Розділ 15 — Крик

Максим пробирався через безплідні землі, де буря стала його постійним супутником. Вітер рвав одяг різкими поривами, кидаючи пісок і дрібний гравій прямо в обличчя. Кожен крок вимагав зусиль, але він ішов далі, не зважаючи на втому, що наростала в тілі.

"Кілька годин шляху," — подумав він, зупинившись на мить і озирнувшись назад. Позаду простягалися лише безкраї пустки, а Форт, де він залишив Арсена й Аліну, уже розчинився в темряві, поглинутий піщаною пеленою бурі.

Світло ліхтарика в його руці вихоплювало лише кілька метрів попереду. Земля під ногами здавалася просякнутою сіллю й піском, і кожен крок відгукувався глухим звуком у тиші, яку переривав лише завиваючий вітер. На горизонті час від часу миготіли остови покинутих будівель, що нагадували про минуле — про світ, який колись був нормальним. Він обійшов напівзруйнований міст, уникаючи уламків, і кілька разів зупинявся, щоб переконатися, що йде в правильному напрямку.

Раптом його думки потягнулися назад, до підвалу. Обличчя бійця Янтаря спливло перед очима — перекошене від страху, з виряченими очима, коли він хрипів: "Ми лише проводили допити… Я нічого не знаю…" Максим тоді стискав його шию, шукаючи в тих словах хоч якусь підказку, хоч ниточку, що приведе до ВАСКЕС. Але її не було. Тільки порожні виправдання, що розчинялися в його гніві, як пісок у бурі. Він розумів це вже тоді, але не міг зупинитися — гнів штовхав його далі, заглушаючи здоровий глузд.

Перед ним височіли силуети старих рекламних щитів і металевих конструкцій, покручених часом і природою. На одному з щитів усе ще проступали вицвілі слова: "Майбутнє починається сьогодні". Максим зупинився перед ним і хмикнув.

"Іронічно," — подумав він, спершись на один зі стовпів, щоб перевести подих. Попереду маячили темні обриси старих будівель — найімовірніше, покинутих складів. Це місце скидалося на цвинтар цивілізації.

Через кілька годин його сили почали вичерпуватися. Він зупинився під дахом напівзруйнованої будівлі, щоб перепочити. Тут вітер трохи вщухав, даючи змогу озирнутися. Скинувши рюкзак із плечей, він дістав невеликий контейнер із водою й зробив кілька ковтків. Ніч ставала дедалі холоднішою. На мить він притулився до стіни, заплющив очі, даючи тілу передишку.

Його думки знову повернулися до подій у Форті. Спалах спогаду: хруст кісток бійця, його крик, напружені погляди паладинів, слова Арсена — "Ти себе не контролюєш, Максе". А потім — хвиля телекінезу, що відкинула всіх, і шок в очах Кіри. Він спробував проаналізувати свої дії, розкласти їх по полицях, але всередині наростало розуміння: повернутися назад у Форт неможливо. Він щойно показав своїм, що він — загроза. Не просто для Янтаря, а для них самих. Його спалах гніву, його сила, що вирвалася назовні, могла залишити тріщину в їхніх стосунках — глибшу, ніж він хотів визнавати. Кіра, Аліна, Арсен… Вони хвилювалися за нього, але він відштовхнув їх, буквально й фігурально.

Він розумів, що їхні спроби його зупинити не були через недовіру — вони боялися втратити його. Але тепер, стоячи тут, у холоді й темряві, він відчував, що зробив вибір, від якого немає вороття.

Раптом у голові промайнув той самий голос — темний, низький, ніби шепіт із глибини: "Ти нічого не зруйнував. Вони просто не розуміють тебе." Максим здригнувся, його очі різко розплющилися. Цей звук налякав його, холод пробіг по спині, але водночас слова зачепили щось глибоко всередині. Він стиснув контейнер із водою сильніше й уголос, хрипко запитав у порожнечу:

— Чого ти хочеш?

Тиша. Лише завивання вітру відгукнулося йому. Відповіді не було. Він провів рукою по обличчю, відчуваючи, як серце калатає в грудях. "Я божеволію," — подумав він, і ця думка вдарила, як ніж. А що, як це не його уява? Що, як цей голос — не просто відлуння втоми, а щось реальне, щось, що живе в ньому? Він затремтів, але не від холоду, а від усвідомлення, що втрачає контроль — не лише над силою, а й над собою.

Раптом із темряви долинув тихий шурхіт. Максим різко повернув голову, його рука інстинктивно потягнулася до ножа на поясі. Світло ліхтарика вихопило рух у пітьмі — кілька низьких, худорлявих силуетів промайнули між уламками. Блукачі. Із мороку виринула одна з цих тварюк — її тонка, блискуча шкіра ледь прикривала кістляве тіло, а довгий, схожий на пацюковий хвіст гойдався позаду. Червоні очі, що горіли в темряві, вп’ялися в Максима. Він завмер, стежачи за нею, його подих став тихішим.

Блукач зупинився на відстані кількох метрів, його голова нахилилася, ніби він принюхувався чи оцінював здобич. Максим не відвів погляду, його очі зустрілися з червоними вогниками тварюки. Час завмер: чоловік і мутант стояли один навпроти одного, розділені лише холодним повітрям і слабким променем світла. У горлі Блукача зародився звук — не рик, а тихе, протяжне скулення, сповнене тривоги. Раптом тварюка здригнулася, її кігті зашкрябали по бетону, і вона кинулася геть, зникнувши в темряві так швидко, ніби відчула щось страшніше за себе саму.

Максим повільно видихнув, його рука відпустила руків’я ножа. "Що це було?" — подумав він, усе ще дивлячись туди, куди втік Блукач. Його серце калатало, але не лише від напруги — щось у цьому скуленні збентежило його. Тварюка відчула загрозу, більшу, ніж могла завдати сама. Але звідки? Від нього? Від того ким він став? Максим насупився, намагаючись осмислити це, але відповідь вислизала, залишаючи лише дивне відчуття в грудях — суміш подиву й тривоги. "Це не має сенсу," — подумав він, але десь глибоко всередині зародилося передчуття, яке він ще не міг зрозуміти.