Розділ 6 — Кислотний дощ

Розділ був розміщений на https://booknet.ua/book/pustota-b435167

Максим сидів у тісному сховку Форту, перевіряючи спорядження перед виїздом до Цитаделі. Помпа — шість патронів у стволі, ще десять у кишені куртки. Ніж — гострий, хоч і побитий часом. Рюкзак — фляга води, банка тушонки, мотузка. Після кривавої бійні в Більшовику він брав лише найпотрібніше, але цього разу шлунок стискався від передчуття: цього мало. Жодних деталей, лише наказ. Максим скривився — він ненавидів, коли його кидали в темряву, мов щура в метро. А після бійні в ТРЦ відчуття лише посилилось: щось гниле назрівало в Пустоті.

Максим витягнув із кишені пожовклу фотографію — матір, усміхнена, з амулетом на шиї. Її очі, ще теплі, дивились із минулого, якого давно не стало. Грудей торкнувся холодний жаль, але він стиснув зуби — провина за той день, за вибух і її руку під плитою, не відпускала. Він сховав знімок у потертий щоденник і кинув його на полицю. Записи зачекають — втрачати ще когось він не мав наміру.

Двері рипнули, і до сховку ступив Арсен, його чоботи гулко стукнули по бетону. Максим не підвів погляду, продовжуючи перевіряти затвор помпи.

— Готовий? — кинув Арсен, спершись на одвірок. Його щока ледь здригнулась — стара звичка перед вилазкою.

— Як завжди, — хмикнув Максим, клацнувши затвором.

Арсен ступив ближче, кинувши оком на розкладене спорядження.

— Кажуть, у Цитаделі щось дивне, — почав він, понизивши голос. — Викликали терміново, але ні слова про причину. Тобі це не подобається?

Максим похитав головою, стиснувши губи.

— Не люблю сліпі вилазки. Після Більшовика я взагалі нікому не вірю. Забагато трупів для одного дня, а вечір ще попереду.

— Особливо коли нас кидають, як м’ясо, — додав Арсен, у голосі пробилася стримана злість. — Скільки разів Цитадель обіцяла "легке завдання"? Пам’ятаєш Старе місто? "Рейдери", казали. А ми ледь ноги винесли з того гадючника мутантів.

— Ага, — кивнув Максим, його очі звузилися від спогаду. — Якщо це знову пастка, я їм горлянки поріжу. Але щось мені підказує — після Більшовика вони не жартують. Там була не просто різанина. Там була техніка. Хтось великий.

Арсен зітхнув, його обличчя затверділо.

— Сподіваюся, цього разу обійдеться. Але я не повторю старих помилок. Тримай очі відкритими.

— Не обійдеться, — відрізав Максим. — Мутанти в Старому місті — квіточки проти того, що влаштували в ТРЦ. Ми в самому центрі якогось лайна, Арсене.

Двері знову рипнули, і до сховища ввалився Герман, скидаючи рюкзак із плеча. Його куртка була в пилу, очі горіли рішучістю.

— Я готовий, — кинув він, обвівши їх поглядом. — А ви?

Максим і Арсен перезирнулися. Максим кивнув.

— Майже. Що знаєш про виклик? — запитав він, підводячись.

Герман стенув плечима, але в його голосі відчувалася напруга.

— Та мало що. Дмитро сказав, що ми потрібні через Більшовик. Мовляв, там щось сталося, і ми єдині, хто бачив ту м’ясорубку. Але конкретики — нуль.

— Щось сталося? — Арсен насупився. — Якщо Цитадель кличе нас після такого, це не просто проблеми. Це катастрофа.

— Яка ще катастрофа! — вирвалось у Максима, голос різкий, як лезо. — Ми самі уляпались у це лайно! Більшовик, кров, Олег… — він осікся, зиркнувши на Германа, і стих, — ти зрозумів. І тепер Цитадель хоче, щоб ми розгрібали їхнє лайно? Забуть про спокій, Германе. У Пустоті його не буває.

Герман стиснув кулаки, його очі спалахнули. Він ступив ближче, голос тремтів від стримуваної злості.

— Обережніше, Максиме. Не треба тут розкидатися моїм братом, ніби це просто гільза на підлозі. І зніми цю свою маску крутого хлопця — тут немає кому її показувати.

Максим видихнув крізь зуби, відвівши погляд. Холод у грудях стиснув сильніше, але він лише кивнув.

— Добре, без масок. Але суть та сама — ми в дупі, і Цитадель нас не врятує.

Герман затримав на ньому погляд, потім розслабив плечі.

— Може, й так. Але гадати марно. Поспішайте, поки не стемніло, — кинув він, розвернувшись до дверей.

Максим видихнув, відчуваючи, як у грудях наростає холодна впевненість. Що б не чекало в Цитаделі, вони впораються. Разом. Він закинув рюкзак на плече й рушив слідом.

На подвір’ї Форту бурчав двигун пікапа — того самого, Чорної Мітки, що витягнув їх із Більшовика. Іржа роз’їла його боки, мов чума, шибки давно замінили тьмяним пластиком. Поруч тулився броньовик Ядра — кострубата махина, зварена з уламків БТРа, із кулеметом на даху, що хилився під вагою пилу. Бійці супроводу — шестеро чоловіків у пошарпаній амуніції — жували сухпай, перемовляючись із місцевими. Двоє інших вовтузились біля транспорту: худий, із залисинами, копирсався в двигуні пікапа, а кремезний, із татуюванням на шиї, лаявся біля броньовика, тримаючи клеми напівмертвого акумулятора.

Максим підійшов до пікапа, грюкнувши долонею по капоту. Метал глухо задзвенів, видавши хмаринку пилу.

— Готові, — кинув він, привертаючи увагу.

Худий боєць випростався, витерши руки об ганчірку, що пахла гасом і гниллю.