Розділ 14 - Контроль

Через деякий час, коли вони нарешті зібрали все, що було розкидане по кімнаті, Максим, втомлений, але трохи полегшений, опустився на край столу, відкинувши голову назад. Він тихо видихнув — утома відчувалася в його рухах, як і напруга, що не покидала його весь цей час. Кіра стояла поруч, дивлячись на нього з м’яким, але тривожним поглядом.

Вона підійшла ближче й сказала — її голос був тихим, але наполегливим:

— Максе, не можна весь час бути в такому стані. Ти не можеш жити лише минулим, своєю провиною й болем. Тобі треба рухатися вперед.

Максим мовчав кілька секунд, його погляд ковзав по кімнаті, ніби шукаючи відповіді серед цих розкиданих речей. Він не міг знайти їх тут, але думки були десь далеко — там, де сталася вся ця катастрофа.

Він повільно повернувся до Кіри, його голос був хрипким від накопичених переживань:

— Я мушу докопатися до правди, Кіро. Не можу просто забути. Я звик втрачати людей, розумієш? Звик утрачати все. Або я помилявся, або вони зникали. Але цього разу я втратив не просто напарника… я втратив друга, того, хто був поруч, коли це було важливо. І я не можу собі цього пробачити. Особливо коли міг усе змінити.

Кіра мовчала, лише уважно слухала. Вона знала, що її слова зараз можуть бути не тим, що він хоче почути, але продовжувала дивитися на нього, відчуваючи всю глибину його болю.

Поміркувавши, вона сказала м’яко, але впевнено:

— Ти не всемогутній, Максе. Ти не можеш рятувати всіх і вирішувати все. Це не твоя провина. Ти не винен, що не зміг усе змінити одразу.

Максим глянув на неї з такою інтенсивністю, що в його очах спалахнула майже несамовита рішучість.

— З такою силою я мушу бути, Кіро, — відрізав він. Його голос став твердим, а вираз обличчя набув жорсткості. — І я докопаюсь до правди. Я відчуваю це. Тут, зараз. Це не просто полювання, не просто знищення. Я впевнений, що тут криється щось більше. Я мушу зрозуміти, що сталося і чому, бо без цього не зможу рухатися далі.

Кіра довго дивилася на нього. У її погляді було розуміння, але й легка тривога. Вона знала, що Максим не заспокоїться, поки не досягне свого, і її серце стиснулося від думки, що ця боротьба всередині нього — ще не кінець. Але вона також розуміла: якщо він піде цим шляхом, то може втратити себе.

Між ними запала тиша. Слова Максима зависли в повітрі, а обоє занурилися в свої думки. Він усе ще сидів на краю столу, його погляд був прикутий до однієї точки, ніби він намагався розгадати щось невидиме, заховане в тінях.

Тиша була майже відчутною, її порушували лише легкі звуки дихання. Кіра стояла поруч, не кваплячись заговорити. Вона розуміла, що він ще не готовий відпустити свої думки, що йому потрібен час, щоб осмислити все сказане.

Вона глянула на нього, її голос був м’яким, але з ноткою турботи:

— Максе, тобі треба відпочити. Ти не можеш так довго себе гнати.

Максим не відреагував. Його погляд залишався прикутим до однієї точки, ніби він не чув її слів. Думки кружляли в голові, витісняючи все інше. Нарешті він порушив мовчання, його голос був тихим, але твердим:

— "ВАСКЕС".

Кіра злегка підняла брову, не одразу зрозумівши, до чого він хилить. Максим продовжив, не відриваючи погляду від щоденника, який усе ще тримав у руках, ніби шукаючи в ньому відповіді на запитання, що терзали його душу.

— Ми тоді знайшли папери… якийсь "Експеримент №3. Спроба контролю розуму" чи щось таке. Записи… щось пов’язане з розумом. Але все це здається неповним, ніби щось приховане, чого ми не бачимо.

Кіра раптом пригадала ті документи з моторошними дослідженнями. Вона завмерла, а потім м’яко, але з ноткою тривоги, сказала:

— Ти пам’ятаєш, уже вдруге від Янтаря ми чуємо про тебе як про "Актив"? Спочатку той боєць, потім ще один. Що, якщо це не просто слова? Ти ж вибрався з лабораторії. Може, вони робили з тобою щось подібне?

Максим замовк, ніби слова Кіри вдарили його в саме серце. Він знову глянув на неї, і в його очах змішалися тривога й непохитна рішучість.

— Актив… — прошепотів він, відкинувши голову назад, ніби від цього слова залежало все його життя. — Я не міг зрозуміти, чому мене так називають, але тепер усе починає складатися. Усі ці уривки пам’яті… Вони випробовували мене. Ці експерименти, цей контроль розуму… Я завжди думав, що це не може бути правдою. Але що більше я про це думаю, то більше розумію — це не випадковість.

Він задумався, його погляд затуманився. "Якщо Янтарівці називають мене Активом, то хтось із них знає більше. Є полонені Янтарівці. Треба їх допитати", — промайнуло в його голові. Рішучість спалахнула в очах, але він ще не озвучив цю думку.

Тиша знову розтягнулася між ними. Кіра стояла поруч, її погляд був зосереджений на Максимі, але думки віднеслися кудись далеко, ніби вона намагалася осмислити все, що відбувалося останнім часом. Вона знала, як сильно він страждає від невідомого, і його прагнення знайти відповіді стало майже одержимим.

Нарешті вона порушила тишу, її голос був м’яким, але рішучим:

— Ти був у тій лабораторії майже рік, Максе. Це довгий час. Усе, що ти не пам’ятаєш, може бути… ти став частиною їхнього експерименту. Ти ж сам казав, що не пам’ятаєш, що з тобою там робили. Може, все це пов’язано? Може, ти не просто жертва, а частина чогось більшого?