво просимо до Цитаделі ще раз, Макс. Не спіткнись об поріг.

Перед ними розкинувся пропускний пункт — кілька бійців у сірих формах Стражів стояли вздовж барикад із мішків і металевих листів. Їхні автомати висіли на плечах, очі пильно обшарювали кожного, хто підходив. Один із них, кремезний, із шрамом через брову, кивнув Герману, але його погляд затримався на Максимі — холодний, оцінюючий. Стражі були місцевою гвардією — не еліта "Чорної Мітки", а прості бійці з базовою зброєю й навичками, що тримали порядок серед хаосу. Їхня форма тьмяніла поруч із чорною уніформою Германа, але вони знали своє місце.

Максим відчув, як погляди Стражів свердлять його спину, але лише хмикнув.

— Що, Германе, твої пси не люблять гостей? — кинув він тихо, щоб чув лише напарник.

Герман усміхнувся, не обертаючись.

— Вони просто не знають, що з тобою робити, — відповів він, його тон був легким, але з ноткою гордості. — Ходімо, Кольт чекає.

Герман і Максим ступили на верхній рівень станції, де пропускний пункт гудів напругою. Барикади з мішків і металевих листів тягнулись уздовж платформи, а п’ятеро Стражів у сірих формах стовбичили біля проходу. Їхні автомати висіли на плечах, очі пильно обшарювали кожного, хто наближався. Повітря пахло порохом і потом, а з нижнього рівня долинав гул молотків, що били по сталі.