Розділ 3 — Поклик про допомогу

Максим розплющив очі — тупий біль від учорашньої сутички з Титаном стискав м’язи, мов залізо. Промінь сонця сочився крізь тріщини в стелі, кидаючи бліді смуги світла на стіни тісного сховку. Його кут натякав: обід давно минув. Учора ввечері загинув Артем. Потім Титан мало не доконав Максима. Повернувшись уночі, він звалився без сил, і тепер їх ледве вистачало. Тіло гуділо, але розум рвався на волю, остаточно проганяючи сон.

Він сів, спершись на холодну стіну, холод пробився крізь потерту куртку. Погляд уп’явся в стелю. Тріщини розходилися по бетону, мов вени мертвого світу. Тут було тихо. А в голові боролися два світи: один — тихий, безпечний, захований у цих стінах; другий — жорстокий, що вишкірявся за воротами Форту. Тут Макс балансував між ними, ніби канатоходець над прірвою. Іншого життя не лишилося — старе згоріло в попелі, залишивши вижовану[a.d.1]  шкаралупу. Слабину давати не можна. Один хибний крок — і Пустота розчавить.

Кімната мовчала, але все в ній нагадувало про бій. У куті лежало спорядження: автомат із потертим прикладом, ніж у чоботі, бронежилет, пошрамований латками. Полиці гнулися від трофеїв — шматки мутантської шкіри, обгорілі гільзи, кігті. Під столом — ящик гранат на чорний день. Максим потягнувся до автомата, пальці клацнули затвором. Усе на місці.

Чоботи гупнули об підлогу, коли він підвівся. Крок до вікна — сталь підвіконня вп’ялася в долоні. Рама скрипнула. З двору долинув гул Форту, разом із ним у кімнату потягнуло пилом. Погляд ковзнув по двору — знайомому до скреготу в зубах. Під вікном Паладини міняли варту: силуети в рваній броні, автомати напоготові, очі під шоломами пильнували горизонт. Без Паладинів Форт довго не протримався б. За їхньою сталлю двір жив своїм життям. Халупи з брухту гуділи: діти гасали, дзенькаючи «кігтями» з арматури, репетуючи:

— Падай, тварюко!

Ринок гудів: Сталкери волокли мішки з м’ясом, торгаші горланили за патрони. Двигун вантажівки чхав димом, двоє в спорядженні сварилися, клацаючи ключами. Бійка Сталкера з Паладином гуділа кулаками, броня дзенькала під вигуки:

— Давай, Вовче!

Запах смаженого змішувався з їдким смородом пального.

Максим мовчки дивився на двір. Форт був спалахом тепла над прірвою — там, за стінами, стогони мутантів і хруст кісток, тут — діти грали в героїв, Сталкери билися за самогон, ніби завтра не прийде.

Він видихнув, у грудях дерло від пилу. Максим витягнув із кишені щоденник, поклав його на стіл. Фотографія матері вислизнула й упала поруч. Макс сів, лікті вдарили по пошарпаній поверхні, пальці розгорнули журнал.

Ручка заскрипіла по паперу:

«Артем здох. Зірвав маску з Рейдера — той скрутив йому шию. Я не встиг».

Максим затримав погляд  на фотографії.

«Ти б сказала, що він був ще дитиною. А я мав повернути його живим».

Ручка знову заскрипіла:

«Титан. Панцир, шипи, сліпі очі. Кулі беруть погано, шия слабка. Утік зі школи».

Під записом Максим накидав обриси істоти й позначив незахищену ділянку біля шиї.

Гук із двору обірвав тишу. Він згорнув щоденник, сховав фотографію між сторінками й рушив до дверей.

Сонце змусило прижмуритися. Двір гудів на повну: з майстерень долинав брязкіт металу, від вогнища тягнуло димом.

— Ілюзія, — пробурмотів він собі під ніс. — Мать її, безпеки.

Максим оглянув двір. За воротами небезпека й монстри, а тут торгували, сварилися, сміялися й тягали ящики. Наче нічого не сталося. Він рушив до штабу. Очі, гострі, мов лезо, обмацали двір. Цей гамір — вистава, крихка, як скло. Для інших світ за воротами — чужий, для нього — кожен шурхіт кричав про кігті, кожен подих — про Титана. Тут він був воїн, викуваний Пустотою. Вижити або здохнути.

На розі Арсен шикував Сталкерів. Максим гукнув:

— Арсене!

Той обернувся.

— Максе! Думав, ти в штабі сидиш. — Але усмішка Арсена швидко згасла. — Говорили про твою нову тварюку. Як ти її там назвав?

— Титан, — кинув Максим, у голосі промайнула тінь гордості. — Панцир, шипи, сліпі очі. Кулі беруть погано, слабке місце — шия. Принаймні там його вдалося поранити.

— Титан, значить… Де ти його бачив?

Максим знизав плечима.

— У школі біля Голоду. Чергове створіння. Не перше породження Пустоти й не останнє.

Арсен насупився.

— Не заливай, пацан! Брат Артема просив узяти малого до Сталкерів. Я довірив його тобі — і ти повернувся сам. Скільки разів я казав: думай, перш ніж лізти в пекло?

Максим стиснув щелепу, але очей не відвів. Слова зачепили, але він не виказав цього.

— Артем сам вибрав свою смерть. Я не нянька. Титан — просто туша з кістками. Впораємося.

Арсен похитав головою.

— Впораємося, кажеш? Особисто ти? Максе, ти за своїм гонором світу білого не бачиш. Привів цю тварюку до наших дверей. Це не «просто туша» — це загроза. І якщо знову підставиш нас через свою впертість, я сам тебе пристрелю, синку.

Макс промовчав. Арсен знав його надто добре, щоб повірити в цю байдужість. Його голос трохи пом’якшав, ніби чоловік намагався стримувати власний гнів: