Розділ 16 - Міра

Коли тиша нарешті стала абсолютною, Максим повільно підвівся на ноги, ховаючи пістолет у кобуру, і вислизнув зі свого укриття. Кожен його рух був точним і обережним, черевики торкалися землі безшумно, мов у хижака, що вичікує слушної миті.

Він уважно оглянувся. Світло фар, яке ще недавно виривало з темряви похмурі силуети техніки, почало згасати. Декілька транспортних засобів усе ще гуділи на холостому ходу, але довкола не було видно ні бійців, ні руху.

Максим наблизився до тіл бійців Янтаря, що лежали в хаотичному безладі. Різкий запах крові й пороху бив у ніс, змішуючись із ароматом вологої землі. Він опустився на одне коліно біля найближчого тіла, намагаючись знайти бодай якісь сліди.

Постріли були точними. Поранення в голову, жодного зайвого хаосу. Стрілець явно знав свою справу й, судячи з усього, використовував глушник, щоб не видати свого місця.

Максим підняв погляд, вдивляючись у дальні кути периметра. Він усе ще відчував легке напруження в повітрі, ніби хтось досі спостерігав.

— Де ти, чорт тебе забери? — пробурмотів він собі під ніс, обмацуючи поглядом околиці.

На землі він помітив свіжі сліди, що вели за купу ящиків біля складу. Звідти могли стріляти. Друга група тіл лежала ближче до цієї точки, що підтверджувало його здогадки.

Максим повільно рушив у напрямку ящиків, усе так само безшумно. Він тримав руку на кобурі, готовий будь-якої миті вихопити пістолет. Чим ближче він підходив, тим чіткіше бачив деталі: відбитки ніг, потертості на землі, навіть краплі крові, що вели кудись далі.

Опинившись поруч, він зупинився, прикрившись ящиком, і завмер, намагаючись вловити бодай якийсь звук чи рух. І лише тоді, в ледь чутному свисті вітру, він почув це: тихий, нерівний вдих.

Максим повернув голову до джерела звуку, відчуваючи, як напруга сковує все його тіло. Він повільно обійшов ящики, готовий зустріти невідомого стрільця віч-на-віч.

Він обійшов купу ящиків, рухаючись обережно й з максимальною увагою. Його погляд гасав по кожному кутку, по кожній тіні, що могла приховувати стрільця. Дихав він тихо, намагаючись залишатися непомітним.

І нарешті він її побачив. Спершу — лише силует, що сидів на землі, спираючись на ящик. Світло фар ледь торкалося її постаті, але було видно, що це жінка. Вона тримала гвинтівку, яка тепер лежала біля її колін, а одна рука була притиснута до боку.

Максим зупинився, дивлячись на незнайомку. Її дихання було важким і уривчастим. Вона явно була поранена. Але попри це, у її позі відчувалася загроза: вона не кинула зброю, а її погляд, хоч і ослаблений болем, залишався пильним.

— Ти? — її голос пролунав хрипко, але з викликом. — Хто б ти не був, підходь ближче, якщо хочеш спробувати долю.

Максим не ворухнувся. Його рука повільно ковзнула до кобури, але пістолет він не дістав.

— Доля тут ні до чого, — сказав він рівним голосом, стежачи за кожним її рухом. — Це ти їх поклала?

Жінка всміхнулася, але її посмішка виглядала болісною.

— А ти, мабуть, сам хотів це зробити?

Вона спробувала підняти гвинтівку, але рука ослабла, і зброя лише глухо стукнула об землю.

— Не старайся, — продовжив Максим, роблячи крок ближче. — Ти поранена. Якби я хотів убити тебе, давно б це зробив.

Вона мовчала, дивлячись на нього з підозрою, але потім знову всміхнулася, хоч і через силу.

— І що тепер? — її голос звучав як у людини, що пережила забагато, щоб боятися. — Доб’єш мене? Чи маєш інший план?

Максим підійшов ще ближче, залишаючись насторожі. Тепер він бачив її обличчя: втомлене, з тонкими рисами, на скроні запеклася кров. Її одяг був у бруді, а рукав просочився кров’ю від рани на боці.

— Залежить від того, хто ти, — відповів він, присівши навпочіпки за пару метрів від неї. — Ти явно не з них. І явно знаєш, що тут коїться.

Вона всміхнулася, дивлячись на нього з-під напівзаплющених повік.

— Ти здогадливий. Ні, я не з них. Але й із тобою я не знайома. Тож, якщо хочеш поговорити, будь коротким.

Максим насупився, намагаючись зрозуміти, чи можна їй довіряти.

— Хто ти? І що ти тут робиш?

Жінка коротко розсміялася, але сміх перейшов у кашель. Вона витерла губи й подивилася на нього.

— Зови мене просто Міра. А що я тут роблю? Рятую цей клятий світ від таких, як вони.

Максим глянув на тіла бійців ВАСКЕСа, потім знову на неї.

— І багато врятувала?

Міра хмикнула.

— А ти як думаєш?

Він мовчав кілька секунд, а потім запитав:

— Лабораторія. Ти знаєш, що вони там роблять?

Її погляд став серйозним, і вона на мить відвела очі, ніби щось зважуючи.

— Скажімо так, вони займаються тим, чого не мало б існувати. І якщо ти також туди прямуєш, краще готуйся.

Максим насупився.

— Готуватися до чого?

Вона подивилася йому прямо в очі, її обличчя стало суворим.