Розділ 17 - Недовіра

Максим, Аня й Артем сиділи в одній із кімнат занедбаного будинку, ховаючись від зовнішньої загрози, що ставала дедалі відчутнішою. Аня стояла біля стола, притискаючи розпечений ніж до глибокої рани на своєму боці. Кожен її рух був жорстким, але необхідним, щоб зупинити можливе зараження. Максим стояв біля вікна, звично вдивляючись у темну пустку за склом, тоді як Артем нервово стежив за її діями, чекаючи, коли ця процедура закінчиться. Атмосфера була напруженою, кожен момент здавався вирішальним, і часу на зволікання не лишалося.

— Ми не можемо просто так відкриватися чужакам, — говорив Артем, його голос був сповнений тривоги й невдоволення. — Подивися на нього, Аню! Він не просто дивний, від нього прямо віє небезпекою. Ці здібності... Це не просто якісь мутанти, це щось більше. Нам не варто ризикувати.

Аня, сидячи на стільці зі схрещеними на грудях руками, задумливо глянула на нього. Потім із легким роздратуванням у голосі відповіла:

— Він просто Химера, ти сам знаєш ці історії. Ми вже не раз стикалися з такими, вони не такі страшні, як їх малюють. — Водночас вона акуратно сховала ніж, прибираючи його від чужих очей.

Артем фиркнув, його обличчя скривила настороженість.

— Востаннє, коли ми стикалися з Химерою, — він зробив паузу, підбираючи слова, — це був контроль розуму, який Химера використовувала, щоб керувати монстром. Ми ледь вижили тоді.

Максим повернувся до нього, не приховуючи цікавості й легкої тривоги.

— У якому сенсі контроль розуму? Про що ти? — перепитав він, його погляд став пильнішим.

Артем глибоко зітхнув, із важким виразом обличчя почав розповідати:

— Так, це був контроль розуму. Історія така… Ми з сестрою одного разу перетнулися з Химерою. Вона керувала величезною істотою. Ця істота була як монстр — величезна, страшна, з кістяними наростами на тілі. Вона нападала на все, що траплялося на її шляху, і виконувала кожен наказ Химери. Усе, що та вказувала, воно робило. Ми ледь вижили того разу. Коли Химеру зарубали, усе вийшло з-під контролю, і істота втекла.

Максим, обмірковуючи почуте, знову звернувся до Артема, явно намагаючись усе розкласти по поличках.

— Так, ще раз, — уточнив він. — Ви вдвох зіткнулися з цим монстром, а Химера ним керувала?

Аня, стоячи поруч, трохи його поправила:

— Сталкер, на боці бійців, із якими в нас була сутичка. Він керував цією істотою за допомогою своїх здібностей. Ти правильно зрозумів.

Максим, усвідомивши всю серйозність ситуації, задумливо промовив:

— Ага, зрозуміло... цікаво.

Артем видихнув і повторив слова Ані:

— Так, саме так. Це був Сталкер, який був на боці бійців. Він контролював істоту, ніби вона була його ручним звіром. Він міг спрямовувати її куди завгодно, і вона слухалася його.

Максим, обмірковуючи все, що вони сказали, із цікавістю запитав:

— Зачекайте, ви впевнені, що цей Сталкер був Химерою, яка керувала істотою? Чому ви так вирішили? Що дало вам цю впевненість?

Аня трохи відкинулася на стільці, розмірковуючи, як краще пояснити. Вона глянула на Артема, потім знову на Максима й почала пояснювати:

— Ну, по-перше, щойно Сталкера зарубали, істота просто зникла. Вона більше не йшла за нами, не нападала. Просто пішла, ніби втратила будь-який зв’язок із цим світом. А до того… Вона завжди була поруч із ним, не відходила. Виконувала всі його накази, ніби це був єдиний сенс її існування. Іноді Сталкер просто махав рукою чи відмахувався, і істота починала діяти, ніби за сигналом. Іноді він лише дивився в її бік, і вона атакувала, ніби зрозуміла його наміри. Це не було схоже на звичайне керування звіром чи мутантом. Усе було точним, без зайвих рухів.

Аня трохи помовчала, збираючи думки, а потім додала:

— Сумнівів не було. Істота не просто йшла за ним — вона чекала команд. Кожен її рух був обдуманим, як у робота, і все відбувалося надто швидко, без затримок. Ти ж розумієш, що для звичайної істоти цього замало. А коли Сталкера зарубали, вона просто зникла. Ніби цей контроль над нею обірвався.

Максим насупився, обмірковуючи почуте. Він почав усвідомлювати, наскільки небезпечною й незвичайною була ситуація, але його інтерес лише зріс.

— Тобто ви вважаєте, що вона діяла тільки тому, що був хтось, хто керував нею силою розуму? — уточнив він, намагаючись скласти повну картину.

Аня кивнула, а Артем, мовчки вислухавши її, додав, трохи замислившись:

— І ще… Цей Сталкер раніше був із нами. Він був місцевий. Ми всі його знали. Він був одним із тих, із ким ми колись ходили в походи, ділили хліб і вогонь. Але потім, через якийсь час, він зник. А коли ми зустріли його знову, він уже був на боці бійців, і з ним був цей монстр.

Максим завмер, занурившись у думки. Він не чекав почути таке. Цей Сталкер, можливо, колись був одним із тих, хто був їм близький, а тепер став їхнім ворогом і використовував свої здібності, щоб керувати цією жахливою істотою.

— Тобто він був із вами, а потім… пішов до них? — запитав він, намагаючись осмислити цей поворот.

Артем мовчки кивнув, його погляд став ще важчим.