Розділ 12 - Всемогутній

Склад був величезним, його стіни ховали більше, ніж здавалось ззовні. У центрі, ніби в гаражі, вишикувалися ряди броньованих машин янтарного кольору — важкі, блискучі, готові до бою. Між ними височіли металеві контейнери, щільно закриті й опломбовані, кожен розміром із невелику кімнату. Підлога була вкрита слідами шин, кров’ю й уламками — ніби тут нещодавно закінчилася різанина.
Повітря просякло тривожним запахом — сумішшю горілого металу, хімікатів і гниючих тіл. Максим завмер, відчуваючи, як щось знайоме стискає груди. У голові спливли уривки — блиск сталі, гул двигунів, крики, — але спогади розчинялися, не даючи чіткої картини. Він стиснув зуби, намагаючись відкинути це.
Герман увійшов слідом, його зброя була напоготові. Він уважно оглядав простір, але не відводив погляду від Максима, ніби чекав від нього раптового зриву.
— Це точно склад? — пробурмотів він, підходячи до однієї з машин. Він провів рукою по її холодній поверхні, насупившись. — Вони тут явно роблять щось більше, ніж просто зберігають зброю.
Раптом тишу розірвав тріск рації. Усі здригнулися. Кіра швидко нахилилася до тіла бійця Янтаря біля дверей і підняла пристрій. Із нього долинали уривки:
— …Хор, відгукнись… Утримуйте… Актив має…
Сигнал переривався шумами, але слова різали слух. Кіра підняла очі на Максима, її пальці стиснули рацію.
— Вони знають, що ти тут, — сказала вона тихо, але в її голосі відчувалася напруга. — І вони не відступлять.
Максим глянув на неї, потім перевів погляд на Германа. Його обличчя залишалося непроникним, але в очах промайнув холодний блиск — суміш рішучості й прихованого неспокою.
Максим мовчки йшов уперед, не відповідаючи. Його погляд гарячково ковзав по приміщенню: товсті кабелі тяглися вздовж стін, зникаючи десь у глибині. Світло від підвішених під стелею ламп падало нерівними плямами, залишаючи дальні кутки в густій темряві. У деяких місцях стояли столи, захаращені обладнанням, пожовклими паперами й інструментами — від гайкових ключів до дивних приладів із миготливими діодами. Усе це скидалося на гібрид гаража, лабораторії й складу, де хаос і порядок перепліталися в незрозумілій логіці.
— Це більше схоже на центр управління чи навіть базу, — промовив Максим, зупинившись перед черговим рядом контейнерів. Він провів пальцями по холодному металу одного з них. Поверхня була пошарпана, вкрита подряпинами й слідами часу, але опломбовані замки натякали, що всередині ховається щось цінне.
Герман обернувся до дверей, через які вони увійшли. Його обличчя стало настороженим, брови зійшлися в напруженій складці.
— Знаєш, що мене турбує? — сказав він, не відводячи погляду від входу. — Ці двері. Занадто товсті, занадто броньовані. Це не склад. Це укріплений бункер. Зовні вони просто маскували це.
Максим глянув на нього, потім знову перевів погляд на приміщення. Його думки гуділи, намагаючись скласти розрізнені шматки в єдину картину. Він відчував, що це місце — ключ до чогось важливого для Янтаря, але пазл усе ще не складався.
— Ми щось пропускаємо, — тихо сказав він, обводячи простір поглядом. — Тут є те, що вони не хочуть, щоб ми знайшли.
— Або нас, — додав Герман, нервно кивнувши на двері. — Як думаєш, скільки в нас часу, поки їхній "Купол" сюди не дістанеться?
Максим кинув погляд на броньовані двері, потім углиб приміщення, де вузький коридор вів у темряву, схожий на початок лабіринту.
— Небагато, — відповів він сухо. — Але ми мусимо йти далі.
Він рушив уперед, обережно оглядаючи кожен куток. Загін ішов слідом, тримаючи зброю напоготові — їхні кроки гулко відлунювали в тиші величезного складу. Повітря було важким, просякнутим напругою, запахом металу й хімікатів. Кожен шерех здавався загрозою.
Коли Максим дістався до кінця приміщення, перед ним постала масивна стіна. У ній виднілися дві броньовані двері, що вели, ймовірно, в інші частини будівлі, а праворуч угору тяглася сталева драбина на другий поверх. Він зупинився, оцінюючи простір. Це місце, як він зрозумів, було лише частиною чогось більшого — можливо, третьою частиною комплексу. Решта ховалася за цими дверима й, можливо, вище.
Він підійшов до найближчих дверей і спробував їх відчинити, але замок не піддався — двері були намертво запечатані. Максим стиснув зуби й обернувся до Германа.
— Заперто, — коротко кинув він, потім перевів погляд на другі двері, вагаючись, чи варто перевіряти їх.
Герман ступив уперед, пильно стежачи за Максимом. На його обличчі змішалися тривога й легке роздратування.
— Якщо ми тут застрягнемо, Максе, то станемо легкою здобиччю, — сказав він, кивнувши на двері позаду. — Треба або щось знайти, або валити, поки ще можемо.
Тріск рації знову розірвався, і з неї пролунали уривки:
— …Хор, відгукнись… Купол наказує… Утримуйте… Актив…
Сигнал захлинався шумами, але слова були зрозумілі. Кіра глянула на Максима, її пальці стиснули рацію так, що побіліли кісточки.
Максим глянув на Германа, але нічого не відповів. Його погляд знову впав на броньовані двері. Щось у цьому місці тримало його, не відпускаючи. Відчуття, що за цими дверима ховається щось важливе, пульсувало в грудях. У голові пролунав тихий шепіт:
— Ти знаєш, що там.
Він різко кинув автомат на підлогу. Гучний удар металу об бетон рознісся луною по приміщенню, змусивши всіх здригнутися. Його обличчя стало непроникним, очі прикипіли до дверей. Максим ступив ближче, піднявши обидві руки — пальці розставлені, ніби він збирався розірвати сталь силою волі.
— Що він робить? — тихо спитала Кіра, підійшовши до Германа. Її голос був ледь чутним, але сповненим тривоги.
Герман насупився, не відводячи погляду від тремтячих рук Максима.
— Не знаю, — відповів він глухо. — Але це не виглядає нормально.
Максим глибоко вдихнув, зосереджуючись. Його пальці затремтіли сильніше, тіло напружилося до межі. Метал дверей залишався нерухомим, але повітря навколо стало важким, ніби стиснуте невидимою силою. Світло ламп над головою затріпотіло, ніби підкоряючись його волі. У голові голос поступово стихав.
Його руки дрібно тремтіли, але він не зупинявся. Концентрація була майже моторошною — очі звузилися, губи стиснулися в тонку лінію. По виску скотилася крапля поту, дихання стало уривчастим і важким. Раптом із носа повільно потекла кров — червона крапля впала на бетон, розтікшись маленькою плямою.
— Максе! — вигукнула Кіра, але її голос був тихим, і вона не рушила з місця, ніби боячись зруйнувати його зусилля.
Раптом приміщення наповнив звук, від якого у всіх заклало вуха. Метал дверей заскреготав, заскрипів, ніби щось невидиме тягло його зсередини. Двері здригнулися. Спочатку з’явилася ледь помітна вм’ятина, але вона швидко поглиблювалася, ніби сталь поступалася під тиском невидимої сили.
Максим напружився ще сильніше. Його плечі злегка опустилися від виснаження, м’язи шиї напружилися, проступивши під шкірою. Скрегіт посилився, двері почали деформуватися — метал гнувся всередину, як під ударами гігантського преса.
Герман, що стояв поруч із Кірою, тихо видихнув, його очі розширилися:
— Чорт, він справді це робить…
— Але як? — прошепотіла Кіра, не відводячи погляду від Максима. Її голос тремтів. — Це взагалі можливо?
Герман мовчки похитав головою, його обличчя виражало суміш недовір’я й страху.
Двері продовжували піддаватися. Скрегіт ставав оглушливим, метал тріщав, поступово втрачаючи форму. Максим виглядав дедалі виснаженішим — кров текла з носа швидше, капаючи на підлогу червоними плямами, але він не звертав на це уваги. Його очі горіли холодною рішучістю, хоч тіло починало зраджувати.
Він із зусиллям відсунув їх на кілька сантиметрів, але цього було замало. Сили покинули його — Максим опустився на коліна, важко дихаючи. Його плечі здіймалися й опускалися, серце калатало так швидко, що здавалося, воно розірве груди. Кров із носа текла сильніше, залишаючи темні краплі на підлозі.
Кіра не витримала. Вона кинулася до нього, її кроки були швидкими, майже панічними, ніби вона боялася, що він зникне прямо зараз. Зупинившись перед ним, вона нахилилася й обняла його, намагаючись підтримати. У її очах змішалися тривога й рішучість.
— Максиме, ти в порядку? — її голос тремтів, але вона міцно стиснула його руку, сподіваючись, що він відчує її підтримку.
Максим із трудом підняв погляд. Його очі були повні втоми, але в них усе ще жеврів вогник рішучості. Він стиснув її руку у відповідь, але тут же опустив голову, намагаючись віддихатися.
— Я… я впораюся, — прохрипів він, його голос був надірваним від болю. — Просто… треба трохи часу.
Кіра не відводила від нього очей. Її серце стискалося від болю за нього. Вона простягнула руку, щоб допомогти йому піднятися, і відчула, як його тіло тремтить від слабкості. Її пальці міцно обхопили його плече, але вона не могла не помітити, наскільки він ослаб. Тривога в її грудях наростала, стискаючи серце.
Герман стояв позаду, його обличчя було похмурим. Він кинув короткий погляд на двері, що так і не піддалися повністю, потім перевів його на Максима.
— Якщо ти себе угробиш, нам це не допоможе, — сказав він різко, але в його тоні відчувалася стурбованість. — Треба вирішувати, що далі.
— Максиме, ти не можеш продовжувати, — голос Кіри звучав наполегливо, але в ньому бриніла м’яка, стурбована нотка. — Ти ледь можеш встати, навіщо так ризикувати? Ти вже на межі. Будь ласка, давай зачекаємо, нам потрібно більше часу, інакше ти…
Він різко відірвався від неї, не в силах більше триматися на колінах. Його руки стиснулися в кулаки, очі потемніли, ніби всередині нього щось змінилося. Максим глянув на Кіру, його голос пролунав низько й твердо:
— Ні, він може!
Він простягнув руки до дверей, і в ту ж мить його волосся піднялося, ніби під дією електричного поля. Повітря завибрувало від напруги, ніби вся енергія приміщення сконцентрувалася в ньому одному. Кіра відсахнулася, її очі розширилися від подиву й страху. Усі навколо завмерли, їхні погляди прикипіли до Максима. У тиші, що супроводжувалася лише його важким диханням, двері раптово заскреготали — звук був оглушливим, ніби метал волав від болю. Вони здригнулися, а потім із величезним зусиллям гримнулися на землю, здійнявши хмару пилу.
Усі завмерли. Кіра не відводила очей від Максима, її руки тремтіли, коли вона намагалася осмислити побачене. Він повільно підвівся, його тіло, ще мить тому безпомічне, тепер випросталося з дивною стійкістю. Піт стікав по його обличчю, змішуючись із кров’ю, що текла з носа, але він стояв, ніби час навколо нього зупинився.
— Ти… Ти це зробив? — її голос був ледь чутним, сповненим страху й захоплення водночас.
Максим стояв, дивлячись на неї, але його обличчя залишалося дивно порожнім, ніби він сам не усвідомлював, що щойно сталося. Його очі, темні й незворушні, здавалися чужими навіть для нього самого.
Він повільно, ніби в уповільненій зйомці, ступив у відкриту кімнату. Темний, приглушений світ проникав крізь щілини в стінах, а повітря просякло різким запахом хімікатів і металу. Його погляд ковзнув по полицях, заставлених дивними пристроями — пробірками з мутною рідиною, якимись механізмами з дротами, що звисали, мов вени. Уздовж стін мерехтіли екрани — старі, з тріщинами, і новіші, що відкидали тьмяне світло на його силует. Деякі показували статичні зображення, інші — уривки даних, що безладно миготіли.
Його дихання стало важким, груди здіймалися нерівно. Кров знову потекла з носа, і він інстинктивно витер її рукавом, але це лише погіршило стан — червона пляма розмазалася по тканині, а нові краплі падали на підлогу. Холодний піт скочувався з чола, стікаючи по підборіддю, але його погляд залишався гострим, зосередженим, ніби він бачив щось за межами цієї кімнати. Тіло тремтіло від виснаження, але ноги вперто несли його вперед.
Кіра підійшла до нього, її кроки були обережними, майже нечутними. Вона нахилилася й прошепотіла:
— Це те, що я думаю?
Максим похитав головою, не відводячи погляду від кімнати. Його голос був тихим, але твердим, сповненим рішучості:
— Ні. Це не те саме приміщення. Місце схоже, але це щось інше. Тут… щось інакше. Нам треба знайти хоч якісь зачіпки — інформацію, дані, будь-що. — Він затримав подих, його груди важко здіймалися, а в голосі проступали нотки ненависті й страху, ніби кожна тінь у цій кімнаті загрожувала йому. — Я мушу зрозуміти, що тут відбувається.
Кіра вдивлялася в його обличчя, відчуваючи, що за його втомою ховається щось глибше. Його стан лякав її — це була не просто фізична слабкість, а щось темне, що пожирало його зсередини. Вона бачила, як страх і лють борються в ньому, ніби він стояв на межі.
Тим часом Герман залишився біля дверей, його погляд ковзав по кімнаті, вивчаючи кожен куток. Він коротко кинув наказ своїм бійцям, не відриваючи очей від можливих виходів:
— Закріпіться тут. Слідкуйте за всіма підходами, щоб ніхто не зайшов із тилу.
Його голос був твердим, командним, і бійці мовчки розійшлися, займаючи позиції. Їхні рухи були чіткими, але напруженими, ніби кожен чекав удару з темряви.
У кімнаті запанувала тиша — важка, гнітюча, ніби будь-який звук міг розбудити щось небезпечне. Максим повільно йшов лабораторією, його кроки гулко відлунювали в порожнечі. Кіра йшла за ним, не відводячи погляду від його обличчя, намагаючись вгадати, що він шукає. Уздовж стін стояли старі монітори й пристрої — одні мерехтіли тьмяним світлом, інші давно згасли, вкриті пилом і павутинням. Повітря було важким, просякнутим запахом хімікатів і застояного часу, ніби тут усе завмерло роками тому.
Максим зупинився біля одного зі столів, заставленого пожовклими паперами. Він почав повільно переглядати їх, його руки злегка тремтіли, але погляд залишався гострим, зосередженим. Кіра підійшла й зазирнула через його плече. На одному з аркушів виднів дивний малюнок — зображення людини, але її обличчя було спотворене, шкіра в місцях суглобів потовщена, жорстка, вкрита неприродними наростами й шрамами. Під малюнком ледве виднілася позначка: "Експеримент №3".
Максим нахилився ближче до аркуша. Його очі вбирали кожну деталь: деформоване тіло, наросты на суглобах, що нагадували механічні імпланти, і напис унизу — "Експеримент №3. Спроба контролю розуму". Він пробіг поглядом по строчках, і його дихання стало уривчастим, нерівним. Кіра стояла поруч, її очі розширилися від жаху, коли вона зрозуміла, що читає.
— Вони намагалися контролювати думки… управляти розумом, — прошепотіла вона, її голос тремтів від потрясіння. — Ці люди… їх не просто катували. Їх намагалися зламати.
Максим не відповів одразу. Його погляд завмер, спрямований у порожнечу. Потім він заговорив, тихо й глухо:
— Я наче щось пам’ятаю… але не розумію, чи це воно. — Він стиснув губи, його обличчя напружилося, ніби уривки спогадів різали його зсередини. — Це не просто експерименти. Це зброя. Я бачив щось схоже там, звідки втік. Люди, на яких ставили досліди, мали бути під повним контролем. Механізм у їхній свідомості… А коли контроль втрачався, вони ставали зброєю.
Кіра глянула на нього з тривогою. Його слова звучали не як здогадка, а як тяжке усвідомлення. У його голосі відчувалася впевненість, змішана з болем, ніби він не просто пригадував — він переживав це знову.
— Ти цього не розповідав, — Кіра дивилася на Максима, її очі були сповнені запитань.
— Так, не розповідав… Бо нема чого розповідати, коли сам не знаєш і не пам’ятаєш, — відповів він тихо, але твердо. — Я наче бачив це на практиці. І це набагато гірше, ніж ми можимо уявити.
Герман, що стояв поруч і уважно стежив за розмовою, підійшов ближче. Його погляд був зосередженим, ніби він намагався вхопити суть сказаного. Він кинув швидкий погляд на своїх бійців і промовив тихо, але рішуче:
— Закріпіться. Перевіряйте все навколо. Якщо це справді зброя, ми маємо бути готові до будь-чого. Не дайте їм підібратися ззаду.
Бійці, відчуваючи серйозність ситуації, почали розходитися по приміщенню. Їхні кроки стали обережнішими, майже беззвучними, а напруга в повітрі загусла, ніби перед бурею.
Максим усе ще стояв, тримаючи в руках документи з написом "ВАСКЕС". Він уважно вчитувався в кожну строчку, шукаючи хоч щось, що могло б пролити світло на мету цього проєкту. Але його погляд раз у раз повертався до малюнків і описів, розпалюючи в ньому бурю емоцій. Усі ці роки жахливі істини ховалися за експериментами, а тепер, коли вони почали відкриватися, переслідували його, мов привиди.
— Треба продовжувати шукати. Якщо "ВАСКЕС" — це не просто ім’я, якщо це ключ до того, що тут відбувалося, ми мусимо зрозуміти, що вони задумали. Це місце… — він стиснув зуби, окинувши поглядом зруйновані стіни лабораторії, — це не просто лабораторія. Це склад зброї.
Кіра, що стояла поруч, не могла не помітити, як його обличчя змінюється з кожним словом. Вона відчувала, що він приховує щось важливе, що його слова — лише верхівка айсберга. Її голос став тихим, але наполегливим:
— Максиме… Ти не розповів мені, що з тобою було, що відбувалося, що…
Максим обернувся до неї. Його очі потемніли, ніби він боровся з чимось усередині. Він стиснув документи в руках, але не поспішав відповідати.
— Я й не пам’ятаю, Кіро… — його голос став ще тихішим, кожне слово виривалося з зусиллям. — Усе в обривках… ніби хтось стирає пам’ять, як бруд із паперу. Я… не можу згадати, що саме відбувалося там, де я був.
Він перевів погляд на малюнки й записи, ніби вони могли підказати йому відповідь. Його обличчя зблідло, і він продовжив, уже з явним болем у голосі:
— Кіро, ти не розумієш, що відбувається. Це не просто бійці, які ходять і стріляють у всіх. Це… загони зачистки. Я впевнений. Вони не просто знищують ворогів, вони стирають сліди, прибирають усе, що може залишитися від експериментів. Вони не звичайні солдати. Вони — частина чогось набагато небезпечнішого.
Кіра глянула на нього, у її очах змішалися розгубленість і жах. Тисячі думок гуділи в її голові після його слів, але вона не встигла поставити наступне запитання — раптово з коридору долинув глухий звук вибуху. Її серце стиснулося. Кілька газових гранат, ніби блискавки, розітнули повітря, розірвавши тишу. Хлопки прогриміли, відлунюючи від стін лабораторії, перш ніж хтось устиг зреагувати.
Кіра скрикнула й кинулася до стіни, шукаючи укриття, але Максим уже рвонув уперед, ніби інстинкт вів його крізь хаос. Повітря миттєво наповнив їдкий, задушливий газ, що проникав у легені з кожним вдихом. З темряви долинули звуки пострілів — різкі, безладні, яких тут не було з моменту їхнього приходу. Бійці Германа, що сховалися за уламками й столами, відкрили вогонь у відповідь, але це скидалося на боротьбу з невидимим ворогом. Газ густішав, поглинаючи світло й скорочуючи видимість до кількох сантиметрів.
Максим, попри слабкість, рухався вперед. Його очі палали холодною рішучістю, обличчя вкривав піт, змішаний із кров’ю, що досі сочилася з носа. Він відчував, як яд у повітрі обпікає горло, як кожен вдих обтяжує тіло, але зупинятися не збирався.
— Швидко! — гаркнув він, його голос прорізав шум. — Гере, прикривай нас, у нас немає часу!
Герман кивнув, його обличчя напружилося. Він викрикнув наказ, перекриваючи гул бою:
— Прокладайте шлях до виходу! 
Сквозь дим і туман Максим із Кірою пробиралися до іншої двері, не знаючи, що чекає за нею. Бійці Германа стримували натиск — їхні постріли гуділи, відбиваючись від стін, але ворогів ставало дедалі більше. Кіра хапала повітря, її серце калатало так швидко, що здавалося, воно розірве груди. Вона трималася за Максима, намагаючись не відставати.
Перестрілка набирала обертів. Із густого диму виринали силуети бійців Янтаря — не один, а десятки. Вони були в повній броні, з автоматами напоготові, рухалися злагоджено, ніби газ і хаос їм не перешкода. Їх було забагато — майже нечесна перевага. Кожен крок супроводжувався пострілами, кулі свистіли повз, влучивши в стіни й обладнання. Бійці Германа відбивалися, але втрачали позиції — один упав, захлинувшись кашлем від газу, інший закричав, коли куля прошила йому плече.
Максим тримався на ногах, хоч слабкість скувала його тіло. Його обличчя спотворила рішучість — він не здасться, навіть якщо це кінець. Із диму виринув черговий боєць Янтаря, високий, у масці, з холодною впевненістю в рухах. Він наближався швидко, тримаючи зброю на рівні очей Максима.
Але Максим відчув його ще до того, як побачив. Його погляд став крижаним, інстинкти загострилися до межі. Без слів, лише силою думки, він спрямував енергію на великий металевий ящик у кутку лабораторії. Ящик здригнувся, піднявся в повітря й із шаленою швидкістю полетів у бійця Янтаря. Той не встиг зреагувати — важкий метал із гуркотом розчавив його об підлогу, здійнявши хмару пилу й уламків.
Герман, що стояв неподалік, кинув на Максима здивований погляд, не стримавши підколу навіть у розпал бою:
— Ти що, тепер ящики замість куль кидаєш? Може, наступного придавиш столом?
Максим не відповів — його дихання було важким, але він уже шукав наступну ціль у диму.
Максим присів за укриттям, сховавшись за перекинутим столом, і водночас відстрілювався, відбиваючи ворожі атаки. Він затримав подих, швидко реагуючи на кожен постріл, і з легкою посмішкою відгукнувся:
— У кожного свої прийоми, Гере. — Його голос був рівним, із ноткою сарказму, попри напругу. — Але нам краще рухатися звідси, поки нас зовсім не притиснули.
Кіра, прикриваючись за Максимом, не залишалася осторонь. Вона відстрілювалася, забезпечуючи їм захист, щоб виграти час для пошуку виходу. Їхні рухи були злагодженими — кожен знав свою роль. Але Максим відчував, як із кожною секундою йому доводиться все більше спиратися на свої сили. Тиск наростав, у голові гуділа буря, але з кожним пострілом його думки прояснялися — часу залишалося обмаль.
Герман, стискаючи зброю, оцінював ситуацію. Його погляд ковзав по диму й уламках, і він розумів, що залишатися на місці — значить потрапити в пастку. Він повернувся до Максима й крикнув, перекриваючи шум бою:
— Треба рухатися вперед! Прямо на них! Якщо сидітимемо тут, нас розчавлять. Відступати надто ризиковано — нам треба пробити шлях і вибратися!
Максим, не відводячи очей від найближчих укриттів, похитав головою. Він важко дихав, але тримав концентрацію, його м’язи залишалися напруженими.
— Ні, це занадто ризиковано, — відповів він твердо, із впевненістю, що пробивалася крізь хаос. — Прямий наступ лише посилить тиск. Нам треба заманити їх, пересуватися між укриттями потроху. Інакше нас просто знищать. Або, якщо пощастить, знайти інший вихід.
Він зупинився, кинувши короткий погляд на Германа — мовчазний сигнал, що все це не випадковість. Кожен їхній рух зараз міг стати останнім.
— Ми в паскудному становищі, — додав він, ковтнувши повітря, намагаючись угамувати пульс. — Якщо підемо прямо на них, нас затиснуть у пастку. Треба бути розумнішими — чекати, шукати слабкі місця, а не сліпо перти вперед.
Герман насупився, але в його очах промайнуло розуміння. Він знав, що Максим має рацію. Кинувши погляд на своїх бійців, які стримували натиск Янтаря, але вже видихалися, він кивнув:
— Гаразд, рухатимемося обережно. Але якщо з’явиться шанс, не проґавимо його.
Він коротко махнув рукою, даючи знак загону переміститися до наступного укриття. Бійці, попри втому, відреагували миттєво, хоча їхні постріли ставали дедалі рідшими — газ і кулі Янтаря брали своє.
Максим кивнув і притиснувся до стіни, прийнявши бойову стійку. Його очі потемніли від концентрації, тіло напружилося, як стиснута пружина, готова до дії. Кіра, помітивши його рішучість, також приготувалася, тримаючи зброю напоготові.
— Чекаємо команди, — сказав він, кинувши погляд у бік виходу. — Головне — не дати їм нас оточити.
Раптом Герман рвонув уперед, перебігаючи до наступного укриття. Його рухи були швидкими й точними — він майже дістався, коли з диму виринув боєць Янтаря. Той підняв автомат, прицілившись прямо в Германа. Максим миттєво відреагував — його погляд звузився, і силою думки він спрямував енергію на руку стрільця. Кістки хруснули, зброя випала з тріском, а боєць скрикнув, відкинутий назад невидимою силою.
Але в ту саму мить автомат вистрілив — куля, вирвавшись із рук Янтарця, прошила повітря й влучила Герману в шию. Він захитався й упав, його ноги підкосилися від удару. Кров бризнула на бетон, швидко розтікаючись темною плямою.
Максим і Кіра рвонули до нього одночасно, усвідомлюючи, що часу обмаль. Кіра дісталася першою, її пальці заметушилися по рані, намагаючись затиснути кров, що хлюпала з шиї. Але її зусилля були марними — кров текла занадто швидко, заливаючи її руки й підлогу.
Максим із диким страхом схопив руку Германа, відчуваючи, як той слабшає з кожною секундою. Його погляд метався, серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей. Він закричав, паніка проривалася в кожному слові:
— Гер! Друже, тримайся! Ми виберемося, чуєш? Ти не помреш! Не кидай нас!
Герман, попри зусилля Кіри, не відповідав повноцінно. Його дихання стало уривчастим, швидким, він ледве прошепотів:
— Не… не зупиняйся… Максе… ти… ти можеш… урятувати… усіх… — кожне слово виривалося з болем, слабке, ніби він балансував на межі життя й смерті.
Максим, вражений, стискав його руку, відчуваючи, як вона холоне. Його голос тремтів від відчаю:
— ГЕРМАНЕ, БЛЯХА ТРИМАЙСЯ! Ти не помреш так! — Він кричав, але слова глохли в горлі, а груди стискалися від страху й болю.
Герман із зусиллям стиснув його руку — слабкий, але рішучий жест. У його очах блищало відчайдушне світло, ніби він намагався передати щось важливе. Його слова ставали дедалі тихішими:
— У тобі є сила, Максе… — шепіт був ледь чутним, але глибоким, ніби ключ до порятунку ховався в ньому. — Ти можеш… урятувати всіх… не зупиняйся… використовуй її правильно…
Максим відчув, як його серце стиснулося — це було більше, ніж прощання, це був останній наказ. Герман повільно закрив очі, його рука обм’якла в долонях Максима. Дихання сповільнилося, стало рідкісним, а потім завмерло.
— Гере… брате… — вимовив Максим, і в його голосі залишилася тільки біль. Він стиснув його руку сильніше, ніби міг утримати життя, що вислизало. Щось усередині нього прокинулося — сила, змішана з провиною й люттю. Герман передав йому не просто слова, а тяжкий тягар.
Він глянув на Кіру, яка все ще відчайдушно намагалася щось зробити. Її руки були в крові, але в очах горіла рішучість. Максим підвівся, його погляд змінився — біль і відчай поступилися чомусь темному, незрозумілому. Кіра відчула це інтуїтивно — ненависть. Це була не просто емоція, а безжалостна рішучість, що лякала своєю глибиною. Вона завмерла, її серце стиснулося.
— Максе… — її голос був тихим, ледь чутним, сповненим тривоги. — Ні, не треба…
Але було вже запізно.
Очі Максима потемніли, стаючи чорними, як беззоряне небо. Його тіло, здавалося, засвітилося зсередини слабким світлом, яке поступово поглинала темрява. Він повільно підвівся — його рухи були неквапливими, але сповненими страшної рішучості, ніби кожен крок був викарбуваний у долі.
Кіра намагалася його зупинити. Вона кричала, благаючи, але її слова розчинялися в повітрі, не доходячи до нього. Без жодного слова Максим рушив прямо до бійців Янтаря.
Він вийшов на лінію вогню, закривши очі, ніби вбирав у себе весь хаос навколо. Раптом силою думки він притягнув до себе величезний металевий лист, що стояв поруч, і з неймовірною силою поставив його перед собою, мов щит. Лист здригнувся від ударів куль, але встояв, гудучи від напруги.
Один із бійців Янтаря помітив його й одразу відкрив вогонь. Кулі свистіли, врізаючись у метал, але Максим не зупинявся. Лист раптово рвонув уперед, збивши з ніг одного з ворогів і розчавивши його під своєю вагою. Інші не встигли зреагувати — Максим ішов далі, повільно, невблаганно, ніби шквал куль був лише дрібним дощем.
Його рухи стали впевненішими, спрямованими в сам епіцентр бою. Він не відволікався на крики, постріли чи кров — усе довкола стало для нього лише тлом. Пули відскакували від листа, а він наближався до ворогів, як невблаганна тінь. У його свідомості не було страху, сумнівів — лише мета.
Кіра стояла позаду, не в силах поворухнутися. Її серце калатало, страх за Максима ставав нестерпним. Вона знала — він її не чує. І зараз він готовий на все.
Максим продовжував рухатися крізь нескінченний вогонь. Його тіло ніби наповнювала неземна сила — щось, що він ледве контролював. У цьому стані світ відступив, став далеким, нереальним. Він відчував лише власну міць і темряву, що пульсувала в грудях.
Раптом із-за укриття вискочив ще один боєць Янтаря, намагаючись зайти з флангу. Але Максим, не втрачаючи й секунди, простягнув руку. Зброя вирвалася з рук двох інших ворогів, що намагалися прицілитися, — їхні пальці не встигли стиснутися, як автомати полетіли в повітря. А тоді, одним різким рухом, він метнув металевий лист уперед.
Лист розітнув повітря, мов клинок, із жахливим свистом розрубавши обох бійців навпіл. Їхні тіла розлетілися в сторони, кров хлюпнула на підлогу, а лист із гуркотом врізався в стіну, прибивши третього ворога до бетону. Той завис, мов трофей, із розірваним тілом, що повільно стікало кров’ю.
Максим не зупинився. Він ішов далі, не звертаючи уваги на кров, що розбризкувалася навколо, чи на тих, хто ще намагався його затримати. У його свідомості був лише шлях уперед — прямий, безжальний. Біль і страх зникли, залишивши лише ціль, що вела його до кінця.
Кіра дивилася на це з невимовним жахом. Вона не могла повірити, що він перетнув цю межу. Те, що він щойно зробив, було не лише фізично неймовірним, а й моторошним. У його очах вона бачила не просто рішучість, а порожнечу — темну безодню, що поглинула все людське.
— Максе… — прошепотіла вона, її голос загубився в шумі бою, сповнений страху й відчаю.
Але Максим не чув. Він був занадто поглинутий цією новою силою, цим станом, де міг зробити що завгодно, не думаючи про наслідки.
Максим не зупинявся. У його очах палав вогонь, а страх, що ще недавно стискав його душу, розтанув без сліду. Він уже не був людиною — і, можливо, саме це робило його небезпечним не лише для ворогів, а й для тих, хто був поруч. Його рука простягнулася до одного з бійців Янтаря. Без жодного руху, лише силою думки, він вирвав зброю з його рук, ніби це була дитяча іграшка. Автомат розвернувся в повітрі й, не давши ворогу шансу зреагувати, влетів йому в голову — через рот, випустивши чергу, що прошила тіло наскрізь. Кров бризнула, і боєць звалився, мов лялька.
Бійці Янтаря, побачивши це, почали відступати. У їхніх очах промайнуло усвідомлення: перед ними більше не людина, а щось сильніше, невблаганне. Але Максим не дав їм піти. Він помітив, як вони намагаються зникнути в диму, і з тією ж моторошною силою зрушив один із броньованих транспортів, що стояв поруч. Машина заскреготала, перекриваючи їм шлях і сповільнюючи маневри.
Він підняв обидві руки. Світ навколо завмер — сотні відчуттів пронизували повітря, ніби час зупинився, а він стояв у центрі цього хаосу. Двоє бійців, що намагалися проскочити повз, раптово злетіли вгору, наче ляльки в невидимих руках. З холодною безжальністю Максим стиснув кулаки — їхні кістки затріщали, ламаючись, а тіла розірвало навпіл. Він кинув їх у різні боки, і вони гепнулися об землю, мов ганчір’я, беззвучно й безпомічно.
Максим стояв посередині, його дихання було важким, але спокійним, ніби він перебував у іншому вимірі. Він глянув на решту бійців, що відступали, усвідомлюючи свою безсилість. Але для нього цього було замало. Ці люди стали лише частиною його гри, знаряддям помсти за друга, за того, кого він утратив. Він хотів спалити цей світ дотла, стерти всіх, хто був причетний до цього кошмару.
Перед собою він бачив не просто ворогів. Він бачив тих, хто винен у смерті Германа, тих, хто стояв за тим, що сталося з ним і безліччю інших. Він прагнув зрівняти їх із землею, щоб біль відступив, щоб усе стало на свої місця.
Максим повільно, майже задумливо, оглянув поле бою. Це був його світ, і всі мали підкоритися. Він був готовий знищити кожного, щоб знайти сенс у тому, що пережив, готовий зробити останній крок.
Один із бійців Янтаря, зважившись на відчайдушний вчинок, кинув гранату в його бік, сподіваючись, що Максим не помітить. Але все пішло не так. Граната зависла в повітрі, ніби час застиг, а в наступну мить із шаленою швидкістю полетіла назад. Боєць спробував відскочити, сховатися, але було запізно. Максим, не відводячи погляду, підняв його в повітря однією думкою. Невидима сила стиснула ворога, мов у лещатах. Той захрипів, його тіло скрутилося в неприродній позі, кістки затріщали, як сухе гілля.
Максим стиснув кулак сильніше. Крики агонії наростали, звук ламаної плоті заповнив простір, але раптово все стихло. Останній відчайдушний зойк обірвався, коли сила Максима розчавила бійця остаточно. Тіло гепнулося на землю — безформне, безжиттєве.
Максим стояв, важко дихаючи, ніби вся енергія покинула його. Він відчув, як тіло знесилюється, але його погляд залишався зосередженим, ніби шукав щось чи когось у порожнечі. Усе навколо здавалося далеким, ніби він опинився в іншому світі, в іншому вимірі.
Не дочекавшись відповіді від себе чи світу, він повільно опустився на коліна. Холод, різкий і пронизливий, раптово скував його тіло, ніби кров у жилах почала замерзати. Дихання ставало дедалі важчим, свідомість помутніла, ніби темрява всередині нього почала поглинати розум. У цей момент його погляд ковзнув полем бою, зупинившись на бійцях Германа й Кірі. Навіть вони, загартовані в боях, дивилися на нього з жахом, не в змозі осягнути, що з ним коїться.
І тоді, ніби прорвавши останню греблю, Максим видав пронизливий, душе роздираючий крик. Його голос був сповнений болю, відчаю й гніву, проникаючи в саму глибину душі. Крик був настільки потужним, що земля під ногами здригнулася, а предмети навколо — уламки, зброя, метал — почали деформуватися, гудучи від невидимої сили.
Але раптово, ніби тінь поглинула його голос, усе стихло. Крик обірвався, і Максим замовк. Його тіло, попри всю міць, що вирувала в ньому щойно, залишилося на колінах. Він сидів, огорнутий тишею — гнітючою, такою ж страшною, як його вопль.
Кіра повільно підійшла до нього, намагаючись не порушити цю важку тишу, що зависла навколо. Вона бачила, як його плечі тремтять від залишків болю, як його дихання стало поверхневим. Очі, що зазвичай палали рішучістю, тепер були повні сліз. З кожною секундою його відчай ставав усе очевиднішим.
Обережно, ніби боячись, що будь-який рух може зруйнувати його ще більше, Кіра сіла поруч. Вона помітила, як сльози текли по його щоках — безперервні, мов струмки, — і її серце стиснулося від болю. Це був не той Максим, якого вона знала. Ця людина була розчавлена тим, що сталося.
Без слів вона нахилилася й обняла його, ніжно обхопивши руками його шию, ніби намагаючись повернути йому хоч краплю спокою. Вона не говорила, не шукала слів утіхи — знала, що в цей момент вони безсилі. Натомість вона притулилася чолом до його чола, відчуваючи, як його тіло здригається від горя.
Максим повільно повернув голову. Його погляд був порожнім, сльози не зупинялися. Він подивився на неї, і коли заговорив, його голос був глухим, сповненим болю й розпаду:
— Я мав… — його голос тремтів, слова ледве вилітали. — Я мав не дати йому померти… мав його врятувати. Чому я не зміг?
Кіра не могла відповісти. Вона не намагалася виправдати його чи переконати, що він не винен. Натомість вона міцніше обняла його, передаючи свою силу, свою тишу, щоб хоч трохи втамувати хаос, що вирував у його душі.
— Навіщо мені ці сили? — прошепотів він, його голос був ледь чутним, але важким від відчаю. — Якщо я не можу врятувати друзів?
Кіра не сказала ні слова, лише міцніше обняла його, але її серце стиснулося від його слів. Вона розуміла, як він почувається, як важко бути людиною з такою силою, що не приносить полегшення, а лише множить страждання.
— Ти не всемогутній, Максе, — її голос був м’яким, але твердим, як завжди, коли вона намагалася донести до нього просту правду, яку він відмовлявся прийняти. — Ти не можеш контролювати все й усіх. Ти людина, і не мусиш бути бездоганним.
Максим не відповів. Його погляд знову завмер у порожнечі, не бачачи нічого довкола. Він бачив лише свою невдачу, свою безпорадність у мить, коли не зміг урятувати того, хто був йому дорогим. Його сила, його здібності — усе це здавалося марним, якщо поруч немає людей, якщо немає тих, кого можна захистити. Решта втратила сенс.
Він тихо прошепотів:
— Я мав… я мав не дати йому померти. Я мав його врятувати…
Його голос затремтів, і на обличчі, попри всі спроби стриматися, проступила болісна гримаса. Кіра знала, що це не просто жаль — це був біль, який він не міг стерти з душі. Вона розуміла, що йому потрібен час, щоб змиритися з утратою, але зараз він був зламаний, і ніщо не могло повернути йому те, що відібрала смерть.
Максим залишився на колінах, його тіло завмерло, ніби вся енергія покинула його остаточно. Він не міг піднятися. Не міг нічого змінити. У його світі не лишилося місця для героїзму чи сили — лише темрява втрати, що поглинала його зсередини.
Кіра обняла його ще міцніше, її чоло торкнулося його, і вона дозволила йому просто бути. Вона більше не говорила — її мовчання стало найкращою відповіддю на його запитання, на його біль.
Максим усе ще сидів, стиснувши зуби, намагаючись зупинити сльози, що котилися по щоках. Він не міг збагнути, як усе це сталося, чому він не встиг, чому не зміг урятувати друга. Ці думки раз за разом поверталися, терзаючи його нестерпним тягарем провини.
Але в цій тиші, у цих обіймах Кіра дала йому щось важливе — можливість не бути самотнім у своєму горі. Вони сиділи разом, і це було єдиною втіхою для Максима в ту мить.