Втеча від себе

Вони йшли повільно, озираючись у пошуках ознак небезпеки. Їхні кроки були обережними, із паузами, ніби саме місто могло видати їхнє місце перебування. Тиша навколо гнітила, наче вся ця пустка чекала чогось, готова обвалитися будь-якої миті. І хоча на вулиці було порожньо, це не заспокоювало: нещодавно тут сталася сутичка, і в повітрі все ще висів запах розпеченого металу й диму.

Максим ішов попереду, його погляд був пильним. Він тримав зброю напоготові, уважно прислухаючись до кожного звуку, що міг виказати ворога. Час від часу він обертався, щоб переконатися, що Аня й Артем ідуть за ним. Артем тримався позаду, але його очі не залишали Максима. Він досі не довіряв йому, і це було помітно — його погляд пильно аналізував кожен рух Максима.

Аня йшла між ними. Її кроки були короткими й трохи уповільненими, тіло ніби опиралося руху, але вона не показувала слабкості. Максим помітив, як вона стискала руку біля боку, і кожен її крок, попри рішучість, видавав прихований біль. Вона часто зупиняла погляд, ніби перевіряла, чи немає за ними стеження.

Коли вони підійшли до старої будівлі, де нещодавно сталася сутичка, повітря стало ще напруженішим. Камені, потріскані стіни й сліди крові на землі нагадували про недавню битву. Аня ненадовго зупинилася, її очі ковзнули по закривавлених слідах, і вона мимоволі відступила назад, ніби щось її стримало. Вона простягнула руку, обережно оглядаючи гнітючу тишу.

Максим одразу помітив її сповільнення. Він завмер, його тіло напружилося, але він не поспішав діяти.

— Усе гаразд? — запитав він тихо, майже пошепки, адже кожен звук тут здавався небезпечним.

Аня не відповіла одразу. Вона оглянула простір навколо, її погляд був напруженим.

— Так, усе нормально, — сказала вона, але її голос звучав трохи глухо. Вона відкашлялася, сильніше стиснувши руку.

Максим глянув на Артема — його обличчя було серйозним, але без подиву. Він також був насторожі, знаючи, що в цьому районі небезпека ще не зникла.

Вони продовжили рух, але кроки стали ще обережнішими. Кожен звук, навіть шелест вітру, здавався підозрілим. Максим обертався щоразу, перевіряючи, чи не стежать за ними. Він ішов уперед, але через морок, що панував навколо, почувався як на мінному полі.

Час від часу він кидав погляд на Аню, помічаючи, як її ноги сповільнюють крок, а дихання стає уривчастим. Коли вони знову зупинилися, Максим побачив, як Аня прикриває рану, намагаючись не видати болю.

— Стійте, — сказав він, його голос був твердим, але з ноткою тривоги. Він подивився на Аню, а потім ступив до неї. — Тобі треба відпочити.

— Я в порядку, — відповіла вона, голос упертий, але в ньому все одно відчувалася втома.

Максим не погодився. Він оглянув її, знаючи, що прихований біль рано чи пізно позначиться на всіх. Він повернувся до Артема, який стояв трохи позаду.

— Ми не можемо ризикувати, — сказав Максим. — Якщо вона впаде посеред шляху, це може коштувати нам життя.

Артем насупився, стиснув губи й ступив до Ані, але його обличчя залишалося напруженим.

— Ми не можемо зупинятися, — різко відрубав він. — Кожна хвилина — це шанс для ворога.

Максим, не звертаючи уваги на його слова, знову звернувся до Ані.

— Тобі треба відпочити, Аню. Ми всі знаємо, що так продовжувати не вийде. Якщо ти не відновиш сили, далі буде тільки гірше.

Артем, роздратований, стиснув зуби, і на його обличчі з’явилася гримаса.

— Ти думаєш, це важливо? Ми не можемо дозволити собі відпочивати.

Максим стиснув кулаки, але його голос залишався твердим. Він зупинився й повернувся до Артема, схрестивши руки на грудях. Його погляд був пильним, але спокійним.

— Знаєш, Артеме, — сказав він, злегка нахиливши голову, — ти її брат, і, здавалося б, мав би думати про її стан. А виходить, що я, чужак, той, кому ти не довіряєш, наполягаю на тому, щоб дати їй відпочити. А ти? Ти готовий тягти її через біль, аби тільки не зупинятися?

Артем напружився, його обличчя почервоніло від злості, але він нічого не відповів. Максим продовжив, його голос залишався твердим, але без злоби:

— Це не перегони, Артеме. Якщо ми йдемо разом, то маємо думати одне про одного. Якщо Аня не зможе рухатися далі, це стане проблемою для усіх нас.

Аня, сидячи на бетонних уламках, підняла на них погляд. Вона відчувала, що ця суперечка починала виходити за межі простої турботи про її стан.

— Досить, — сказала вона тихо, але впевнено. — Не треба сваритися. Я сама знаю свої межі.

Максим повернувся до неї й, пом’якшивши тон, додав:

— Межі знають, Аню, але іноді їх краще не випробовувати. Давай хоч переведемо дух. П’ять хвилин — нічого не змінять.

Артем пробурчав щось собі під ніс, але кивнув, визнаючи, що сперечатися далі немає сенсу. Він відійшов убік, сів на камінь і насторожено оглянув околиці.

Максим присів поруч із Анею й простягнув їй флягу з водою. Вона взяла її, неохоче всміхнувшись.

— Дякую, — тихо сказала вона. Їхні погляди зустрілися, і між ними промайнуло ледь помітне взаєморозуміння.