Розділ 7 — Гуллівер

Розділ був розміщений на https://booknet.ua/book/pustota-b435167

Зайшовши в середину колишнього ТРЦ Максим обережно опустив Діму біля стіни, той скривився, тримаючись за ногу. Арсен і Герман прикривали його, оглядаючи темряву Гуллівера. Треба було пробігти ще метрів двадцять до внутрішнього укриття — старої комори за ескалатором, де Сталкери колись ховали припаси. Монстри були зайняті одне одним, але Кислотка посилювалась — краплі пробивали дах, падаючи на підлогу з шипінням. Куртка Максима диміла в кількох місцях, Арсен струшував краплі з рукава, бурмочучи прокльони.

Титан тим часом завдав кілька ударів по пащі худого Літуна — той скрикнув, захитавшись, коли хребет тріснув від сили. Оглянувшись, Титан підняв голову до дахів Гуллівера, де причаїлись інші Літуни, що спостерігали з гнізд. Він ударив себе в груди лапами, видавши оглушливий рев — виклик, від якого затремтіли стіни.

— Ну й міць… — видихнув Герман, тримаючи помпу.

— Трохи є, — кивнув Максим, кинувши погляд на Титана. — Давай, заходь уже.

Вони рушили вглиб, тримаючи Діму посередині. Кислотка гуділа на вулиці, пробиваючи асфальт і метал, а всередині Гуллівер гудів від відлуння. Колись це місце гуділо від людей, сміху, покупок — тепер лише руїни, пил і сморід гнізд Літунів на верхніх поверхах. Місцеві уникали ТРЦ — тут ніхто не влаштовував баз, не шукав сховку. Гуллівер був вуликом, і вони це знали.

— Треба перев’язати ногу, — сказав Арсен, коли вони дістались до комори й зачинились усередині. — І вирішити, що далі.

Максим опустив Діму на підлогу, оглянувши його бліде обличчя. Кислотка гриміла зовні, Титан ревище вдалині, але тут, у темряві, вони хоч на мить могли видихнути.

Комора була тісною й темною, пахла гниллю й пилом. Максим опустив Діму біля стіни, той скривився, тримаючи ногу. Кислотка гуділа зовні, краплі пробивали дах, падаючи на підлогу з шипінням. Перші два поверхи будівлі тонули в суцільній темряві — світло ледь пробивалось крізь завалені входи. Вище, де колись красувались панорамні вікна, було світліше, хоч скло давно вибило вітром і часом. Унизу колись гудів продуктовий магазин — його розграбували в перші дні після Вибуху, лишивши порожні полиці й розбиті візки. Шукати тут припаси не мало сенсу, але перечекати Кислотку — так, якщо тримати очі відкритими. У Пустоті інакше не виживиш.

— Давайте нагору, — сказав Максим, глянувши на темні силуети вікон десь над головою. — Звідти видно погоду, зрозуміємо, коли рухатись.

— Це думка, — кивнув Арсен, струшуючи краплі Кислотки з рукава. — Дім, зможеш іти?

— Повільно — так, але довго не витримаю, — прохрипів Діма, стиснувши зуби. Його нога, видно, була не просто забита — коліно розпухло, кожен рух віддавав болем у бліде обличчя.

— Гер, передай по рації в Форт, — кинув Максим, згадуючи танки Ядра, що стояли в ангарі. — Хай заберуть нас, але обережно. Там є чим знести цю тварюку.

Герман похлопав по кишенях, потім нахилився до рюкзака. Його руки завмерли, обличчя спохмурніло. Він підняв погляд, повільно видихнувши.

— Тут така справа… — почав він, голос тремтів від роздратування. — Рація пропала. Мабуть, коли Літун відкинув мене до машини.

— Я свою лишив у пікапі, коли вибирався, — додав Арсен, перевіривши пояс. Він скривився, ніби сам не вірив своїм словам.

Максим похитав головою, його очі звузились від подиву й злості.

— Еліта, мать вашу… — буркнув Максим, голос міцнів із кожним словом. — Квартет бійців! — гаркнув він, різко глянувши на Германа й Арсена. Це не була істерика — це була лють, холодна й гостра, як ніж. — Ви серйозно? Ви стояли й витріщались на того Титана, ніби діти на цирк, а тепер ми без рацій, без транспорту, у сраці посеред Кислотки!

Герман стиснув кулаки, його шрам на щоці смикнувся — стара звичка перед спалахом.

— Ти сам його бачив, — огризнувся Герман, голос низький і твердий. — Така тварюка… Не щодня рве крилатих, як ганчірки. Хіба ти не зупинився хоч на секунду?

— Зупинився? — Максим ступив до нього, очі горіли. — Я зупинився, щоб не здохнути, а не щоб щелепу відвісити! Вас із Більшовика витягав, із Старого міста, а ви — загартовані, мать вашу, Сталкери — загубили пильність через якусь тварюку! Ми могли б вийти звідти з Сашком, із Гришею, якби ви не залипли на того клятого Титана!

Арсен підняв руки, ніби намагаючись угамувати бурю, але його голос був різким.

— Та годі тобі, Макс! Ти ж не сліпий — бачив, яка то сила. Кістки ламає, як сірники, реве, аж земля тремтить. Ми не роботи, щоб усе вимкнути й бігти. І ти сам кричав "До Гуллівера", коли він Сашка розчавив!

— Бо іншого виходу не було! — гаркнув Максим, його голос прогримів у тісній коморі. — А ви стояли, як на виставі, поки Кислотка Ігоря спалила, поки Титан пікап у брухт розніс! Ви мене вчили: "Очі завжди відкриті, Макс", "Не втрачай голову, Макс". І де той самоконтроль, коли він був потрібен?!

Діма, що сидів біля стіни, підняв голову, його бліде обличчя скривилось від болю й напруги.

— Хлопці, досить, — прохрипів він. — Ми всі облажались. Титан — не щуро-пес, від нього очі самі лізуть. Але ми живі, то давайте думати, що далі, а не гризти один одного.

Максим видихнув крізь зуби, відвернувшись до стіни. Його плечі напружились, але він замовк, стримуючи гнів. Герман потер шрам на щоці, кинувши погляд на Арсена. Той стенув плечима, хоч у його очах ще горіла образа.