Розділ 11 - Я втрачаю себе…

Максим повільно розплющив очі. Усе пливло — у голові гуділо, перед поглядом миготіли розмиті плями. Він чув голоси, що долинали ніби крізь товщу води: "Давай, прикривай!", "Тягни його!" — уривки команд змішувалися з гудінням у вухах. Над ним маячила фігура — темний силует, але сфокусуватися він не міг. Світ хитався, контузія все ще тримала його в полоні.

Раптом різкий удар по обличчю — долоня Германа вліпила йому ляпаса, і це миттєво повернуло ясність. Максим заморгав, його погляд прояснився. Перед ним стояв Герман, його обличчя було напруженим, але звична холодна зосередженість уже пробивалася крізь роздратування.

— Ти можеш хоч раз не втрапити в халепу? — кинув Герман, його голос був різким, але з ноткою стурбованості.

Максим, не змінюючи виразу обличчя, повільно підвівся. Він видихнув, відчуваючи, як біль пульсує в скронях, і прохрипів:

— Як би це сказати… Напевно, ні.

Герман схопив його за плече й швидко потягнув за укриття — рваний металевий контейнер, що ледве тримався на землі. Максим присів, притулившись до холодної поверхні, і визирнув, примруживши очі. У їхній бік рухалися два бійці Янтаря. Їхні силуети чітко вимальовувалися на тлі лісу — два громіздкі тіні, що впевнено наближалися.

Максим не став гаяти часу. Він висунувся з-за укриття, зосередившись. Його права рука різко простяглася вперед, спрямована на першого бійця. Стиснувши дихання, він подумки розірвав автомат у руках ворога — деталі розлетілися, ніби від невидимого вибуху. Не зупиняючись, він виставив другу руку до другого бійця й силою вирвав його зброю, залишивши того беззахисним.

Герман діяв миттєво. Не втрачаючи ні секунди, він відкрив вогонь. Короткі черги розітнули повітря, і обидва бійці Янтаря попадали на землю, не встигнувши збагнути, що сталося. Їхні бронекостюми глухо гримнули об кам’янистий ґрунт.

Максим повернувся за укриття, його серце все ще гупало від напруги. Він знав, що це лише дрібка того хаосу, який їх оточував. Усе відбувалося занадто швидко, занадто безладно. Він видихнув, намагаючись вирівняти дихання, і кинув погляд на Германа. Той перевіряв магазин своєї зброї, його рухи були чіткими й автоматичними. Злість в очах Германа поступилася зосередженості, але Максим відчував — напруга між ними нікуди не зникла.

— Ти мене витяг? — тихо спитав Максим, утираючи кров із розбитої губи.

Герман глянув на нього краєм ока, не відриваючись від зброї.

— А хто ще? — буркнув він. — Лежав би там досі, якби не я.

Максим кивнув, але щось усе ще гризло його. Він нахмурився, пригадуючи останні секунди перед темрявою.

— А що з тим полум’ям? — уточнив він. — І постріл… Хтось спалив того бійця Янтаря. Ти бачив?

Герман зупинився, його брови зійшлися в здивуванні. Він повернув голову до Максима, явно не розуміючи.

— Яким полум’ям? — перепитав він. — Я бачив тільки вибух і двох мертвих янтарівців, коли тебе тягнув. Ти про що взагалі?

Максим потер скроню, відчуваючи, як голова все ще гуде. Образ палаючих очей і струменя вогню спалахнув у пам’яті, але він похитав головою.

— Неважливо, забий, — пробурмотів він. Потім глянув навколо, шукаючи ще одну знайому постать. — Де Кіра?

Раптом із-за його спини пролунав різкий голос:

— Прямо перед тобою, ідіоте. Ти вже зовсім голову втратив?

Максим різко обернувся. Кіра стояла в кількох кроках, тримаючи зброю напоготові. Її очі блищали гнівом, але кутики губ ледь помітно здригнулися — чи то від роздратування, чи то від полегшення. Вона ступила ближче, оглядаючи його з ніг до голови.

— Виглядаєш, ніби тебе через м’ясорубку пропустили, — додала вона, її голос став трохи м’якшим.

Максим лише скривився, не відповівши. Він знову глянув із-за укриття, перевіряючи, чи немає нових загроз. Дим усе ще висів у повітрі, але звуки бою віддалялися. Вони відбилися від атаки Янтаря — принаймні поки що.

Максим промовчав. Він оглядав поле бою, стежачи за тим, як бійці Янтаря продовжували наступати на позиції розкиданих виживших. Але серед хаосу він помітив дивину: частина янтарівців зосередилася не на виживших, а на якійсь точці за складом. Вони рухалися швидко й організовано, ніби захищали щось важливіше за сам бій.

— Вони щось охороняють, — різко сказав Максим, піднявши руку, щоб привернути увагу Германа. — Бачиш? Вишикувались у лінію, прикривають прохід.

Герман глянув туди, куди вказував Максим, і кивнув, але не поспішав діяти.

— Це не просто зачистка, — додав Максим. — У них є мета. І вона там, усередині.

— Припустимо, — відповів Герман, притишивши голос. — Але як ти збираєшся туди пробратися? Там десяток озброєних по зуби бійців.

Максим пильно стежив за янтарівцями. Їхні рухи були злагодженими, і тепер він чітко бачив, як вони витісняють тих, із ким воювали. На його очах один із виживших спробував сховатися за перевернутим контейнером, але постріл снайпера Янтаря поклав його на місці. Решта в паніці відступала, але їхні ряди швидко рідшали.

Максим насупився, а потім обернувся до Кіри й Германа.

— Слухайте. У нас є один шанс. Ви з частиною групи заходите з лівого флангу. Я відволічу їх із іншого боку.