Розділ 2 — Дотик минулого

Розділ був розміщений на https://booknet.ua/book/pustota-b435167

Максим відкрив очі, і світ навколо повільно почав набувати чітких контурів. Він лежав на березі маленького острова, недалеко від мосту, куди його прибило хвилею. Судячи з того, що на вулиці вже стемніло, він пролежав тут кілька годин.

Зусиллям намагаючись встати, Максим відчув дикий біль у боці та спині. Кожен рух давався з трудом, і він ледь стримував стогони. У голові досі лунав крик матері, а видіння, яке він пережив у непритомності, спливало в пам’яті — спогад про катастрофу, коли стався Великий Вибух.

Його серце стискалося від болю й ностальгії. Він пригадав, як стояв біля вікна, спостерігаючи за ракетою, що мчала до землі, і як страх заповнив його душу, коли він почув голос матері, що кликав його врятуватися. Цей спогад знову й знову промайнув у свідомості, ніби він досі там, у моменті, коли світ руйнувався навколо нього.

Максим притис долоні до землі, намагаючись зібратися з силами й усвідомити, де він опинився. Усе навколо здавалося чужим, а холодний вітер лише посилював відчуття вразливості. Він закрив очі на мить, проганяючи похмурі думки й зосереджуючись на тому, що йому потрібно робити далі.

Берег був слизьким від бруду й водоростей, Максим повільно підвівся на коліна, стискаючи зуби від болю. Його куртка промокла наскрізь, важко обвиснувши на плечах, а права рука кровоточила — мабуть, зачепився за щось гостре під час падіння. Він обмацав кишеню — щоденник усе ще там, хоч і розмоклий. Амулет на шиї холодив шкіру, нагадуючи про матір і той день.

Удалині виднівся міст, його темний силует ледве проступав у сутінках. Над ним гудів вітер, а з боку Лівого берега долинав ледь чутний шурхіт — чи то сміття котилося, чи то Рейдери досі нишпорили в пошуках здобичі. Максим стиснув кулаки. "Вони не перетнули міст," — подумав він, але відчуття безпеки було оманливим. Річка могла принести його куди завгодно, і цей острівець — лише тимчасовий притулок.

Він спробував встати, спираючись на шматок іржавого металу, що стирчав із землі. Біль у боці пронизав, мов ніж, і він тихо вилаявся. "Треба рухатися," — наказав собі Максим, хоч ноги тремтіли від холоду й виснаження. У голові крутилися уривки: компас Артема, що котиться по бетону, хрускіт його шиї, вибух гранати. "Я мав його вберегти," — думка різала, але він відігнав її. Провина не допоможе вижити.

Раптом із темряви долинув звук — низький, гортанний стогін, що перервав тишу. Максим завмер, його рука інстинктивно потягнулася до поясу, але пістолета там не було — згубив у річці. Помпа теж пропала, лишився лише ніж, захований у чобіт. Він присів, вдивляючись у сутінки. На краю острова, серед купи уламків і гниючих водоростей, щось ворушилося — темна постать, повільна, але загрозлива. Блукач? Чи щось гірше?

Максим стиснув руків’я ножа, відчуваючи, як адреналін заглушає біль. "Тільки не зараз," — подумав він, прикидаючи відстань до тіні. Острів був маленький — тікати нікуди, хіба що назад у воду, але це означало смерть від холоду чи радіації. Треба битися. Або чекати.

У цей момент його знову пронизало минуле. Час ніби сповільнився: попіл накривав його, руйнуючи світ перед очима. Він не встиг осягнути, що сталося, але той день назавжди врізався в пам’ять — як шрам, що не гоїться.

Тоді він був беззахисним, самотнім, утраченим. Думки про матір ятрили душу, розпалюючи в грудях біль і замішання. Пам’ять, утрата й відчуття катастрофи змішувалися в одне.

Усе це лишилося позаду, але тепер, занурюючись у крижані води річки, він відчув ту саму безвихідь. Холод захлиснув його, вириваючи зі спогадів. Максим повернувся до реальності, важко дихаючи. У голові пульсувала одна думка — вижити.

Він піднявся, спираючись на слизький берег, і оглянувся, оцінюючи, де опинився й як дістатися до бази Паладинів. Навколо розкинувся обвуглений ландшафт: колись могутні дерева стояли чорними стовпами, обгорілі гілки тяглися вгору, мов скелети. Природа тут ледве жевріла — серед попелу й пилу одинокі кущі чіплялися за життя, їхні листки тремтіли від вітру.

Сутінки огортали землю, відкидаючи довгі тіні. Кожен шурхіт у темряві змушував його напружувати слух. Замість птахів лунали глухі стогони й ричання — голоси істот Пустоти. У небі пролунав крик Літуна — хижака, чиї крила гуділи над головою, шукаючи здобич. Максим знав: тут завжди треба бути готовим.

Перевіривши спорядження, він скривився: річка забрала все — зброю, запаси, навіть стару флягу. Лишився лише ніж у чоботі, тупий і ненадійний. Але він умів обходитися й меншим.

Свобода в цьому світі — це постійна боротьба. Кожен крок вимагав обережності, кожна секунда — пильності. За роки виживання втрата Артема не зламала його — ще один учень, що поплатився за дурість. Кожна смерть лише загострювала його інстинкти.

— Хочу дізнатися, що під маскою, — процитував він слова Артема, пирхнувши. — Дурень. Завзяття без мізків.

Видохнувши, Максим зосередився на шляху попереду. За правилами, виробленими за роки виживання, зупинятися означало загинути. Біль — лише перешкода, яку він давно навчився долати. Мета була ясна: дістатися до бази Паладинів, знайти там безпеку й перегрупуватися.

Сутінки накривали обгорілий ліс, заглушаючи його похмурий вигляд довгими тінями. З-за дерев долинали тривожні звуки — глухі стогони й пронизливі крики Літунів, що розривали тишу. Їхні крила гуділи в небі, нагадуючи про постійну загрозу. Максим оглянув околиці: усе спорядження згублено в річці, лишився лише ніж — тупий, але поки єдиний союзник. Виживання стало його єдиним завданням, і він умів його виконувати.