Розділ 2 — Дотик минулого

Максим відкрив очі, і світ навколо повільно почав набувати чітких контурів. Він лежав на березі маленького острова, недалеко від мосту, куди його прибило хвилею. Судячи з того, що на вулиці вже стемніло, він пролежав тут кілька годин.

Максим спробував підвестися. Відчувши дикий біль у боці та спині, він був змушений опуститись на коліна. Кожен рух давався з трудом. У голові досі лунав крик матері.

Він закрив очі на мить, зібрав думки до купи й повільно підвівся на коліно, стискаючи зуби від болю. Його куртка промокла наскрізь, важко обвиснувши на плечах, а права рука кровоточила — мабуть, подряпав її під час падіння. Він обмацав кишеню — щоденник усе ще там, хоч і розмоклий.

Удалині виднівся міст, його темний силует ледве проступав у сутінках. Над ним гудів вітер, а з боку Лівого берега долинав ледь чутний шурхіт — чи то сміття котилося, чи то Рейдери досі нишпорили в пошуках.

«Вони не перетнули міст», — подумав він, але відчуття безпеки було оманливим. Річка могла принести його куди завгодно, і цей острівець — лише тимчасовий притулок.

Він спробував встати, спираючись на шматок іржавого металу, що стирчав із землі. Біль у боці знов пронизав тіло, і він тихо вилаявся.

«Треба рухатися», — наказав сам собі Максим, хоч ноги тремтіли від холоду й виснаження.

У голові крутилися уривки: компас Артема, що котиться по бетону, хрускіт його шиї, вибух гранати.

«Я мав його вберегти», — думка різала, але він відігнав її.

Раптом із темряви долинув низький, гортанний стогін. Максим завмер, його рука інстинктивно потягнулася до поясу — порожньо. Помпа десь у річці, лишився лише ніж, захований у чоботі. Він присів, вдивляючись у сутінки, щось ворушилося — темна, повільна постать. Блукач? Чи щось гірше?

Максим стиснув руків’я ножа, біль відійшов на другий план.

«Тільки не зараз», — подумав він, прикидаючи відстань до тіні.

Берег острову був маленький. Тікати нікуди — хіба що назад у воду. Треба битися. Або чекати.

Він піднявся, спираючись на слизький берег, і оглянувся. Десь неподалік знову пролунало ричання. Кущі зашурхотіли, звук швидко віддалився й стих. Максим видихнув, ще раз оглянувся навкруги, прикинувши відстань до бази Паладинів. Навколо стояли чорні стовбури обгорілих дерев. Де-не-де серед попелу росли кущі. Сутінки огортали землю, відкидаючи довгі тіні. Кожен шурхіт у темряві змушував його напружувати слух. Замість птахів лунали глухі стогони й ричання — голоси істот Пустоти. У небі пролунав крик Літуна — хижака, що шукав здобич. Його крила гуділи над головою. Максим знав: тут завжди треба бути готовим.

Перевіривши спорядження, він скривився: річка забрала все — зброю, запаси, навіть стару флягу. Лишився лише ніж у чоботі, тупий і ненадійний.

— «Хочу дізнатися, що під маскою», — процитував він слова Артема, пирхнувши. — Дурень. Завзяття без мізків.

Видохнувши, Максим зосередився на шляху попереду. За правилами, виробленими за роки виживання, зупинятися означало загинути. Біль — лише перешкода, яку він давно навчився долати. Мета була ясна: дістатися до бази Паладинів, знайти там безпеку й перегрупуватися.

Він рухався обережно, тримаючись тіней обгорілих стовбурів — колись міцних дерев, а тепер лише свідків катастрофи. Під ногами хрустіли сухі залишки природи, але він уникав зайвого шуму, ступаючи тихо й розмірено. Раптом із кущів попереду долинуло легке шарудіння — щось рухалося.

Максим присів за пень, вдивляючись у темряву. Спершу нічого не було видно, але потім він помітив рух: група людей ішла в його бік і зупинилася. Він упізнав їх — Сталкери. Серед них виділявся Микита, позивний «Солідол», — високий, із різкими рисами обличчя.

Максим напружився, але тут же оцінив ситуацію. Неподалік гніздилися зграї Блукачів — напад таких тварюк міг стати катастрофою, особливо в сутінках. Він помітив, як Сталкери насторожилися: Микита зупинився, озираючись із рушницею напоготові.

— Пильнуйте, — тихо кинув Солідол, прислухаючись. — Ці тварюки близько.

Максим бачив, як напруга стискала групу — руки на зброї, очі шукали ворога в темряві. Це був його шанс. Самому проти Блукачів не вистояти, а з групою з’являвся шлях до бази. Стиснувши ніж, він вислизнув із укриття й повільно рушив до них, готовий до будь-якої реакції.

Темні силуети Сталкерів ставали чіткішими. Хрускіт під його чоботом змусив їх завмерти — зброя миттєво націлилася в його бік. Максим підняв руку, виходячи з тіні.

— Солідоле, це я, — тихо кинув він.

Стволи опустилися, Микита впізнав його голос.

— Максиме? Чорт, звідки ти тут узявся?

— З річки, купався, — буркнув Максим. — Потрапили в перестрілку з Рейдерами. Новачок не вижив, спорядження десь плаває. — Він підняв руку, показуючи тупий ніж. — Лишилося тільки це.

Солідол пирхнув, похитавши головою.

— Як завжди.

— Навіть не починай, — холодно кинув Максим, опускаючи погляд.

Його увагу різко привернули звуки зовні — пронизливі крики й шарудіння, ближчі, ніж хотілося б. Блукачі. Їхня присутність відчувалася навіть крізь гомін Сталкерів. Час спливав: якщо не рухатися, зграя знайде їх.