Розділ 9 — Група «Альфа»

Розділ був розміщений на https://booknet.ua/book/pustota-b435167

Через деякий час тунель вивів Максима й Германа до невеликої технічної станції, оповитої напівтемрявою. Тьмяні лампи гуділи над головою, їхнє світло ледве пробивалось крізь запилені плафони, кидаючи криваві відблиски на бетон. Перед ними розгорнулась сцена, від якої кров застигла в жилах: шестеро бійців у пісочній формі, із бурштиновими вставками на броні, допитували групу полонених — п’ятеро чоловіків і дві жінки, зв’язані мотузками, із закривавленими обличчями. Дисципліна бійців була залізною, але жорстокість — сліпою.

Герман різко зупинився, притиснувшись до стіни, його рука лягла на автомат. Він кивнув Максиму, ховаючи обличчя в тіні.

— Чуєш? — шепнув він. — Це Альфа.

Максим присів поруч, його погляд застиг на полонених. Серце гупало — не від страху, а від гніву, що наростав із кожним ударом кулака, який бійці опускали на зв’язаних. Один із них — високий, із грубим голосом — тримав пістолет, наставивши його на худорлявого чоловіка з розбитою губою.

— Де таємні входи до Цитаделі? — гаркнув він, тицьнувши дулом у скроню полоненого. — Кажи, або твої мізки прикрасять стіну!

— Ми не знаємо! — прохрипів чоловік, його голос тремтів відчаєм. — Клянусь, ми просто шукали їжу!

— Брешеш! — рявкнув інший боєць, ударивши його чоботом у живіт. Полонений зігнувся, кашляючи кров’ю. — Ви, потвори, не варті життя! Де ваші подільники?

Герман стиснув губи, його очі пильно обшарили станцію — шість бійців, озброєні автоматами й пістолетами, двоє біля полонених, четверо розставлені по периметру. Він шепнув Максиму:

— Спостерігаємо. Треба знати, скільки їх і де слабке місце.

Максим кивнув, хоч його кулаки стиснулись так, що побіліли кісточки. Він хотів рвонути вперед, але стримався — Герман був правий. Та коли високий боєць повернувся до іншого полоненого — молодого хлопця з порваною курткою — і без попередження вистрелив йому в груди, цинізм Максима тріснув. Хлопець грюкнувся на бетон, кров хлюпнула на зв’язаних поруч, одна з жінок закричала, її голос розірвав тишу.

— Відповідай! — заревів боєць, наставивши пістолет на наступного.

Максим різко вдихнув, його очі спалахнули. Він згадав Арсена — як той стояв над ним, закриваючи від кулі, коли їх загнали в кут мародери. Ті ж крики, той же розпач. Ці люди не були просто Сталкерами — вони були такими ж, як він колись.

У цей момент тунель здригнувся — не просто тріск, а низький гул, ніби старі труби в стінах прокинулись. Лампочки над головою затріщали, дві лопнули з різким хлопком, скалки скла посипались на платформу. Повітря стало важким, ніби хтось стиснув його невидимою рукою. Бійці завмерли, їхні погляди метнулись до стін.

— Що за чортівня? — пробурмотів високий, опустивши пістолет і озираючись.

— Просто труби, — буркнув інший, але його голос тремтів, а рука на автомати здригнулась. — Продовжуй, не відволікайся.

Третій боєць наставив зброю на полонених, але його впевненість танула — він кинув погляд на товаришів, шукаючи підтримки. Дисципліна тримала їх, але тривога просочувалась у рухи.

Герман нахилив голову, прислухаючись до гулу, його розум холодно аналізував.

— Щось нестабільне тут, — шепнув він. — Можемо використати це. Їх шестеро, але вони розгублені.

Максим стиснув зуби, його гнів кипів, але він тримав себе в руках — заради Германа, заради плану.

— Бачив, як вони того хлопця… — почав він тихо, його голос тремтів не від страху, а від люті. — Ми не можемо їх тут лишити. Ці виродки не зупиняться.

Герман глянув на нього, відчувши ту напругу, що йшла від Максима глибше, ніж просто гнів.

— Знаю, — відповів він спокійно, але твердо. — Спочатку дивимось. Якщо рвонемо зараз — нас поріжуть. Чекаємо момент, коли вони остаточно відволічуться.

Максим кивнув, хоч кожен крик полонених різав його, як ніж. Труби загуділи сильніше, ніби відгукуючись на щось невидиме, але він зосередився на бійцях — їхня паніка була їхньою слабкістю.

Герман завмер, прислухаючись до гулу труб, що вібрували в стінах станції. Лампи над головою тьмяно блимали, кидаючи тіні на закривавлених полонених і бійців Альфи. Напруга в повітрі гуділа, ніби перед вибухом. Він глянув на Максима, його очі блиснули холодною впевненістю.

— Слухай, — шепнув він, — якщо був запит про допомогу для Альфи, ми можемо видати себе за Дельту. Сказати, що прийшли їх підстрахувати.

Максим примружився, його пальці стиснули автомат. План звучав божевільно, але в очах полонених — шестеро живих, один мертвий — він бачив відчай, який різав його, як ніж. Часу не було.

— Це ризик, — тихо відповів він, голос тремтів від напруги. — Одне не те слово — і нас поріжуть. Може, краще одразу валити їх?

Герман похитав головою, його тон був твердим, як бетон.

— Ні. Розіграємо сцену. Я поведу, ти підтримуєш. Вони розгублені — труби, допит, хаос. Довіряй мені, Макс, це спрацює.

Максим зітхнув, його цинізм спалахнув на мить.

— Твій театр нас угробить, — буркнув він, але кивнув. — Гаразд, веди. Тільки без дурниць.