Розділ 3 — Поклик про допомогу

Розділ був розміщений на https://booknet.ua/book/pustota-b435167

Максим розплющив очі — тупий біль від учорашньої сутички з Титаном стискав м’язи, мов залізо. Промінь сонця сочился крізь тріщини в стелі, кидаючи бліді смуги світла на стіни тісного сховку. Його кут натякав: обід давно минув. Учора ввечері Артем загинув, потім Титан мало не доконав мене — повернувшись уночі, я звалився без сил, але й тепер їх ледве вистачало. Тіло гуділо, але розум рвався на волю, розплутуючи липкі тенета сну.

Він сів, спершись на холодну стіну — бетон куснув шкіру крізь потерту куртку. Погляд уп’явся в стелю: тріщини, мов вени мертвого світу, розбігалися хаотичною картою Пустоти. У голові боролися два світи: один — тихий, безпечний, захований у цих стінах; другий — жорстокий, що скалився за воротами Форту. Тут він балансував між ними, ніби канатоходець над прірвою. Іншого життя не лишилося — старе згоріло в попелі, залишивши вижовану шкаралупу. Слабину давати не можна. Один хибний крок — і Пустота розчавить.

Кімната мовчала, але все в ній кричало про бій. У куті чатувало спорядження: автомат із потертим прикладом, ніж у чоботі, бронежилет, пошрамований латками. Полиці гнулися від трофеїв — шматки мутантської шкіри, обгорілі гільзи, кігті, що пахли залізом. Під столом — ящик гранат на чорний день. Максим потягнувся до автомата, пальці клацнули затвором — сухий звук розірвав тишу. Усе на місці.

Чоботи гупнули об підлогу, коли він підвівся, відлуння прокотилося порожнечею. Крок до вікна — сталь підвіконня вп’ялася в долоні, укол струснув дрімоту. Рама скрипнула, і гул Форту вдарив у груди разом із хмарою вічного пилу. Погляд ковзнув по двору — знайомому до скреготу в зубах, але чіткому, ніби хтось зірвав сіру пелену.

Під вікном Паладини міняли варту: силуети в рваній броні виструнчилися, автомати напоготові, очі під шоломами пильнували горизонт. Їхній ритуал тримав Форт на тонкій нитці — без них Титан чи Рейдери давно б пожерли все до кісток. За їхньою сталлю двір пульсував життям — крихким міражем, що не мало права бути поруч із Пустотою. Халупи з брухту гуділи: діти гасали, дзенькаючи "кігтями" з арматури, репетуючи: "Падай, тварюко!" Сміх рвав повітря, ніби за воротами не було шипів і крові.

Ринок гудів: Сталкери волокли мішки з м’ясом, торгаші горланили за патрони. Двигун вантажівки чхав димом, двоє в спорядженні сварилися, клацаючи ключами. Бійка Сталкера з Паладином гуділа кулаками, броня дзенькала під вигуки: "Давай, Вовче!" Запах смаженого змішувався з їдким смородом пального. Життя чіплялося за обривки старого світу, попри Титана за обрієм.

Максим вдихнув цей гамір. Форт був спалахом тепла над прірвою — там, за стінами, стогони мутантів і хруст кісток, тут — діти грали в героїв, Сталкери билися за самогон, ніби завтра не прийде.

Він видихнув — пил осів у грудях клубком. Рука витягла з кишені щоденник, потріскана обкладинка впала на стіл із глухим стуком. Фотографія матері вислизнула — її усмішка блиснула маяком із минулого. Максим сів, лікті вдарили по пошарпаній поверхні, пальці розкрили журнал.

Ручка з облупленою фарбою лягла в долоню. Слова різали папір:

"Артем здох. Зірвав маску з Рейдера — поплатився шиєю. Я не встиг."

Погляд упав на фото — її очі пробивали наскрізь. Щелепа стиснулася:

"Мам, ти б пожаліла. Я — ні."

Монета — іржава, із затертим гербом до Вибуху — холодила пальці. Він кинув її — дзенькіт ударив по тиші. Ручка заскрипіла:

"Титан. Панцир, шипи, сліпі очі. Кулі беруть погано, шия слабка. Втік через школу."

Ескіз ожив: туша, шипи, білі зіниці — маяки хаосу. Щоденник був картою виживання, вирізьбленою в папері, як шрами на броні.

Скрип стільця різонув, коли він відкинувся назад. Тріщини в стелі шепотіли порожнечу — сенс? Прощення? Очі лишалися мертвими, але пальці стиснули стіл, тримаючи реальність. Видих — хрипкий. Гук із двору обірвав тишу — пора йти. Він кинув погляд на щоденник і рушив до дверей.

Сонце вдарило в обличчя, розплавляючи холод. Форт вибухнув — крики, дзенькіт, дим били по нервах.

— Ілюзія, — буркнув він, видихнувши пил. — Мать її, безпеки.

Очі, гострі, як лезо, обмацали двір. Цей гамір — вистава, крихка, як скло. Для інших світ за воротами — чужий, для нього — кожен шурхіт кричав про кігті, кожен подих — про Титана. Тут він був воїн, викований Пустотою. Вижити або здохнути.

— Арсен уже чекає, — пробурмотів він, прямуючи до штабу.

Сталкери кивали — повага без слів. Титан підняв його ім’я, але визнання — пил, мир — попіл. Крок — чіткий, як постріл.

На розі Арсен вичитував Сталкерів, шрам викарбував його обличчя. Максим гукнув:

— Арсен!

Той обернувся, шрам скривився в усмішці.

— Максим! Думав, ти в штабі копирсаєшся.

Арсен кивнув, усмішка згасла, очі стали твердими, як сталь.

— Говорили про твою нову тварюку. Як ти її там назвав?

— Титан, — кинув Максим, у голосі блиснула тінь гордості. — Панцир, шипи, сліпі очі. Кулі беруть погано, слабке місце — шия. Поки що.

— Гарна назва, — Арсен пирхнув, але очі звузилися. — Тепер усі знатимуть, що це за виродок. Але це не просто ім’я — це попередження. Він небезпечний, і нам треба бути готовими.