Пролог

У 2014-му, коли мені було п’ятнадцять, усе почало котитися під три чорти.

Сусідня країна вирішила, що має право забрати наше, і полізла до нас. Спочатку була війна десь там — по телевізору, по радіо, у чужих містах. Потім вона прийшла ближче.

Я слухав радіо й чув, як Китай ганяв свої кораблі в якомусь морі, як Іран із Саудівською Аравією кидалися ракетами, як в Африці люди билися за воду. Кожен тягнув ковдру на себе. Усі чекали, що Америка чи Китай зрештою втрутяться й усе якось владнають.

Не владнали, висловлювали «Занепокоєння».

До кінця 2016-го світ остаточно з’їхав із глузду. Ядерні удари пішли один за одним. Хто натиснув першим — тепер уже ніхто точно не скаже. Та і яка різниця?

Світ згорів.

Ті, хто пережив перші удари, потім роками шукали воду, їжу й місце, де можна було поспати, не боячись, що тебе вб’ють уві сні. Міста розсипались. Люди збивалися в групи, обгороджувалися уламками бетону, металом і тим, що ще можна було поставити вертикально.

Територію за межами цих укріплень назвали Пустотою.

Для мене все почалося тієї ночі.

Кінець 2016-го. Лівобережна. Я спав у квартирі з матір’ю, коли рано-вранці будинок затрусило.

Перша ракета вдарила десь у промзоні. Світло згасло. Шибки задзвеніли, а за вікном на мить все стало червоним.

Я вискочив із ліжка.

— Максиме!

Мама кричала з іншої кімнати.

Ми не встигли добігти до підвалу.

Другий вибух був набагато ближче.

Стеля обвалилася. Мене засипало уламками. Я пам’ятаю пил, кашель і те, як намагався вдихнути повітря, якого ніби не залишилося.

Вибрався.

Мама — ні.

Знайшов її під плитою. Холодну. Без дихання.

Я довго просто сидів поруч. Хотів підняти ту кляту плиту, рознести її руками, зробити хоч щось. Але не міг.

Тільки пил у роті й руки, які не переставали тремтіти.

Поховав маму у дворі. Копав землю шматком арматури. Вона була мерзла, тверда, пальці швидко роздерло до крові.

Батько на той момент уже кілька місяців не виходив на зв’язок. Він був військовим і зник ще до Великого Вибуху. Загинув чи вижив — не знаю досі.

Тоді мені здавалося, що гірше вже не буде.

Я помилявся.

Перші дні я провів у під’їзді разом із сусідами. Радіо ще працювало — кілька годин, уривками. Диктори кричали про ядерні удари, радили ховатися в підвалах, говорили про евакуацію.

Потім радіо замовкло.

За стінами ще довго щось вибухало.

Повітря смерділо димом, металом і чимось їдким. Я тоді ще не знав, що саме ми вдихаємо. Думав тільки про те, щоб не вийти надвір.

Ті, хто виходив, поверталися із червоними очима. Дехто вже не повертався.

Води майже не було. Ми ділили між собою те, що залишилося у квартирах. Їжу шукали під завалами.

Десь на п’ятий день я зрозумів, що чекати більше нікого.

Вийшов.

Київ уже не був містом.

Хрещатик перетворився на купу бетону й попелу. Поділ місцями затопило. Мости через Дніпро стояли — деякі цілі, деякі з пробитими прольотами.

Я пішов Лівим берегом.

У мене була арматура, кілька пляшок води й те, що вдалося витягнути з квартири.

Цього вистачило ненадовго.

Потім почалося справжнє виживання.

Розбивав двері цеглиною. Лазив по квартирах. Шукав консерви, воду, батарейки. Спав у підвалах. Вчився слухати, коли навколо занадто тихо.

Найгіршими були не вибухи.

Люди.

Одного разу на мене налетіли троє пацанів. Худі, голодні, з ножами й битами.

Я махнув арматурою.

Влучив одному в шию.

Він захрипів і впав.

Інші втекли.

Я залишився стояти над ним і дивився, як кров змішується з пилом.

Це був перший раз, коли я вбив людину.

Після того стало простіше.

Не краще.

Простіше.

Тоді я зрозумів одне правило: якщо не можеш захистити себе — тебе не захистить ніхто.

Перші місяці я виживав сам. Потім почали з’являтися групи.