Розділ 1 – Це могила! А ми - привиди

Максим сидів на сходовому майданчику, спершись на холодний бетон біля дерев’яних поручнів. Крізь тріщини у вікнах проникало тьмяне світло, вихоплюючи потертий щоденник у його руках — останню сторінку, де чорнило ще не висохло. Сил писати не лишилося: затхле повітря тисло на груди, а думки про Пустоту не відпускали. Вісім років минуло з Великого Вибуху, коли ядерний вогонь знищив усе — його дім, матір, надію. У новому світі діяли інші закони: або ти, або тебе. Довіра стала розкішшю, яку він давно не міг собі дозволити.

Кроки в коридорі обірвали його думки. Артем наблизився, невпевнено стискаючи автомат. Худий, із скуйовдженим волоссям і очима, ще не загартованими новим світом, він здавався тут чужаком.

— Ей, Максиме, ти в порядку? Я кликав тебе, — голос Артема тремтів від напруги. — Ходімо, треба оглянути ще кілька квартир.

Максим закрив щоденник і підвівся, глянувши на новачка.

— Ну давай, але пильнуй усе навколо.

Артем ніяково всміхнувся.

— Я хочу вчитися. Ти ж мій наставник.

— Наставник… — повторив Максим. — Але не роби з мене свою няньку, Арт. Хочеш бути Сталкером — забуть про свої мрії.

Артем кивнув, але в його очах промайнула іскра — дурна надія, яку Максим бачив у багатьох новачків. І всі вони лежали в землі.

— Ходімо, — додав він, рушаючи вперед. — І не чіпай усе підряд, якщо не хочеш залишитися без пальців.

Вони пробиралися вузьким коридором, де стіни були вкриті подряпинами — свіжі сліди кігтів тяглися вниз. Попереду виднілися двері, обліплені глибокими зарубками, ніби щось намагалося вирватися. Серце Максима калатало — ці двері він знав. Штовхнувши їх ногою, він увійшов.

Квартира була однокімнатною, без стелі, після руйнування. Тиша тиснула на вуха, пил лежав товстим шаром. Біля стіни тулився старий диван із вицвілою оббивкою з грудою старого бетону від стелі, поряд — перекинутий стілець із відламаною ніжкою. Під ногами хрустіли уламки тарілок і каміння, а на стіні гойдалося павутинням обплетене кріплення від телевізора — сам він лежав унизу, з розтрощеним екраном. Максим повільно пройшов далі у кімнату — вона була майже такою, як він пам’ятав. Підійшовши до шафи з розбитими дверцятами, він відчинив її і дістав амулет — блискавку в колі з незрозумілими символами.

— Що це? — Артем заглянув через плече, тримаючи в руці старий компас, котрий щойно підібрав із полу.

— Моє минуле, малий, — тихо відповів Максим, повісивши амулет на шию, і відчув холод металу.

На полиці лежав припорошений пилом фотоальбом. Перегорнувши сторінки, Максим зупинився на вицвілій фотографії: жінка в білому пальто, її темні кучері гойдалися на вітрі, тепла усмішка світилася на обличчі. На шиї висів той самий амулет. Він вирвав знімок і сховав у внутрішню кишеню куртки, до щоденника.

— Це? — запитав Артем.

— Моя мати, — тихо відповів Максим, відвертаючись. Він підійшов ближче до вікна. Дивлячись крізь розбите скло, поглядом ковзав по руїнах, які простягалися до самого горизонту.

Київ, колись наповнений життям, став тінню самого себе, кладовищем для мільйонів. Обгорілі кістяки будинків, перекошені конструкції, що нависали над вулицями, мов привиди минулого. Вулиці завалені уламками. Ржаві машини, що колись стояли в заторах, тепер застигли назавжди, поглинуті часом і попелом. Дрібний град постукував у шибку, а деякі градини залітали всередину квартири. Вітер гуляв між руїнами, піднімаючи стовпи пилу, що звивалися, мов примари. Максим зиркнув у небо. Між брудними хмарами промайнуло щось велике. Літун. Він летів низько, широко розкинувши свої мембранні крила, кожен помах яких відлунював у мертвих кварталах. Його силует нагадував щось спотворене, нечисте — сплав кажана, змії та ще чогось нелюдського. Він різко змінив напрямок і зник за дахом сусідньої будівлі.

— Гарно, правда? — Артем став поруч. — Колись тут жили люди…

— Гарно? — перепитав Максим іронічно. — Це могила! А ми — привиди, що блукають по ній.

Артем трохи зніяковів, але не відступив.

— Але ж… все одно є щось… гарне, — промовив він, вдивляючись удалечінь. — Ця тиша, цей… розмах. Ну… Я маю на увазі, що… є щось… величне в цьому.

— Величне? — Максим пирхнув. — Немає тут нічого величного. Є тільки руїни й ті, хто по них ходить.

Артем зітхнув, але не відвів погляду від пейзажу.

— Може, ти просто не хочеш бачити щось інше, крім руїн?

Максим не відповів одразу. Він лише спостерігав, як далеко внизу повзли Блукачі — голодні тіні з тонкими тілесами та пацючими хвостами, що нишпорили в пошуках їжі. Вони були частиною цього світу, так само як і пил, як і розбиті дороги.

— А ти… ти взагалі пам’ятаєш, яким воно було? До всього цього?

Максим мовчки подивився на нього, потім знову перевів погляд на руїни.

— Пам’ятаю… — сказав нарешті. — Запах кави біля метро. Пробки вранці. Як люди сміялися в черзі за шаурмою…

Він замовк, ніби спіймав себе на зайвому. Потім голос знову став сухим і рівним:

— Саме тому я і не шукаю тут нічого гарного. Бо то було колись.

Артем мовчав.