Розділ 21 - Кого ти бачиш зараз?

Максим і Кіра стояли в тиші. Їхні погляди перетиналися в кімнаті, сповненій руїн. Увесь цей хаос — результат його люті, його пошуків відповідей, що призвели до насильства й руйнування. Але між ними стояла невидима стіна, яку відчували лише вони двоє. Максим не міг її ігнорувати, і присутність Кіри здавалася відчуженою, ніби віддзеркаленням того, що змінилося між ними.

Він заговорив першим. Його голос був низьким, майже беземоційним, але в ньому прослизали нотки розчарування, які він не намагався приховати.

— Все-таки наздогнала, — сказав він, не відводячи від неї погляду.

Кіра не зводила з нього очей. Її відповідь була такою ж тихою, але голос тремтів від почуттів, яких Максим давно не чув у її словах. Це був не страх, не агресія, а щось глибше — розчарування, печаль і біль.

— Звісно, я ж казала, що більше не покину тебе, — відповіла вона. Її голос здригнувся, як і руки, що мимоволі стиснулися в кулаки. — Заради чого ти пішов? Заради відповідей? Ти хотів їх знайти, але те, що ти робиш зараз, — це не пошуки відповідей, Максе. Я бачу лише насолоду від убивства, а це не ти. Ти не такий.

Її слова пронизали його душу, змусивши серце завмерти на мить. Він мовчав. Його очі спорожніли, ніби в них гасла вся та іскра життя, що колись там була. Її слова проникали дедалі глибше, руйнуючи ілюзію сили, яку він так довго підтримував.

Кіра ступила вперед. Її погляд залишався твердим, але в ньому проглядало щось більше, ніж просто осуд. Вона відчувала, як її власне серце розривається — любов до нього була отруєна тим, ким він став.

Максим стояв, відчуваючи, як його слова губляться в порожнечі. Він намагався пояснити, але розум був у сум’ятті. Він не знав, як виправдати те, що з ним коїлося. Його прагнення помсти, його бажання зупинити тих, хто його використовував, раптом переросло в щось більше — щось, що руйнувало все, що в нього лишалося.

— Я… я не хотів, щоб усе так сталося, Кіро, — сказав він. Його голос тремтів, ніби він шукав щось, що могло б повернути його на той шлях, який він колись знав. — Я намагався знайти відповіді, зрозуміти, що зі мною зробили. Усе це було не просто заради помсти. Я думав, якщо я його вб’ю, усе проясниться. Це мало завершитися, мало дати мені сенс, але… я не знаю, що зі мною стало.

Кіра мовчала. Її очі сповнилися болем і відчаєм, але в них ще жевріла іскра надії. Вона не відводила погляду, а коли заговорила, її слова були тихими, але сповненими рішучості:

— Ти не можеш так продовжувати, — сказала вона. Її голос звучав як вирок, тихий, але чіткий. — Я розумію, що ти страждаєш, що тобі боляче і ти прагнеш відповіді. Але ти думаєш, що все можна вирішити насильством? Ти вбив цю людину, і що тепер? Ти віриш, що він був тим, хто винен у тому, що з тобою зробили? Чи ти просто насолоджуєшся тим, що став тим, кого боялися?

Максим замовк. Його погляд став важким, ніби він намагався знайти в собі сили відповісти. Він відчув, як щось усередині стискається, і не міг позбутися думки, що, можливо, він справді став тим, кого вона боялася.

— Він, може, й не був головним винуватцем того, що зі мною сталося, — сказав він тихо, його голос був низьким і стриманим. — Але він був частиною цього. Частиною всього, що мене зламало.

Кіра похитала головою. Її очі сповнилися жалем і болем.

— Я чула, що він сказав, Максе, — промовила вона. Її слова пронизувала гіркота. — Але ти нічим не кращий за них, якщо діятимеш так. Ти сам стаєш частиною того, що так люто ненавидиш. Ти можеш знищити всіх, хто був із цим пов’язаний, але якщо втратиш себе, що тоді лишиться? Ким ти будеш, якщо станеш таким, як ті, кого хочеш знищити?

— Ти кажеш, що змінюєшся, — її голос був низьким, напруженим. — Але ти навіть не хочеш намагатися не бути тим, в кого перетворюєшся. Тобі ж це подобається, правда?

Її слова вдарили Максима, мов електричний розряд, пронизавши його душу. Він завмер, стоячи за крок від неї, його погляд сповнився розгубленістю. Він знав, що вона бачить його наскрізь. Але відповідь, якої вона чекала, не була простою. Він не міг просто заперечити, бо десь у глибині душі відчував, що, можливо, вона має рацію.

Максим замислився. Його голос став майже нечутним, коли він відповів:

— Може, так просто легше…

Він сам не розумів, що це за відповідь. Це скидалося на визнання слабкості, виправдання вибору, який він не хотів усвідомлювати. Можливо, він уже не знав, як інакше бути. Легше було пливти за течією цього шляху, ніж зіткнутися з тим, що ховалося за цим рішенням.

Кіра стояла в тиші. Її погляд був пильним, але в ньому вже не було гніву — лише печаль і безмежна втома від того, що вона бачила перед собою. Вона не могла дозволити собі здатися, навіть якщо це означало знову боротися за нього, за того Максима, якого вона знала й любила.

— Легше? — її голос був тихим, але в ньому бриніла тривога. — Легше руйнувати, ніж шукати вихід? Легше бути тим, кого ти ненавидиш, ніж повернутися до себе?

Вона повторила свої слова в тиші, її погляд залишався пильним, сповненим смутку й виснаження. Кіра не могла просто відступити, хоч би якою важкою була ця боротьба за нього.

У цей момент їхню увагу привернув загін Аліни, що увійшов разом із Артемом і Анею. Усі завмерли, побачивши Кіру й Максима. Аліна ступила вперед. Її очі шукали відповіді, і вона тихо, але з острахом запитала: