Розділ 8 – Ігри Кольта

Максим стояв в напруженому стані після слів Кольта, його кулаки стиснулися так, що кісточки побіліли в тьмяному світлі. Всередині нього спалахнула лють — як, в біса, Кольт міг знати про це? Вони щойно прийшли, а він вже лізе в його минуле, ніби тінь, що чатує в темряві. Його очі блиснули червоним відблиском лампи. Він повільно видихнув, повітря вийшло хрипким, але голос тремтів від стриманого гніву:

— Звідки ти, мать твою, про це знаєш? — процідив він крізь зуби, його тон був низьким, пронизаним темною агресією. — Хто тобі вже розповів? І чому ти лізеш у це?

Кольт не відповів одразу. Він повільно обернувся, його обличчя тонуло в півтіні, але очі горіли холодним блиском — ніби він бачив те, що Максим намагався забути. Темрява в кімнаті ніби згустилася навколо нього.

— Інформатор, — відповів він спокійно, майже байдуже. — Є люди, які бачили, як ти вирвався. Ти ж був не сам Максе, чи не так?

Максим стиснув губи, його погляд став колючим, підозрілим, ніби хижак у темряві. Лють кипіла в грудях, але він тримав її — ледве-ледве. Питання рвалися назовні, пронизуючи тишу:

— Інформатор? — перепитав він, голос просочився сарказмом і загрозою. — Що за інформатор, Кольте? Ми щойно сюди приперлися, а ти вже знаєш про лабораторію? Ти що, стежив за мною? Чи це якась твоя паскудна гра?

Кольт усміхнувся — тонка, ледь помітна усмішка, що загубилася в тіні. Він знову глянув у вікно, де темрява за склом здавалася живою, але голос став глибшим, пронизливішим, із холодним маніпулятивним відтінком:

— Усе в свій час, Макс. Але скажи мені… як це було, коли ти прокинувся?

Кожне слово Кольта падало, ніби камінь у бездонну прірву, відлунюючи низьким гудінням. Підлога ледь здригнулася, тіні на стінах затремтіли. Перед очима Максима спалахнула лабораторія — холодний стіл, ланцюги, що впивалися в шкіру, і вибух усередині, що розірвав стіни, залишивши лише темряву й уламки. Кольт знав про той день, коли Химера прокинулась. Його очі звузилися, ненависть заворушилася в грудях, пульс гудів у скронях.

— Ти пам’ятаєш той стіл? Холодний метал під спиною. Запах хімії в повітрі, крові. Ти пам’ятаєш, як усе почалося? Як ти вибрався?

Скло у вікні тріснуло з різким звуком, осколки впали в темряву підлоги. Максим відчув, як повітря в кімнаті стало важким, ніби просякнуте смолою. Перед очима спалахнуло: стерильна кімната, його тіло прикуте, їдкий запах хімії, далекі крики. Його руки затремтіли, сила ворушалася всередині, темна й голодна.

— А той момент, коли ти зрозумів, що став чимось іншим?

Тріск скла посилився, уламки задзвеніли, падаючи в чорноту. Максим стиснув кулаки, перед очима спалахнув кошмар — його руки на горлі Кіри, її налякані очі, її хрип: "Ти мене душиш… тебе там немає". Біль і провина розірвали його зсередини, темрява в очах поглинула світло лампи.

— Звідки ти це знаєш, Кольте?! Тебе там не було, виродку!

Кольт не здригнувся, його голос пронизав хаос, холодний і виважений: 

— А хто відпустив тебе, Максиме? Ти ж не сам вирвався з тих ланцюгів, чи не так? 

Підлога затремтіла сильніше, тріщини побігли по бетону, гудіння наростало — стіни гуділи, ніби живі. Максим бачив, як двері лабораторії розлітаються, як він біжить темним коридором, вибухи гримлять, кров на руках — його чи чужа, уже не розібрати. Темрява в його очах стала бездонною, голос прорвався хрипким криком:

— Ти не розумієш, про що, сука, говориш!

Кольт ступив ближче, його силует у півтіні здавався примарою. Голос залишався тихим, але слова різали, як лезо в темряві:

— Що ти відчував, коли вперше твоя сила вирвалася? Коли ти ледь не втратив її — Кіру?

Перед очима спалахнула заправка — крик Кіри, боєць Янтаря з автоматом, і той момент, коли сила вирвалася, ламаючи кістки ворога. Хрускіт, кров, її здивовані очі — страх, лють і полегшення змішалися в чорному вирі. Повітря загуділо, предмети зависли в темряві, стіни затряслися, тріск скла став оглушливим. Його голос тремтів, пронизаний темною люттю:

— Ти… ти не смій її згадувати!

Кольт кивнув, його голос став тихим, але пронизливим, як блискавка в ночі:

— Ось це я й хотів побачити, друже. 

Темрява в очах Максима відступила, але не до кінця — вона чатувала на межі. Вібрація стихла, предмети впали з глухим стуком, скло перестало тріщати, але гудіння ще вібрувало в грудях. Він завмер, дихання рвалося з горла, лють пульсувала в жилах, змішуючись із збентеженням. Він глянув на Кольта, очі горіли, але слова застрягли — лише низький хрип вирвався з горла.

Кольт не відповів одразу. Він повільно підійшов до вікна й глянув удалину, його погляд залишався холоднокровним. Потім заговорив, його голос був тихим, без тіні жалю:

— Ти не контролюєш себе, Максе. Я хотів побачити, що буде, коли твоя злість візьме гору. Ти сам собі ворог, і тобі ще вирішувати, що з цим робити.

Максим стояв, стиснувши кулаки, його груди здіймалися від важкого дихання. Лють кипіла, але він не відповів — лише глянув на Кольта темним, пронизливим поглядом, ніби готовий розірвати, але стриманий власною тінню.

Максим стиснув кулаки, відчуваючи, як м’язи знову напружилися, але цього разу він не кинувся вперед. Він був занадто приголомшений, щоб атакувати. Усе, що сказав Кольт, крутилося в голові, ніби тіні, що ковзали по стінах у миготливому світлі лампи. Шок від того, як легко його спровокували й повернули назад, вибив землю з-під ніг. Кольт стояв біля вікна, його силует зливався з темрявою підлоги, де лежали уламки скла. Він не обертався, але його слова пронизували густу тишу, ніби холодний вітер у ночі.