Розділ 8 — Метро

Розділ був розміщений на https://booknet.ua/book/pustota-b435167

Максим і Герман спустились у вестибюль метро, де пітьма гуділа, густа, як смола. Ліхтарик Максима ледве пробивав морок, ковзаючи по облуплених стінах і іржавим турнікетам, вихоплюючи шматки плитки. Усе їхнє спорядження — помпа, автомат — лишилось на поверхні, загублене в хаосі Гуллівера. У Германа заклинило автомат, у Максима був лише пістолет із жменею патронів і мачете. Він витягнув зброю з кобури, перевірив магазин — три кулі. Досить, щоб пустити собі одну в лоб, і все.

— Що тепер? — Герман став біля сходів, голос гудів у порожнечі.

— А я що, пророк? — хмикнув Максим, цинізм різонув тишу. — Це ж твоя геніальна ідея була сюди спускатись.

— Ну, тепер ти ще й звинувачувати мене почнеш, так, Макс? — Герман насупився, шрам на щоці смикнувся — знак, що нерви на межі.

— Германе, навіть не починай, — Максим різко видихнув, стримуючи гнів. — Не час сраку рвати. Ми обоє в цьому лайні по вуха, то вибиратись будемо разом. Ясно?

Герман важко зітхнув, потер шию, ніби скидаючи напругу.

— Гаразд, згоден. Уже кипимо. Пропозиції є?

— Був же план, — Максим ступив до турнікета, перекинувши ногу через іржавий бар’єр. — Ідемо за ним. Хрещатик, пересадка, Майдан, Цитадель. Простіше не буває.

Вони спустились на перон. Повітря тут було важким, просоченим вологою й мокрого бетону. Червоні аварійні лампи мигтіли вздовж стелі, кидаючи криваве світло на тріснуту плитку й купи сміття. Тунелі гуділи низьким, ледь чутним гулом — ніби метро дихало, чекаючи здобичі. Максим повів ліхтариком, шукаючи вказівники на Хрещатик, але стіни були голі — вивіски зірвані, карта в центрі перону давно пропала, вкрадена Сталкерами чи згнила від часу.

— Доведеться згадувати дитинство, — буркнув Максим, зупинившись посеред платформи. — Не пам’ятаю, куди тут іти.

— Та ти жартуєш? — Герман хмикнув, кивнувши на правий кінець перону. — Пересадка на Льва Толстого там. Не сто років минуло, Макс.

Максим скривився, але промовчав. Він перевів погляд на сходи ескалатора — темний провал гудів холодом і невідомістю.

— У мене погане передчуття, — тихо сказав він, дістаючи мачете з піхов. Пістолет простягнув Герману. — Тримай. Три кулі — не розтринькай.

— Ідемо? — Герман узяв зброю, перевірив затвор і ступив до сходів, вдивляючись у пітьму.

— Запізно казати "ні"? — Максим зітхнув, але рушив слідом.

— Думаю, так, — Герман криво усміхнувся, його голос був спокійним, але очі пильно шукали рух у темряві.

Ескалатор скрипів під ногами, металеві щаблі прогинались, ніби скаржачись на їхню вагу. Вони перейшли на наступну станцію — Льва Толстого. Тут темрява була ще густішою, лише посеред платформи тліли залишки багаття: купка попелу й обгорілих гілок, що смерділи паленою гумою. Максим і Герман завмерли, притиснувшись до стіни. Максим стиснув мачете так, що кісточки побіліли, Герман наставив пістолет у морок, вуха ловили кожен шурхіт.

— Чисто, — тихо гукнув Герман, обійшовши платформу. — Але щось не так.

Максим вийшов слідом, його ліхтарик ковзнув по підлозі й зупинився на купі трупів біля краю перону. Чотири тіла лежали в неприродних позах, кров розтеклась темними калюжами, уже підсохлими по краях.

— Що за чортівня тут була? — Максим присів біля одного з них, його голос дрижав від напруги.

— Не знаю, що й сказати, — Герман підійшов ближче, перевернув труп ногою й відсахнувся. Обличчя мертвяка було понівечене: шкіра звисала клаптями, зуби стирчали, як ікла, очі — вузькі, зміїні, застиглі в агонії. У центрі лоба зяяла дірка від кулі.

— Як мило, — Максим скривився, його сарказм прорізав тишу. — Навіть не знаю, що додати.

— Потвора, — Герман озирнувся на інші тіла. — Думаю, усі такі. Їх прибрали не просто так.

Максим нахилився ближче, провів пальцем по краю рани — кров ще липла, не до кінця згорнулась.

— Убиті недавно. Годину-дві тому, — він підвівся, витер руку об штани. — На них хтось полює.

— Тоді оглянемось, — Герман кивнув на платформу, його голос став твердішим. — Може, знайдемо зброю чи патрони. Три кулі нас не витягнуть.

— Логічно, — Максим рушив до багаття, тримаючи мачете напоготові. — Ти бери лівий бік, я — правий. І тихо.

Вони розійшлись, промені ліхтариків ковзали по сміттю й уламкам. Максим копнув купу ганчірок — під ними блиснув порожній магазин від автомата. Герман присів біля одного з трупів, обшукав кишені — нічого, крім іржавого ножа з вигнутим лезом.

— Хтось тут був до нас, — тихо сказав Герман, підходячи до Максима. — І не монстри.

— Люди, — Максим стиснув губи, його погляд потемнів. — І вони близько.

Максим і Герман за кілька хвилин обшукали платформу, вигребши з-під сміття хоч щось: іржавий ніж із вигнутим лезом і два патрони до пістолета. Максим зарядив їх у магазин, клацнув затвором і простягнув зброю Герману.

— П’ять куль краще, ніж три, — буркнув він, кинувши погляд на темний провал тунелю. — Але все одно як плюнути в Титана.