Розділ 10 - Палаючий погляд

Максим зі своїми супутниками рухався впевнено, час від часу зупиняючись, щоб прислухатися чи озирнутися. Його супутники йшли слідом, напружені й насторожені.

Попереду, серед густих дерев, майнула невелика поляна. Максим підняв руку, сигналячи зупинитися. Він тримав голову низько, його погляд уважно ковзав по навколишньому середовищу. Ліс здавався живим: тіні гілок гойдалися під слабким вітром, ніби граючи в хованки, а кожен крок відгукувався різким шорохом у тиші.

Десь удалині лунали приглушені постріли й рідкісні вибухи. Звуки відбивалися від дерев, розчиняючись у просторі, що ускладнювало визначення напрямку. Максим час від часу завмирав, піднімаючи руку, щоб бійці затаїлися. Він прислухався, намагаючись зрозуміти, звідки доноситься шум. Ліс ніби ховав у собі не лише звуки, а й саму відстань.

— Чорт, — видихнув один із бійців, коли суха гілка голосно хрустнула під його черевиком. Максим миттєво глянув на нього й приклав палець до губ, наказуючи мовчати.

Чим глибше вони заходили в ліс, тим виразнішими ставали звуки перестрілки. Стрілянина була хаотичною — то затихала, то спалахувала з новою силою, ніби там панував чистий безлад. Раптом вибух прогримів ближче, змусивши всіх пригнутися до землі. Максим напружився, його очі швидко обшукали простір навколо.

— Рухаємося швидше, — коротко кинув Максим.

Вони просувалися ривками: від дерева до дерева, намагаючись не створювати зайвого шуму. Земля під ногами ставала дедалі кам’янистішою, дерева рідшали. Максим зупинився біля підніжжя невеликого пагорба й підняв руку, наказуючи бійцям завмерти.

З пагорба відкривався вид на жахливу картину.

Внизу, на просторій поляні, вирував бій. Дим від пострілів і вибухів затягував повітря, ховаючи деталі в сірій пелені. На одному фланзі гарячково відбивалися люди, яких можна було прийняти за Демонів — їхній одяг був пошарпаним, різнорідним, а укриття складалися з уламків машин і повалених стовбурів. Їхні дії були хаотичними, інстинктивними, без чіткої координації.

На протилежному боці поляни наступали інші — бійці в уніформі, хоч і потерпілій, але злагоджені й методичні. Вони вели вогонь чітко й безжально, придушуючи опір Демонів. Максим напружився, його пальці міцніше стиснули зброю. Спалахи пострілів, крики, відлуння вибухів спліталися в моторошну симфонію хаосу й смерті.

— М’ясорубка, — прошепотів один із бійців, присівши поруч із Максимом.

Максим не відповів, його погляд залишався прикутим до сцени внизу. Серце гупало в грудях, але не від страху — від холодної люті. Хтось там убивав, можливо, без розбору, ніби це була гра. Він перевів погляд на техніку, що виднілася серед бійців Янтаря — знайомі обриси "Скорпіонів", легких броньованих машин із характерними гарматами. Їхній гул пронизував повітря, а постріли розривали позиції Демонів, змушуючи тих відступати.

— Що робимо? — тихо спитав другий боєць, пильно дивлячись на Максима.

Максим обернувся, його погляд був важким, зосередженим. Він знову глянув униз, оцінюючи ситуацію.

— Чекаємо, — відповів він. — Спочатку розберемося, що до чого.

Вони залягли на землі, намагаючись не привертати уваги. Кожен постріл, кожен крик ставав частиною розжареного хаосу, що розгортався перед ними. Максим уважно стежив за боєм, його очі ковзали по кожному руху, вишукуючи деталі. Поляна нагадувала стару занедбану складську територію: високі металеві конструкції, покосені рештки будівель, іржаві контейнери й саморобні барикади створювали ідеальні умови для засідки. Кулі свистіли в повітрі, але укриття здавалися міцними, стримуючи натиск.

Він намагався зрозуміти, хто саме стоїть за цією бійнею. Демони відчайдушно чинили опір, але Янтар явно перемагав. Їхні "Скорпіони" методично розстрілювали позиції, а бійці в бронекостюмах із сріблястими нашивками просувалися вперед, змушуючи Демонів розбігатися. Частина з них уже кинулася в ліс, кидаючи зброю в паніці.

Максим стиснув зуби, упізнавши Янтар. Він уже стикався з ними раніше — їхня дисципліна й техніка не залишали сумнівів. Але що вони робили тут? І чому так люто громили Демонів?

— Усе заплутано, — прошепотів один із бійців, дивлячись через приціл. — Занадто багато невідомого.

Максим кивнув, але промовчав, його погляд усе ще був прикутий до поляни. Він був готовий діяти, але кожен крок міг стати фатальним. Він аналізував, як підійти до цього безпечно, не втрапивши під перехресний вогонь.

Раптом із іншого кінця поляни долинув новий звук — ще одна перестрілка, ближча й різкіша. Максим миттєво насторожився й повернув голову в той бік. Його очі звузилися, коли він помітив рух — ще один загін Янтаря заходив із флангу, відрізаючи Демонам шлях до відступу. Їхня перевага ставала абсолютною.

— Янтар, — тихо промовив Максим, піднявши руку й показавши жест.

Він швидко оглянув поле, його погляд зачепився за "Скорпіони", що розривали останні укриття Демонів. Інтуїція підказувала, що прямий бій із ними — це самогубство. Треба було діяти розумніше. Він прийняв рішення.

— Ти! — сказав він одному з бійців, указавши на нього жестом. — Зв’яжися з Германом. Нехай збирає загін і йде сюди. Ми просуваємося далі.

Боєць кивнув, але в його очах промайнуло вагання.

— Але, Максиме, може, краще дочекаємося, поки Герман сам вийде на зв’язок?