Розділ 9 - Чого я не знаю?

Максим дивився у вікно вантажівки, що рухалася вперед, а за склом миготіли зруйновані одноповерхові будинки передмістя. Колись тут вирувало життя, а тепер лишилися лише порожні стіни й сліди забуття. Пейзаж був мертвим, як і все навколо, але він не приносив ні спокою, ні полегшення.

Поруч із ним сиділа Кіра, її голова спочивала на його плечі. У руках вона крутила амулет — той самий, що він колись їй подарував. Її пальці механічно перебирали шнурок, ніби це допомагало їй утримувати думки вкупі. Максим краєм ока глянув на неї, але промовчав. Її мовчання говорило більше, ніж слова. Вона, як і він, поринула у свої роздуми, і хоч вони сиділи поруч, між ними простягалася невидима стіна — їхні страхи й переживання, що розділяли їх, як прірва.

Він знову перевів погляд на дорогу, що тягнулася вперед, як нескінченний шлях у нікуди. Думки роїлися в голові, прокручуючи події останніх днів, ніби зламана кіноплівка. Форт — уламки, дим, кров на руках, коли він не зміг себе стримати. Розмова з Кольтом — холодні слова про бомбу, про інших Химер, про те, що він не готовий. І лабораторія — темний коридор, ланцюги, що впивалися в шкіру, вибухи, коли він виривався. Усе це змішалося в хаотичний клубок, який він не міг розплутати. Голова гуділа, ніби готова тріснути від напруги.

Він опустив погляд на руки, що лежали на колінах. Вони здавалися важкими, ніби саме вони тримали той тягар, що тиснув на плечі. Ніхто в цій вантажівці — ні Кіра, ні Герман, ні бійці позаду — не міг зрозуміти, що він пережив. Форт спалахнув перед очима: крики, плач, його кулаки, що розтрощили барикаду, коли Химера вирвалася. А потім голос Кольта: "Ти можеш бути нашою загибеллю". І ще один — тихий, пронизливий, що лунав із глибини пам’яті: "Ти мій".

Максим здригнувся, різко похитав головою, ніби відганяючи цей шепіт, але він не зникав. "Ти мій". Звідки це? Лабораторія? Щось глибше? Він стиснув зуби, намагаючись заглушити його, але думки лише сильніше закрутилися. Втеча — темрява, вибухи, кров на підлозі, його чи чужа, уже не розібрати. І знову Форт — погляди Паладинів, сповнені страху, коли він стояв серед руїн.

— Занадто великий тягар... — прошепотів він тихо, майже нечутно.

Кіра ворухнулася, її погляд ковзнув по його обличчю. Вона не спитала, що він мав на увазі, лише міцніше стиснула амулет у руці. Її мовчазний жест був зрозумілим без слів — вона відчувала те саме, хоч і не озвучувала.

Вантажівку тряхнуло на вибоїні, і Максим на мить заплющив очі, намагаючись викинути ці думки. Попереду вже виднілися старі склади чи лабораторії — їхня мета. Але навіть це не відволікало. Він знову глянув у вікно, на пустки, що тяглися до горизонту. Зруйновані будинки й випалена земля не давали розради, але їхня мертва тиша хоч трохи приглушувала внутрішній гул.

Пам’ять повільно поверталася, шматок за шматком, але від цього не легшало. Навпаки, кожен спогад лише додавав болю. Лабораторія — холодний стіл, запах хімії, далекі крики. Форт — уламки, що падали навколо, і його руки, що тремтіли від сили, яку він не контролював. І голос: "Ти мій". Він провів рукою по обличчю, ніби намагаючись стерти цей хаос, але той не вщухав.

"Тільки б позбутися цих думок", — промайнуло в голові, і він стиснув зуби сильніше. Кіра поруч усе ще крутила амулет, її спокійна присутність була єдиним, що тримало його на межі. Але навіть вона не могла заглушити той шепіт, що лунав із глибини.

Раптом удалині пролунав глухий вибух, ніби грім серед ясного неба. Максим здригнувся, його свідомість різко повернулася до реальності, обірвавши вир думок. У вантажівці запала напруга, повітря стало густішим. Він випрямився, оглядаючись, і різко гукнув:

— Германе! Що це було?

Герман, що стояв попереду біля водія, не відповів одразу. Його голос пролунал різко й чітко:

— Звертай! У зарості, швидко! Геть із дороги!

Водій кивнув, і вантажівка різко звернула з потрісканого асфальту на вибоїсту стежку, заховану серед густих кущів. Машина заскрипіла, пробираючись крізь колючі гілки й суху траву.

Кіра, відчувши маневр, підняла голову з плеча Максима, її очі миттю сповнилися тривогою.

— Що відбувається? — прошепотіла вона, глянувши на нього, але Максим лише похитав головою, спостерігаючи, як Герман подає знаки бійцям.

— Хтось щось бачить? — гучно спитав хтось із заднього ряду.

— Тихо! — наказав Герман, його голос був суворим і непохитним. — Це може бути засідка.

Максим відчув, як його серце пришвидшило ритм. Вибух... Зарості... Засідка? Він стиснув зуби, уважно прислухаючись до звуків зовні. Усе всередині нього було напружене, готове до бою — втома й перенапруга відступили, залишивши лише холодну зосередженість.

Коли пролунали перші постріли, вантажівка миттєво поринула в хаос. Звук куль, що пробивали броню, оглушав — глухі удари, ніби металеві молоти, гримали по кузову, відлунюючи всередині. Здавалося, машина ось-ось стане решетом. Кожен постріл змушував вантажівку здригатися, наче її намагалися стягнути з дороги. Усередині стало задушливо від перегріву двигунів і спалахів на потрісканому металі.

Кіра, схопившись за спинку сидіння, низько пригнулася, намагаючись сховатися. Бійці Чорної Мітки інстинктивно припали до підлоги, ховаючись за стінками кузова. Кулі свистіли, пробиваючи броню з глухим стуком, рикошетили й врізалися в стіни та підлогу, змушуючи вантажівку вібрувати. Максим відчув, як повітря ріже свист куль, посилений вітром, що проривався крізь щілини.