Розділ 20 - "Новий процвітаючий світ"

Він просувався коридором, ступаючи обережно, щоб не видати себе жодним звуком. М’яке світло відбивалося від металевих поверхонь, створюючи відчуття простору, просякнутого таємницями.
Лабораторія нагадувала ту, з якої він колись утік. Стіни, підлога, обладнання — усе було до болю знайомим, навіть запах у повітрі здавався таким самим. Але тепер він помічав більше: на стінах висіли екрани з незрозумілими даними — мерехтливі графіки й схеми людського тіла. Уздовж стін тяглися капсули з каламутною рідиною, у якій проглядали людські силуети. Їхні обличчя ховалися за густою суспензією, але час від часу в рідині щось ворушилося — ніби ці істоти були живими… або зависли між життям і смертю.
На деяких капсулах блимали сигнальні вогники — зелені чи червоні, ритмічно сповіщаючи про роботу систем життєзабезпечення. Повітря наповнював тихий гул техніки, який іноді переривали звуки крапель води, що стікали з труб під стелею.
Максим зазирнув до однієї з відкритих кімнат. Там стояли столи, завалені стосами паперів. Документи лежали в безладді: схеми нервової системи, описи експериментів, звіти з незнайомими іменами. Деякі сторінки були позначені червоними мітками, ніби хтось виділяв ключові моменти.
«Об’єкт 047… нестабільність психіки… непередбачувана активація здібностей…»
«Експериментальна модель — резонансний зв’язок із носієм. Етап: фінальні випробування. Можливі побічні ефекти…»
Чим більше він читав, тим сильніше холодний клубок стискав його груди. Усе це скидалося на частину величезної системи, що переслідувала мету, набагато більшу, ніж просто створення бійців.
Раптом із темного коридору виринула постать у білому халаті. Їхні погляди зустрілися. Чоловік завмер — на його обличчі промайнула розгубленість, але не страх, а радше усвідомлення, що щось пішло не за планом.
Максим миттю зрозумів його намір. Учений різко розвернувся й кинувся до столу — можливо, до тривожної кнопки.
Але Максим випередив його. У долю секунди він опинився поруч, схопив чоловіка за плече й різко притягнув до себе.
— Навіть не думай, — процідив він крізь зуби.
Учений напружився, але не чинив опору. Його дихання стало уривчастим, і тепер він виглядав наляканим.
— Ти знаєш, що тут відбувається? Де я можу знайти інформацію? — Максим говорив спокійно, але в його голосі бриніла твердість і прихована загроза.
Чоловік відвів погляд, ніби шукав шлях до відступу. Він повільно ковтнув слину й невпевнено відповів:
— Я… я не з тих, хто приймає рішення. Мене перевели сюди лише кілька тижнів тому. Я просто налаштовую техніку.
Максим примружив очі, оцінюючи його.
— Значить, ти знаєш більше, ніж кажеш.
Він трохи сильніше стиснув плече вченого, даючи зрозуміти, що його терпець не безмежний. Погляд чоловіка заметушився.
— Будь ласка… — тихо видихнув він. — Якщо вони побачать мене з тобою…
Максим зрозумів: страх був справжнім. І якщо цей чоловік так боявся тих, хто тут працював, то лабораторія приховувала щось по-справжньому моторошне.
— Тоді веди мене туди, де я знайду відповіді.
Учений заплющив очі, ніби змирившись із неминучим, а потім повільно кивнув.
Не гаючи часу, Максим схопив один із білих халатів, що висів на стіні. Швидко, але обережно він натягнув його на себе, намагаючись виглядати як звичайний працівник лабораторії. Переконавшись, що його вигляд не викличе підозр, він підійшов до переляканого техніка й тихо, але рішуче наказав:
— Веди. Без зайвих слів.
Технік, усе ще тремтячи від страху, кивнув і поспішив повести Максима коридором. Він рухався занадто швидко й занадто напружено. Вони проминули кількох учених, які, здавалось, не помічали чужака, занурені у свої справи. Максим уважно стежив за кожним рухом, підмічаючи деталі — тут нікому не можна було довіряти.
Коли вони наблизилися до дверей однієї з кімнат, технік указав на неї й зашепотів:
— Він… він там. Усе тут під його контролем. Він і… — голос техніка обірвався, йому забракло повітря, але в останній момент він додав: — Ідіть геть, я не можу…
Максим помітив, як чоловік різко розвернувся й, не чекаючи відповіді, кинувся геть, зникнувши в темряві коридору.
— Тікай собі, — пробурмотів Максим, уже не звертаючи на нього уваги. Його погляд був прикутий до дверей.
Він ступив усередину. Тиша. Лабораторія за склом виглядала суворою й організованою — набагато акуратніше, ніж усе, що він бачив досі. На столах лежали файли, схеми, пристрої, призначення яких він не міг одразу розпізнати. Але його увагу привернув чоловік, що стояв біля вікна.
Це був високий чоловік у білому халаті. Його обличчя було спокійним, майже беземоційним, і він, здавалося, зовсім не помічав появи Максима. Він неквапливо спостерігав за роботою в лабораторії, ігноруючи все навколо.
Максим рухався тихо, його кроки поглинала густа атмосфера приміщення. Він обережно наблизився, оглядаючи кімнату. Щось тут було не так. Усе вражало моторошною точністю: численні контейнери з біоматеріалами, мікроскопи на столах, складна техніка в кутку, що здавалася частиною великої системи. Повітря вібрувало від напруженої енергії.
Максим підійшов ближче, намагаючись залишатися непомітним, але його погляд не відривався від постаті в білому халаті. Його розум працював на повну, намагаючись збагнути, хто цей чоловік і чому він тут.
Він просувався обережно, не відволікаючись від мети. Крок за кроком він наближався до незнайомця. Чоловік усе ще стояв, поглинутий своїми думками, не підозрюючи про присутність Максима. Максим був уже зовсім близько, коли той нарешті повернувся. Їхні погляди зустрілися.
Чоловік у халаті миттєво завмер. Його очі спалахнули здивуванням, яке швидко змінилося розгубленістю. Він тихо видихнув, і з руху його губ можна було прочитати одне слово: «Чорт…»
Він різко смикнувся до пристрою, схожого на складний комп’ютер, що стояв у центрі кімнати, явно збираючись натиснути кнопку чи активувати систему. Але Максим не дав йому шансу. Він стрибнув уперед, виставивши руку, і використав силу, щоб відкинути чоловіка вбік. Той із подивом гепнувся на підлогу, його очі заметалися, намагаючись збагнути, що сталося.
Максим не зупинявся. Швидко озирнувшись, він переконався, що двері відчинені, і одним рухом руки зачинив їх телекинезом, не дозволяючи нікому зазирнути всередину. Потім він опустив жалюзі, ховаючи все, що відбувалося, від чужих очей. У кімнаті знову запанувала тиша.
Зробивши кілька кроків до чоловіка, який уже приходив до тями, Максим холодно стежив за ним. Той повільно піднімався з підлоги, його рухи були невпевненими, а в очах усе ще блищала паніка. Він намагався встати, але ноги його не слухалися.
— Хто ти? — запитав Максим. Його голос був низьким і твердим, а вираз обличчя не залишав місця для сумнівів — він не збирався гаяти час.
Чоловік, потираючи голову, насилу підвівся, не відводячи погляду від Максима. Він явно намагався зібрати думки, але його спроби здавалися жалюгідними.
— Я… я тут працюю, — видавив він із трудом, його голос тремтів, ніби слова виривалися з горла силоміць. — Ти не розумієш, що робиш… Ти не знаєш, що тут… відбувається.
Максим, не втрачаючи зосередженості, ступив ближче, відрізаючи йому шлях до відступу.
— Ти мені все розкажеш, — його слова пролунали як вирок.
Він не збирався витрачати час на порожні балачки.
Максим повільно зняв халат, його рухи були впевненими, ніби частиною невідворотного процесу. Його погляд залишався холодним і безжальним — погляд людини, яка не відчуває нічого, крім власної влади. Він був одержимий, поглинутий єдиною метою: дізнатися правду.
Наблизившись до чоловіка, він непомітно виставив руку вперед. У ту ж мить повітря навколо ніби стиснулося. Чоловік у халаті захрипів, його тіло затремтіло, судоми прокотилися від плечей до ніг. Максим відчував, як його сила панує над усім довкола, як кожен його рух позбавляє іншого контролю.
Чоловік безпорадно хапав ротом повітря, його очі розширилися від паніки. Він намагався щось сказати, але з горла виривались лише глухі звуки. Його тіло звивалося в повітрі, марно шукаючи опору, але сила Максима тримала його міцно.
Максим залишався спокійним, ніби це було частиною плану. Його погляд був жорстким, а голос — холодним і невблаганним:
— Хто ви такі?
Чоловік продовжував смикатися, намагаючись опиратися, але його тіло не слухалося. Він завис у повітрі, груди важко здіймалися від браку кисню, але він усе ще намагався видушити відповідь.
Максим не відчував ні жалю, ні співчуття. Він просто чекав, коли той заговорить.
— ВІДПОВІДАЙ! — гримнув Максим. Його голос ударив, мов грім, розірвавши тишу. Він посилив тиск руки, його енергія підняла чоловіка ще вище, не лишаючи жодного шансу на опір.
Чоловік судомно хапав повітря, його очі виражали суцільну паніку. Він намагався говорити, слова виривались уривками, з болісним зусиллям:
— Васкес… Усе це… Васкес… Ми… — прошепотів він, його голос був ледь чутним, але Максим розібрав ім’я, попри гудіння в голові.
Максим відчув, як його захльостує хвиля люті. Пальці знову напружилися, готові стиснути повітря й посилити тиск. Він не міг дозволити собі гаяти час. Питання вирували в голові, і він уже збирався схопити чоловіка за горло, але помітив, як той намагається віддихатися, усвідомлюючи, що життя його висить на волосині.
— Де мені його знайти? Хто він?! — прошипів Максим, стримуючи власний гнів. Він вимагав відповіді негайно й не збирався виявляти слабкість.
Чоловік усе ще задихався, його тіло тремтіло від виснаження, але він якимось чином знайшов сили, щоб видушити слова.
Максим стиснув кулак, готовий знову застосувати силу, але в останній момент відпустив його. Тіло чоловіка гепнулося на підлогу. Максим стояв над ним, його дихання було важким і напруженим. Думка про те, що він наближається до чогось набагато темнішого й небезпечнішого, не покидала його.
Чоловік, лежачи на підлозі, насилу підняв голову. Їхні погляди зустрілися. Його очі здавалися майже мертвими, але в них усе ще жеврів страх — доказ того, що те, що він збирався сказати, було жахливим.
— Це не людина, хлопче… — прохрипів він, його голос був надірваним і ледь розбірливим. — Це… організація.
Максим не відвів погляду. Його дихання вирівнялося, але напруга в кімнаті лише зросла. Він не знав, хто чи що стоїть за цим «Васкесом», але тепер був певен: це загроза, набагато серйозніша, ніж він уявляв.
— Тобто всі тут — Васкес? Усі, хто працює в цій лабораторії? — перепитав він, не вірячи власним вухам, але намагаючись уловити кожен нюанс.
Чоловік, попри нервозність, відповів:
— Так… Ми всі… частина Васкеса. Ми… просто… виконуємо накази.
Максим стиснув зуби. Ця інформація лише поглиблювала його розгубленість. Він розумів, що у Васкеса є свої цілі, але тепер усе стало ще заплутанішим. Організація, що ховається за цим ім’ям, могла бути куди небезпечнішою, ніж він думав.
— Хто за цим стоїть? Хто все це організував? — запитав Максим. Його голос ставав дедалі нижчим і вимогливішим.
Чоловік у халаті заплющив очі. Його обличчя зблідло, ніби саме питання було для нього занадто страшним, щоб відповісти.
— Я… не можу… я не знаю… — пробурмотів він, уставившись у підлогу.
Максим розчаровано видихнув. Цей чоловік не дасть відповідей на всі його питання. Але все ж він відчув, що наблизився до розгадки.
Він повільно підняв руку, і чоловік на підлозі захрипів. Його пальці судомно стиснули горло, очі розширилися від жаху. Він спробував заговорити, але з горла вирвався лише глухий стогін.
— Я… я не… знаю! — прохрипів він, звиваючись на холодній підлозі. — Ми просто… проводимо… експерименти… за наказом… куратора!
Максим трохи послабив хватку, дозволяючи жертві вдихнути, але не прибрав руку повністю.
— Якого куратора? — холодно перепитав він, без краплі співчуття.
Чоловік насилу прийшов до тями, витираючи піт із обличчя. Він перевів погляд на Максима й, попри важке дихання, відповів:
— Він... Просто людина… яка отримує розпорядження… звідкись. Він передає їх нам, а ми виконуємо… свою роботу. А сам він контролює весь процес.
Максим стиснув щелепи, почувши ці слова. Напруга в ньому наростала, і кожен новий натяк лише розпалював його гнів. Цей чоловік був лише виконавцем, пішаком, але «куратор» залишався загадкою.
— Де мені його знайти? — запитав Максим. Його голос затвердів, у ньому зазвучала неприхована загроза.
Чоловік здригнувся. Його погляд заметушився по кімнаті, ніби шукаючи порятунку. Але Максим відчув, що відповідь вимагатиме зусиль, і він не збирався чекати.
Та чоловік лише похитав головою. Він важко вдихнув, ніби намагаючись зібрати сили, і тихо прошепотів:
— Я не можу… не знаю…
Максим помітив, як його обличчя ще більше зблідло, як страх і біль остаточно заволоділи ним. Він зрозумів, що подальші питання не дадуть результату — треба діяти.
Терпець уривався. Отримана відповідь не задовольнила його. Він знав, що цей чоловік приховує інформацію, яку він так відчайдушно шукав, але не хоче її віддавати.
— Ти що, знущаєшся з мене? — запитав Максим. Його голос ставав дедалі напруженішим, пронизаним люттю. — Ти щойно сказав, що цей «куратор» керує вами всіма, а тепер не знаєш, де його знайти? Думаєш, я гратиму з тобою в ці ігри?
Чоловік спробував сісти. Його руки судомно стискалися на грудях, страх охоплював його дедалі сильніше. Дихання прискорилося, але Максим не збирався зупинятися. Він був на межі, і його злість лише зростала.
— Я… я… — чоловік намагався зібрати думки, але слова гасли в горлі, заглушені панікою.
Максим не стримався. Він підняв руку, і чоловік одразу відчув, як невидима сила знову стиснула його тіло. Він ахнув від страху, очі заблищали, він задихався, марно намагаючись вирватися.
— Відповідай! — гаркнув Максим. Його голос прогримів, сповнений ярості.
Чоловік утрачав здатність говорити, хапаючись за горло й звиваючись на підлозі. Він був на межі, і Максим це відчував.
— Ми… ми займаємося аналізом… — нарешті видушив він. Голос зривався, останні слова ледве пролунали. — Сюди надходять різні… дослідження… проекти… Усе це пов’язано з… з проектами, такими, як твій. Як ти.
Максим відпустив його. Чоловік гучно вдихнув, хапаючи повітря, і спробував підвестися, але ноги тремтіли, ледь тримаючи його. Він ловив подих, його очі виражали страх і відчай.
Максим стояв над ним. Його обличчя залишалося беземоційним, але всередині наростав крижаний холод. Він пильно стежив за чоловіком, даючи йому час отямитися. Але сам уже ледве стримувався.
— Що значить «такими, як твій»? — Його голос був холодним і різким, як лезо. — Що ти маєш на увазі?
Чоловік кілька разів намагався віддихатися, але все ще не міг зібрати думки докупи. Він дивився в очі Максима зі страхом і пробурмотів:
— Твій… твій проект був одним із най… найголовніших. Ми… проводили експерименти над тобою… щоб зрозуміти, як… передати твою здатність іншим… людям.
Максим завмер на мить. Його очі звузилися, він дивився на чоловіка з недовірою.
— Що ти сказав? Експерименти наді мною? — його голос став різким, ніби готовий вибухнути гнівом.
— Так… — чоловік зітхнув, але продовжив, насилу справляючись із диханням. — Ми намагалися з’ясувати, чи можливо… перенести… перенести твою здатність на інших. Те, що… ти вмієш… це унікально. Ми думали, що… це може стати ключем до чогось більшого.
Максим стиснув зуби, відчуваючи, як кров кипить у жилах від люті. Він намагався зібрати думки, але всередині нього все палало. Він не міг повірити, що його так використовували.
— Тобто я був просто… об’єктом? Експериментом? — запитав він. Голос ставав дедалі холоднішим. — Ти кажеш, що весь цей час я був частиною їхнього «проекту»?
Чоловік знову кивнув, уникаючи погляду Максима. Він розумів, що ситуація лише погіршується.
— Так… Ми думали, що якщо вдасться передати твою силу, це відкриє нові можливості. Але… ми не змогли. Усе пішло не так, як ми планували. Ми не зуміли перенести твою здатність.
Максим відчув, як його гнів стає некерованим. Його погляд затверділий, але він розумів, що ще не отримав усе, чого хотів.
— То я був просто інструментом для їхніх експериментів? Щоб «передати» мою силу іншим? — у його голосі бриніла загроза.
Чоловік, насилу ковтаючи, продовжував говорити. Його голос слабшав, але він знав, що мусить відповідати — Максим був занадто близько, і його життя залежало від кожного слова.
— Так… коли ти напав на одну з наших лабораторій, тебе знайшли… без свідомості. Ми побачили, на що ти здатен, і почали вивчати тебе, твої здібності. Ми намагалися зрозуміти, як їх перенести, передати іншим. Але в якийсь момент це стало складно… твоя підсвідомість… вона чинила опір. Ти був найактивнішим із наших проектів…
Максим холодно глянув на нього. Його погляд ставав дедалі загрозливішим, губи стиснулися в тонку лінію, а в очах палала лють.
— Актив? — процідив він із важким наголосом, ніби ці слова не вкладалися в його голові. — То ось чому ваші бійці так мене називають?
Чоловік спробував кивнути, але його тіло було настільки виснажене, що він ледве тримався. Він відчув, як холодна жорстокість у погляді Максима ускладнює йому навіть дихання.
— Так… вони називали тебе «Активом» — бо ти був… найважливішим, найпотужнішим елементом… у нашому проекті. Ми думали, що зможемо взяти твою силу, передати її іншим, але… не вийшло. Ти був занадто складним для нас. Твоя підсвідомість не дозволила… Усе, що ми намагалися зробити, закінчувалося провалом.
Максим стиснув зуби, відчуваючи, як гнів наростає, але змусив себе стриматися. Він хотів розібратися в усьому до кінця.
— Тобто я був частиною якогось експерименту, так? Щоб створювати зброю для вас? — його голос ставав дедалі холоднішим і напруженим.
Максим стояв нерухомо. Його погляд затуманився, ніби саме усвідомлення того, що з ним відбувалося, виснажувало його. Слова вченого гуділи в голові, заповнюючи весь простір.
— Ти виявився сильним, небезпечним і, головне, нестабільним, — продовжував чоловік, не звертаючи уваги на те, як Максим намагається зібрати думки. — Ми вивчали, як ти реагуєш на стрес, на конфлікти, як твої здібності проявляються в екстремальних ситуаціях. Ти був ідеальним об’єктом для аналізу, бо ми могли бачити, як ти втрачаєш контроль, а потім повертаєш його. Як ти сам себе стримуєш.
Максим відчув, як його пам’ять, затуманена мороком, почала повільно прокидатися. Кожне слово вченого було ключем до забутих закутків його розуму. Сцени з кров’ю, страхом, його власні дії, які здавалися не цілком його, ніби чужі й далекі, спливали в голові, мов розірвані шматки пазла. Він бачив себе в ситуаціях, де все втрачало сенс, де він діяв без роздумів, без гальм.
— Майже вся організація знає про тебе, — продовжував учений, помітивши, що Максим уже не так уважно слухає його слова. — Ти був проектом першої категорії, найважливішим. Твої здібності… вони унікальні. Проблеми почалися, коли ти став… занадто «живим».
Максим відчув, як холод скував його тіло, ніби весь світ навколо його свідомості зник, залишивши лише безодню. Слово «живим» відлунням прокотилося в його голові. Він не міг збагнути, що це означає.
Слухаючи вченого, Максим відчув, як його тіло напружилося, ніби з кожним словом він занурювався в глибшу темряву власного розуму. Усе, що він чув, не лише підтверджувало його страхи, а й породжувало нові питання.
— Що значить «занадто живим»? — повторив він. Його голос охрип від гніву, що наростав. Він був готовий вирватися з цієї лабораторії, від усього, що пов’язувало його з цими людьми.
Учений зітхнув, шукаючи слова, щоб пояснити те, що важко було осягнути. Він розумів, що ця частина правди може бути найнебезпечнішою для Максима.
— Ти був у комі, — продовжив він, обережно підбираючи слова. — Так нам було легше. Ми могли працювати з тобою, досліджувати, тестувати, поки ти не почав приходити до тями. Усе було під контролем, коли ти був непритомний. Але щойно ти почав усвідомлювати, що з тобою відбувається… у тобі ніби щось прокинулося. Щось підсвідоме, що ти не міг контролювати, але що почало впливати на твою силу.
Максим відчув, як його тіло стиснулося, а в голові спалахнула паніка. Він ясно бачив ті моменти, коли його свідомість намагалася вирватися, коли він намагався зрозуміти, що з ним коїться і як він опинився в цій лабораторії. Спогади про боротьбу з порожнечею, про спроби вибратися з туманної коми тепер набували чіткості. У ньому щось прокинулося, але він не міг збагнути, що саме.
— І це спричиняло стрибки твоїх здібностей, — продовжував учений. Його голос став рівнішим, але в ньому все ще бриніла напруга. — Ти став нестабільним, хоч і не був повністю при свідомості. Твої здібності стали непередбачуваними. Ми більше не могли тебе контролювати й почали боятися того, що ти можеш зробити, якщо повністю вийдеш із цього… напівсвідомого стану.
Максим стояв нерухомо, слухаючи ці слова, коли раптом у його голові пролунав голос — знайомий, тихий, але пронизливий, той самий, що шепотів йому раніше: Вони використовували тебе. Знущалися. Калічили. Голос гудів, мов відлуння, розриваючи його думки. Кожен склад віддавався болем, ніби хтось у його власній свідомості кричав про правду, яку він не хотів приймати.
— Тобто ви… намагалися тримати мене в цьому стані, — прошепотів Максим. Його погляд ставав дедалі холоднішим. — Поки я не…
Учений нервово перебив його:
— Ми намагалися контролювати тебе, але ти став занадто небезпечним. Ти був не просто проектом — ти був… загрозою. Ти міг усе зруйнувати, якби вийшов із-під нашого контролю. Усе, що ми робили, — це намагалися вивчити тебе, зрозуміти, як передати твою силу іншим. Ми шукали спосіб зробити твої здібності частиною чогось більшого. Але ти був занадто… непередбачуваним.
Максим відчув, як ці слова розпалюють у ньому ще більшу лють. Він був не просто зброєю. Не просто об’єктом експерименту. Його тримали в клітці, яка мала стримувати його, але він розумів, що те «щось» усередині нього не дозволить їм перемогти. Він сам стане своєю зброєю. І все, що вони робили, лише підживлювало його страхи й гнів.
— Ваші здібності унікальні, як і здібності тих, хто отримав їх після війни, — продовжував учений, пильно стежачи за Максимом. — Ви можете або допомогти цьому світу, або знищити його.
Максим стримував гнів. Його очі звузилися, і кожне слово вченого заганяло його глибше в хаос думок і спогадів. Він не міг осягнути, наскільки сильно його використовували, наскільки його життя було лише інструментом у чужих руках.
— Ти став непередбачуваним, і нам довелося шукати способи це контролювати, перш ніж ти станеш загрозою, — продовжував учений, намагаючись зберегти самовладання. — Ми не могли дозволити тобі стати тим, ким ти можеш бути, якщо вийдеш із-під контролю.
Максим мовчав. Його обличчя залишалося кам’яним, але в очах палахкотіла буря. Спалах люті дедалі більше виривався назовні, але він усе ще тримав себе в руках.
Учений видихнув і продовжив, повільно вказуючи рукою на приміщення довкола:
— Кожен об’єкт тут виконує свою роботу, — сказав він, обережно добираючи слова. — Ці лабораторії, їхні дослідження, проекти. Це — гібриди. Ми створюємо й виводимо нові види, тестуємо, як вони можуть виживати в суворих умовах нового світу. Ми вивчаємо, як нові форми життя адаптуються до зміненої екосистеми.
Максим більше не міг стримуватися. Його терпець урвався. Він перебив ученого, його голос став різким і зловісним:
— Не кажи мені, що це порятунок світу, — вирвалося крізь стиснуті зуби. — Ви створюєте гібридів, граєтеся з життями й думаєте, що це для загального блага? Це ваша гра. Експерименти, маніпуляції. Це не відновлення світу, це знищення всього, що лишилося.
— Ми створюємо гібридів, щоб знищити те, що не повинно існувати після кінця світу, — сказав учений. Його голос звучав як виправдання, у ньому ледве вчувалося приховане каяття. — Наших ресурсів замало, щоб очистити світ. Нам потрібні нові рішення, нові сили, які допоможуть усунути загрози, що ще лишилися.
Максим, ледь стримуючись, різко звів погляд. У його очах спалахнуло обурення. Він відчув, як його переповнює лють. Він не міг повірити в те, що чув.
У голові Максима раптом пролунав голос — тихий, але пронизливий, той самий, що шепотів раніше: Вони створюють зброю, яка знищує нас. Кожен звук віддавався в його свідомості, ніби хтось бив у дзвін, підсилюючи його гнів.
— Ви створюєте виродків, щоб за вашим спотвореним світоглядом знищити тих, хто вижив? Для чого, щоб… — Максим замовк, намагаючись осмислити почуте, але гнів не давав йому заспокоїтися. — Щоб очистити цей світ від живих, а потім що?
Відповідь ученого вдарила, мов блискавка:
— Щоб створити новий процвітаючий світ.
Ці слова обрушилися на Максима, як крижана вода. Він стояв, приголомшений, не в силах повірити в почуте. Новий світ? Який новий світ, якщо для цього треба знищити все, що лишилося, і переписати все, що було до цього? Усі ці експерименти, гібриди, люди, якими вони маніпулюють, — усе це було частиною однієї жахливої гри, і Максим був не просто її учасником. Він був її зброєю.
— Ти справді думаєш, що можете створити новий світ, знищивши все, що залишилося? — видихнув він, не приховуючи презирства.
Максим не стримався — його обличчя скривилося від люті. Він стиснув кулаки й, не роздумуючи, жбурнув на підлогу теку, яку колись приносила Алина. Звук удару різко розітнув тишу, але гнів Максима був набагато потужнішим.
— Ви граєте в богів, вирішуючи, хто має жити, а хто — ні! Створюєте монстрів, прикриваючись якоюсь великою місією?! — його голос гримів, як грім посеред ясного неба. — Це ваш новий світ, так? Повний спотворень і божевільних експериментів?!
Напруга заповнила кімнату. Скрипіння предметів стало виразнішим, ніби стіни лабораторії не витримували сили, що рвалася назовні.
— Це ваш новий світ, так? Повний спотворень і божевільних експериментів?! — його гнів перестав бути лише словами, він став чимось живим, що розросталося, руйнуючи все на своєму шляху.
Максим ступив уперед. Його сила вирвалася назовні, і предмети в кімнаті почали здійматися в повітря, ніби не могли залишатися на місці під тиском його енергії.
— І ви думаєте, що після цього буде процвітаючий світ?! — його крик ставав дедалі гучнішим. — Усе, що ви зробили, — це нові жахи для цього світу! Це як хворий експеримент, який зайшов занадто далеко!
Він підійшов ще ближче. Його очі палахкотіли люттю, а слова різали, як леза:
— То так, по-твоєму, має виглядати новий світ? Повний кривавих виродків і божевільних технологій, які спотворюють усе, що лишилося? Це ваше «очищення»? Та ви знищуєте все живе, що ще є! Ви не створили нового світу — ви зруйнували той, що був!
Усе довкола тремтіло від його сили, і здавалося, що він ось-ось остаточно втратить контроль.
Максим стиснув кулак, і тіло вченого злетіло в повітря, звиваючись у агонії. Він бачив, як його руки тремтять, як м’язи напружуються, а чоловік знову почав задихатися.
— Щ-щоб… спасти… с-світ… — прохрипів учений, його голос був уривчастим, заглушеним браком повітря. — Т-треба… знищити… в-вас…
Максим холодно спостерігав, як його здібності душать і ламають. Його голос став крижаним, кожен звук був твердим і руйнівним, як його наміри:
— Щоб врятувати світ, треба знищити вас. Спалити ваші лабораторії дощенту, вирвати з цього кошмару все, що ви створили. Усе, що ви зробили… це лише кроки до нової катастрофи.
Він ще сильніше стиснув кулак, і тіло вченого затремтіло від болю. Максим відчував кожен хрускіт костей, кожен судомний рух, ніби кожна тріщина в тілі цього чоловіка була відплатою за його біль і лють.
— В-ви… д-дума-єте… — прохрипів учений, його слова ледь пробивалися крізь задуху, — щ-що… с-спасаєте… с-світ… а… н-насправді… в-ви… й-його… з-зни-щу-єте…
Раптом у голові Максима знову пролунав той голос, холодний і невблаганний: Вони не заслуговують на життя. Він гудів, як відлуння, підсилюючи його рішучість, ніби закликаючи завершити те, що він почав.
Максим стиснув кулак востаннє, і тіло вченого, зрештою, гепнулося на підлогу, скручене в мученицькій позі. Він стояв над ним, оглядаючи кімнату. Напруга повільно покидала його тіло. Його погляд ковзнув по нерухомому тілу, а потім перейшов на предмети довкола, ніби оцінюючи наслідки своїх дій.
Але раптом щось змусило його завмерти. Його очі зупинилися на дверному отворі, де, мов тінь, стояла Кіра.
Її силует чітко вимальовувався в тьмяному світлі, що мерехтіло червоним, як відблиск вогню. Вона дивилася на нього мовчки, не промовляючи ні слова. Максим не міг поворушитися. Уся його лють, біль, прагнення помсти й руйнування раптово втратили сенс перед тим, що відбувалося. Кіра була тут, і її мовчання руйнувало більше, ніж будь-які крики.
Її погляд не відривався від нього. У ньому не було ні страху, ні гніву — лише питання. Німе, невимовне, що стискало його душу.
Максим відчув, як його серце завмерло, як холод пробіг по шкірі. Він стояв у тіні, з якої сам вирвався. А вона була там, із поглядом, що розібрав його на шматки.
Кіра сприйняла все, що відбувалося. Здавалося, вона вже побачила його таким, яким він став. Вона була тут, як свідок цього хаосу. Вона не намагалася зупинити його, не кричала, не тікала.
Максим хотів щось сказати, але слова застрягли в горлі. Він не знав, що робити. Усе, що відбувалося, здавалося неправильним. Вона була тут, а він не був готовий до цього.
— Кіра… — його голос був ледь чутним шепотом, ніби він боявся, що її присутність зникне, якщо він скаже щось зайве.