Розділ 4 — Більшовики

Розділ був розміщений на https://booknet.ua/book/pustota-b435167

Пікап стрімко мчав по бульвару Тараса Шевченка, оминаючи іржаві остови машин — старі іномарки й автобуси, що вросли в асфальт, нагадували про минуле життя. Їхні потрощені корпуси, вкриті пилом і слідами кігтів, стояли, як надгробки, а з одного визирала пожовкла газета, що тріпотіла на вітрі. Максим, спершись на борт кузова, кинув погляд на ці привиди доріг, цинічно хмикнувши: "Раніше тут пробки, тепер — могильник".

Скоро машина вискочила на проспект Перемоги. По обидва боки громадилися скелети будівель — потрощені вікна, обгорілі фасади, ніби місто кричало про свою смерть. Максим глянув убік. Цирк вималювався на тлі сірого неба — його куполи, тріснуті й покручені, тягнулися вгору, мов кістки, що стирчать із могили. На одному з них сидів Літун — силует із крилами, як у кажана, пильно видивлявся околиці. Раптом його голова смикнулася: зграя Блукачів шкутильгала по протилежній вулиці, їхні лапи чавкали в багні. Літун розправив крила — чорні, рвані, ширші за людський зріст — і зірвався вниз. Повітря розітнув свист, пазурі вчепилися в Блукача, туша здригнулася, і хижак уже тягнув здобич на дах ТРЦ "Україна".

ТРЦ стояв, як велетенський труп — скляний фасад розтрощений, нутрощі вивернуті назовні. Літун приземлився на краю даху, де колись блимала вивіска, і вп’явся в жертву — шматки плоті падали вниз, кров текла по потрісканому бетону. Піщаний вітер приніс сморід, і Максим скривився, відчувши, як стара ненависть до цього світу стискає горло. "Красота Пустоти," — подумав він, сплюнувши за борт. На мить його погляд завмер на крилах Літуна, що тріпалися над здобиччю. Артем колись казав: "Цей світ ще можна врятувати, Максе, якщо ми будемо разом". Малий вірив у щось, чого Максим не бачив. А що, як він був правий? Думка кольнула, але він струснув головою, відганяючи її. "Пізно про це," — буркнув сам собі.

Пікап загальмував біля ТРЦ "Більшовик", неподалік від станції метро Шулявська. Будівля, що колись гуділа життям, тепер нагадувала покинуту шкаралупу — стіни пошрамовані, вікна вибиті, дах провалився в кількох місцях. Клан Більшовиків обрав її за площу, але не за розум — укріплення тут були нікудишні. Машина зупинилася на парковці, де асфальт тріскався від чагарників і уламків. Герман заглушив двигун, тиша вдарила по вухах, лише вітер гнав обривки сміття через гільзи й плями засохлої крові. Стіни ТРЦ мовчали, але кричали про бійню — сліди кігтів, прострелені двері, розмазана червона смуга на бетоні.

Максим зістрибнув із кузова, оглядаючи місцевість. Напруга в команді гуділа, як дріт під струмом. Вовк і Сірий стиснули автомати, бійці Чорної Мітки мовчки перевіряли зброю. Герман вийшов із кабіни, його погляд різав повітря. Арсен став поруч, шрам напружився.

Максим зістрибнув із кузова, за ним — Вовк і Сірий, бійці Чорної Мітки. Герман вийшов із кабіни, Арсен став поруч. Усі завмерли, оглядаючи масштаб руйнувань. Фасад ТРЦ був розтрощений, ніби велетенський кулак пробив його наскрізь, уламки скла й бетону встеляли землю, а всередині виднілися обгорілі залишки стелажів і стін.

Максим звузив очі, голос став холодним і різким:

— Це не монстри. Не мутанти. І навіть не Титан. Щось інше.

Герман повернув голову, його погляд пронизав Максима.

— Ти впевнений? Ти ж казав про ту тварюку з шипами.

Максим кивнув, потерши шию.

— Титан рве і трощить, але не так. Це… — він махнув рукою на розвалений фасад, — це ніби вибух. Щось із розумом. Не знаю, що за хрінь, але кігті тут ні при чому.

Арсен стиснув автомат, його шрам напружився.

— Якщо не тварини, то хто? Люди?

Максим пирхнув, але без усмішки.

— У Пустоті? Люди з таким арсеналом? Сумніваюся, але хтозна.

Раптом Вовк підняв руку, вказавши на бік ТРЦ.

— Там! Хтось ворушиться.

Усі обернулися. Крізь тріщини в стіні, за купою уламків, виднілися силуети — двоє людей, пошарпаних, але живих. Один тримав залізяку, ніби спис, другий притискав руку до боку, де темніла пляма крові. Вони помітили пікап і завмерли, ніби вирішуючи, тікати чи кликати.

Герман ступив уперед, голос прогудів:

— Хто ви? Назвись!

Той, що з залізякою, хрипко гукнув:

— Ми з Більшовиків! Нас шестеро було… Ті, що прийшли, просто відкрили по нас вогонь. Без слів, без нічого — стріляли, поки все не рознесли. Двоє лишилися.

Максим глянув на Арсена, потім на Германа.

— Вогонь, кажеш? Чудово. Значить, це не просто пси з Пустоти.

Герман кивнув, його погляд став твердим.

— Забираємо їх і валимо всередину. Треба знати, хто це був.

Арсен коротко наказав:

— Вовк, Сірий, витягніть їх. Решта — за мною.

Команда рушила до ТРЦ, бійці Чорної Мітки прикривали фланги, Вовк із Сірим побігли до вцілілих. Максим затримався на мить, стоячи біля пікапа. Він ще раз глянув на розруху — пробитий фасад, обгорілі стіни, уламки, що диміли в пилу. "Що за хрінь?" — подумав він, звузивши очі. Це не кігті, не вибухівка Рейдерів, не хаос мутантів. Щось чітке, холодне, сплановане. Відчуття стиснуло груди, але він сплюнув і рушив слідом за іншими.