Розділ 5 – Темрява всередині тебе

Максим прокинувся від дивного відчуття неспокою.
Темрява в кімнаті була пронизана м’яким мерехтінням місяця, що лився крізь вікно. Тиша навколо здавалася майже абсолютною, але в ній було щось неприродне.
Він обережно сів, стараючись не потривожити Кіру, яка мирно спала поруч. Її дихання було тихим і рівним. Максим повільно підвівся й босоніж ступив на холодну підлогу, прямуючи до вікна.
Зупинившись перед ним, він завмер, вдивляючись у нічну вулицю. У світлі місяця Паладини патрулювали територію Форту, відкидаючи довгі тіні, що робили пейзаж ще зловіснішим. Максим сперся на раму, глибоко вдихнувши сире нічне повітря. Легкий вітер ніс запах згасаючого вогню, пилу та металу.
Його погляд бігав по темних провулках. Удалині промайнув якийсь відблиск, але одразу зник. Максим насупився, намагаючись зрозуміти, чи був це лише місячний відсвіт, чи щось більше.
Раптом він почув тихі кроки за спиною. Ще до того, як встиг озирнутися, відчув, як чиїсь теплі руки ніжно обвили його талію.
— Ти теж не спиш, — прошепотіла Кіра, її голос був м’яким, але трохи хрипким від сну.
Максим опустив погляд на її руки, і напруга, що таїлася в ньому, трохи відступила.
— Просто… дивився, — коротко відповів він, не обертаючись.
Кіра мовчала, тільки міцніше притиснулася до нього. Її тепло нагадало, як багато значить те, що вони знову разом після довгої розлуки.
Максим збирався повернутися до неї, щоб щось сказати, але щойно він розвернувся, як усе навколо раптово змінилося.
Замість кімнати й знайомого обличчя він опинився посеред бушуючої Піщаної бурі.
Різкий вітер бив у обличчя, засипаючи очі піском. Максим підняв руку, намагаючись хоч трохи захиститися, але хаос навколо не вщухав: у повітрі кружляли піщинки та уламки каміння, а десь у далечині лунав гул, схожий на віддалений рев.
— Кіра?! — крикнув він, але його голос потонув у завиванні вітру.
Він обернувся, але її ніде не було. Навколо — лише безкрайня пустеля й буря, яка, здавалося, ось-ось поглине його цілком.
Максим зробив крок уперед, але сипкий пісок під ногами зрадливо осипався, затягуючи його вниз. Він закашлявся, намагаючись вдихнути, але замість повітря в легені проникала пилюка.
У ту мить, коли здавалося, що все закінчується, буря раптово вщухла.
Максим, важко дихаючи, стояв посеред пустелі, а перед ним, у туманній імлі, вирізнявся темний силует.
— Хто ти? — хрипко видавив він, відчуваючи, як серце шалено гупає в грудях.
Силует почав віддалятися, і Максим відчув холод, що розливався навколо, ніби сама буря була лише передвісником чогось значно страшнішого.
Щулючись від піску й пилу, він пильно вдивлявся у фігуру, яка тепер рухалася до нього. Вона була ледь видимою — ніби створена з самої бурі, тремтливий примарний образ. Невизначеність і дивне відчуття тривоги змушували Максима рухатися вперед.
Він зробив крок, потім ще один, пришвидшуючи темп.
— Стій! — крикнув він, але силует навіть не зреагував.
Щойно Максим наблизився, фігура різко розвернулася і кинулася в протилежний бік.
Максим насупився, але одразу рвонув слідом, не бажаючи втратити її з поля зору.
Пісок боляче бив у лице, кожен крок давався важко, ніби сама земля чинила опір. А силует ковзав уперед легко, ніби його зовсім не торкалися вітри.
— Куди ти біжиш?! — вигукнув Максим, але його голос знову загубився у ревінні бурі.
Раптом фігура різко звернула вбік, і перед Максимом, ніби виринувши з небуття, постала зруйнована будівля. Вона виглядала так, ніби стояла тут завжди, хоча Максим був упевнений, що ще секунду тому її не було.
Силует зник усередині, а за ним з гуркотом зачинилися двері.
Максим зупинився на мить, важко дихаючи. Його серце калатало, але інтуїція підказувала — зупинятися не можна.
— Ні, ти від мене не втечеш, — пробурмотів він і кинувся до дверей.
Вони були масивними, трохи проржавілими, але Максим, не роздумуючи, ударив у них плечем.
Двері піддалися з тріском, і він влетів усередину.
Але замість напівзруйнованого приміщення перед ним відкрився яскраво освітлений коридор.
Металеві стіни, вологий затхлий запах… Відчуття різкої зміни реальності збило дихання. Це було метро.
— Що за... — прошепотів він, оглядаючись.
Станція виглядала обжитою: на підлозі були сліди, сміття зібране у купи, а вздовж стін виднілися старі розламані лавки.
Максим повільно рушив далі, напружено роздивляючись усе навколо. Йому здалося, що це місце до болю знайоме, але спогади про нього були нечіткими, розмитими, як тіні на краю свідомості.
Старі рекламні конструкції, потьмянілі графіті, уламки пластику та металу, розкидані по платформі. І раптом…
Тіла.
Максим різко зупинився.
Серце шалено закалатало, а тіло стиснула крижана хвиля жаху.
Він зробив кілька кроків уперед, щоб краще роздивитися трупи, і його погляд застиг у здивуванні та жаху.
Це були вони.
Потворні істоти зі спотвореними обличчями.
І бійці Янтаря.
Ті самі, з якими він і Герман вперше зіткнулися в цьому самому місці.
— Але... Це неможливо, — хрипко прошепотів він, відчуваючи, як розум огортає паніка.
Спогади нахлинули з новою силою.
Його рука машинально потягнулася до одного з тіл — воно було таким самим, яким він його пам’ятав: спотворене, з виряченими очима та іклами, ніби створене з найгірших кошмарів. Все виглядало занадто реальним, щоб бути галюцинацією.
— Як я тут опинився?.. — Максим зробив крок назад, намагаючись усвідомити, що відбувається.
Його думки металися. Останнє, що він пам’ятав, — це Кіра, нічна тиша, світло місяця за вікном… А тепер він стояв тут, на станції метро, яку вони з Германом залишили рік тому.
Раптом тишу порушив ледве чутний звук.
Швидкі, легкі кроки десь за спиною.
Максим блискавично розвернувся, відчуваючи, як тіло наповнюється адреналіном.
Його рука машинально ковзнула до кобури, і він із подивом відчув там пістолет, хоча не пам’ятав, щоб брав його.
Він підняв зброю, направивши її в темряву, звідки долинали звуки. Там щось рухалося — у тіні, за межами видимості.
— Хто тут?! — різко вигукнув він, відчуваючи, як напруга стає майже відчутною.
Відповіді не було, але відчуття, що за ним спостерігають, лише посилилося.
Максим почав повільно рухатися вздовж платформи, тримаючись ближче до стіни. Його серце калатало, очі безперервно шукали хоча б натяк на рух.
Раптом збоку промайнула тінь.
Він різко обернувся, піднімаючи пістолет.
Все всередині нього волало про небезпеку. Це була пастка. Але чия? І навіщо?
Знову звук позаду.
Максим різко розвернувся, готовий до будь-чого…
Але все навколо змінилося.
Метро зникло.
Замість похмурого підземелля він опинився вдома. У тому самому місці, де минуло його дитинство.
Це був не зруйнований привид минулого, а справжній, живий дім — чистий, затишний, сповнений тепла.
М’яке світло проникало крізь білі фіранки, освітлюючи кімнату лагідним сяйвом, яке він давно забув.
Повітря пахло свіжістю, змішаною з ароматом випічки.
Його мама… Вона завжди пекла пироги на вихідних.
Максим зупинився, приголомшений.
Все було таким знайомим: дерев'яні полиці з книгами, охайно розставлені іграшки, сімейні фотографії на стінах.
Ніби він знову став дитиною.
— Не може бути... — прошепотів він, торкаючись спинки стільця.
Його погляд перемістився до вікна.
Він зробив кілька кроків і рвучко відхилив фіранки.
Зовні розгорнулася сцена з минулого.
Люди спокійно прогулювалися вулицями.
Хтось ніс пакети з покупками.
Машини м’яко гуркотіли по дорозі.
Удалині лунав дитячий сміх…
Максим завмер, дивлячись на це пожвавлення.
Серце калатало в грудях.
Все було занадто реальним. Настільки, що він міг би повірити: все, що було раніше — Янтар, Пустка, битви — просто жахливий сон.
Він притиснув долоні до скла, бажаючи переконатися, що це не обман зору. Прохолодний дотик скла був до болю справжнім.
Аж раптом за спиною пролунав голос.
— Максиме, вечеря готова!
Теплий, рідний.
Голос, який він не чув стільки років.
Він завмер.
Це була мама.
Максим повільно повернувся, ніби боявся зруйнувати цю тендітну реальність.
В дверному отворі стояла вона — жива, така, якою він її пам’ятав.
М’яка усмішка на обличчі, домашня сукня, легкий фартух на талії. В руках піднос, від якого йшов той самий аромат свіжої випічки, який він втратив у забутті років.
— Максиме, що з тобою? Задумався? — запитала вона з легкою посмішкою, дивлячись на нього так, ніби він знову був маленьким хлопчиком, а не загартованим жахами Пустки чоловіком.
Його серце стиснулося в болісному спазмі.
Що це?
Реальність?
Сон?
Пастка?
Чи, можливо, це подарунок долі? Короткий, крихкий, але такий бажаний.
— Мамо?.. — хрипко прошепотів він, роблячи крок вперед.
Голос зрадницьки здригнувся.
Вона не відповіла. Лише усміхнулася й махнула рукою.
— Йдеш? Все ж охолоне.
Максим зробив ще один крок.
Щось усередині нього кричало, що це неправильно. Але ноги не слухалися.
Цей момент був надто прекрасним, щоб бути брехнею.
І надто нереальним, щоб бути правдою.
Він знову спробував ступити вперед, та раптом відчув, як тіло стало важким.
Кожен рух давався з надзусиллям, ніби невидима сила сковувала його, утримуючи на місці.
А з кожним його кроком реальність навколо ставала дедалі густішою, накриваючи його липким, невідворотним маревом.
Його погляд був прикутий до матері. Вона дивилася на нього з тією ж ніжною посмішкою, але щось усередині нього кричало, що це неправильно. Щось було не так.
Максим зупинився на мить і, ніби інстинктивно, опустив очі на руку. Там мав бути пістолет, але його не було.
— Чорт… — прошепотів він.
Його серце шалено заколотилося. Рука мимоволі потягнулася до місця, де мала бути кобура, але її там також не виявилося. Він зробив ще пару кроків, але в цей момент помітив щось дивне: кожен його крок відлунював, але звук не збігався з рухами. Здавалося, ніби хтось ішов за ним, повторюючи його кроки.
Він повільно повернув голову, щоб глянути назад.
Там стояв він.
Той, кого Максим запам’ятав надовго з моменту їхньої першої зустрічі — зустрічі в бурі. Його двійник.
Піщано-сіра шкіра, чорні очі, сповнені безмежною порожнечею, і темне волосся, що гойдалося в повітрі, ніби не підкоряючись законам цього світу — густе, живе, воно струменіло навколо його голови, наче тіні, що танцюють у невидимому вихорі. Постать стояла нерухомо, але від неї віяло загрозою, від якої у Максима перехопило подих.
— Ти… — прохрипів він, відступаючи на крок, але повітря стиснуло груди, роблячи кожен вдих мукою.
Двійник мовчки дивився на нього, його порожні очі пронизували до самого серця, оголюючи всі страхи й сумніви, що залишилися з тієї бурі, коли їхні шляхи перетнулися вперше. Потім він повільно підняв руку, простягнувши її вперед. Два пальці стиснулися, ніби хапаючи невидимі нитки, і різким рухом він смикнув їх убік.
Максима відкинуло, мов ганчір’яну ляльку. Його тіло з глухим ударом врізалося в стіну, розтрощивши крихкі рамки з фотографіями, і впало на підлогу. Дикий біль пронизав кожну клітину, легені не могли вдихнути повітря, а голова закрутилася так, що здавалося, він ось-ось знепритомніє.
Він спробував поворухнутися, але тремтячі руки не слухалися. Перед очима все розпливалося, але навіть крізь пелену болю й розгубленості він бачив, як його двійник повільно наближається. Кроки були впевненими, владними, ніби кожен удар підборів по підлозі забивав цвях у спокій Максима, повертаючи його до того шторму, коли все почалося.
У голові пролунав дикий гул. Такий гучний і різкий, що він ледь не скрикнув від болю. Він схопився за голову, намагаючись упоратися з цим хаосом. Усе, що він відчував, — це шалений вихор, який розривав його свідомість на шматки, ніби буря з їхньої першої зустрічі повернулася, щоб довершити розпочате.
— Ні… досить… — прохрипів він, заплющивши очі. 
А коли він знову розплющив очі, світ навколо змінився.  
Картинка перед ним усе ще була розмитою, але Максим чітко зрозумів, що перебуває в лабораторії. Її холодні, стерильно-білі стіни, миготливі панелі й столи з обладнанням здавалися надто знайомими. Він знав це місце. Воно жило в його пам’яті.  
— Я був тут… — прошепотів він, намагаючись зосередитись.  
Лабораторія здавалася дивно живою. Навколо нього гасали люди в білих халатах і масках, їхні приглушені голоси зливалися в гудіння, схоже на рій бджіл, що наростає. Хтось віддавав накази, інші метушилися з приладами в руках, а звуки апаратури спліталися в суцільний фоновий гул.  
Максим кліпнув, намагаючись сфокусувати погляд. Це було те саме місце, звідки він утік. Йому не треба було пригадувати — він відчував це.  
Він заплющив очі ще раз, намагаючись зібрати думки, але коли знову розплющив їх, побачене змусило його серце завмерти.  
На одному зі столів, оточеному апаратурою й екранами, лежав він. Точніше, його тіло.  
— Що… це таке? — видихнув Максим, дивлячись на сцену перед собою.  
Його лежаче тіло було прикуте до столу. Воно звивалось, вигинаючись у судомах, а обличчя спотворював такий біль, що Максим ледве міг на це дивитися. Навколо юрмилися люди в масках, щось обговорюючи й поспіхом працюючи. Один із них тримав шприц, наповнений густою рідиною, і повільно вводив її у вену Максима.  
— Ні… — прохрипів він, не розуміючи, як це можливо.  
Кожен укол у тіло на столі відгукувався в ньому самому. Максим відчував цей біль, наче голки пронизували його власну плоть. Здавалося, його нервова система була напряму пов’язана з тим, хто лежав перед ним.  
Він схопився за бік, коли скануючі пристрої над його тілом видавали різкі звуки, а його лежачий двійник кричав від болю. Кожен крик розривав Максима зсередини.  
Раптово один із учених зробив черговий укол. Максим на столі вигнувся дугою, і з його горла вирвався крик. Цей звук був не просто гучним — він породив ударну хвилю, яка відкинула вченого вбік, жбурнувши його на металеві шафи. Пролунав дзвін падаючих приладів.  
— Чорт, стабілізуйте його! — гукнув хтось.  
Інші вчені миттю кинулися діяти. Вони дістали новий шприц, наповнений неоново-синьою рідиною, і ввели препарат у тіло Максима на столі. Його судоми поступово вщухли, але дихання залишалося уривчастим, а обличчя все ще кривилося від болю.  
Максим, який стояв і спостерігав за всім цим, був паралізований жахом.  
— Що вони роблять зі мною? — прошепотів він, відчуваючи, як підгинаються ноги.  
Його погляд гасав між ученими та його власним тілом на столі. Він бачив, як один із них щось набирає на панелі, інший налаштовує обладнання. Усі вони рухалися швидко, але зосереджено, ніби знали, що кожна секунда на рахунку.  
Максим відчув, як холод пробіг по спині. Усе це було реальним. Надто реальним, щоб бути ілюзією.  
— Це неможливо… — сказав він, але звук його голосу потонув у гаморі лабораторії.  
Він хотів відвернутися, але не міг. Його погляд був прикутий до самого себе, що лежав на столі. І що довше він дивився, то більше його охоплював жах від усвідомлення: щось у цьому тілі змінилося. Воно більше не було просто його відображенням. Воно стало… чимось іншим.  
Максим стояв, скутий жахом, спостерігаючи за сценою перед собою. Його погляд метався між ученими, що гасали навколо, і його тілом, прикутим до столу. Кожен рух голки, кожен імпульс сканера відгукувався в його тілі, мов фізичний біль.  
Він хотів відвернутися, утекти, але погляд ніби прирос до місця. Він не міг перестати дивитися, наче щось усередині змушувало його залишатися свідком.  
І раптом холодна, сильна рука схопила його за плече.  
— Ні! — вирвалося з його горла, але чинити опір він не встиг.
З силою, наче невидима міць вирішила вирвати його з цього кошмару, Максима різко смикнуло назад. Світ перед очима стрімко розмазався, і його тіло з глухим тріском пробило цегляну стіну, наче та була зроблена з паперу.  
Він упав на холодну тверду підлогу, і біль прострілив його плечі та бік. Навколо панувала суцільна темрява, така густа, що навіть власної руки не можна було розгледіти.  
Повітря було важким і вологим, а довкола стояла абсолютна тиша. Єдине, що Максим чув, — це власне дихання, гучне й нерівне, що відлунювало, ніби заповнюючи порожнечу.  
— Де я… — прохрипів він, намагаючись упоратися з болем.  
Його голос також рознісся гучним відлунням, розчиняючись у безкраїй темряві.  
Максим сперся на руки, його долоні торкнулися холодного каменю. Він спробував підвестися, але ноги тремтіли, а кожен вдих був сповнений болю. Нарешті, важко дихаючи, він зробив крок уперед.  
Відлуння його кроків пролунало так гучно, що він мимоволі завмер. Здавалося, цей звук був неприродним, надто різким для порожнього простору.  
Максим зробив ще один крок. Гул знову рознісся, ніби сама темрява жила й відгукувалася на кожен його рух.  
— Хто тут? — крикнув він, але відповіддю стала лише моторошна тиша, яка наче насміхалася з його спроб знайти відповіді.  
Він стояв посеред цієї непроглядної темряви, відчуваючи, як дрож пронизує тіло. Щось невидиме оточувало його, ніби сама тьма стискалася навколо, стежачи за кожним його порухом.  
Максим зробив ще пару кроків, його пальці гарячково шукали в повітрі хоч якусь опору чи орієнтир, але попереду була лише порожнеча.  
— Це пастка, — прошепотів він, не знаючи, до кого звертається.  
Темрява, здавалося, зрозуміла його слова, і гучне відлуння, що супроводжувало кожен крок, ставало дедалі гучнішим, ніби стискаючи його в своїх обіймах.  
Максим завмер, його дихання відлунювало в тиші. І тут він почув це.  
Кроки. Легкі, майже нечутні, але їхній ритм відрізнявся від його власного. Вони лунали десь поруч, у цій темряві, ніби хтось підкрадався, спостерігаючи за ним.  
— Хто тут?! — крикнув Максим, але голос зірвався на хрип.  
Він простягнув руки перед собою, намагаючись намацати хоч щось у цій безкінечній порожнечі. Його серце калатало, мов скажене, а напруга з кожною секундою наростала.  
Раптово з темряви чиясь рука різко схопила його за шию.  
— Ах… — вирвалося з його горла, коли міцна хватка стиснула дихальні шляхи.  
Максим задихався, його легені відчайдушно боролися за повітря, але хватка лише посилювалася. З кожною миттю тиск на шию ставав нестерпним, а перед очима почали миготіти чорні плями.  
— Ні… — прохрипів він, намагаючись вирватися, але сили покидали його.  
І раптом у цій гнітючій темряві пролунав голос.  
— Максиме! Не йди! — крикнула Кіра, її голос звучав як відчайдушний поклик із іншого світу. — Повернися до мене, не залишай мене!  
Її крик прорізав темряву, мов промінь світла, діставшись до самої глибини його свідомості. Натхненний цим звуком, Максим відчув, як усередині нього спалахнуло щось яскраве й живе.  
— Кіра… — прохрипів він, і в цей момент його руки почали шукати того, хто його душив.  
Він намацав шию нападника, тверду й холодну, і, стиснувши її з усієї сили, почав давити. Тиск на його власну шию почав слабшати. Він задихав глибше, але в цю мить із темряви пролунав знайомий, крижаний голос, що пронизував до кісток.
— Ти не втечеш від темряви всередині себе, — промовив його двійник. Голос був низьким, пронизаним загрозою, ніби сама тьма заговорила через нього.
— Ні! — закричав Максим, відчуваючи, як страх поступається місцем люті.
Він заплющив очі, щосили намагаючись позбутися цього видіння. Усе всередині нього волало, що він мусить повернутися.
Коли він розплющив очі, усе навколо змінилося. Він лежав у кімнаті, тьмяно освітленій місячним сяйвом, що просочувалося крізь завіски. Але жахливе усвідомлення пронизало його до глибини душі: його рука міцно стискала шию Кіри.
Кіра сиділа на ньому, її обличчя було спотворене страхом, руки відчайдушно намагалися розтиснути його пальці.
— Максиме, це я! — кричала вона, задихаючись. — Прокинься, благаю!
Максим миттю розтиснув руку, наче вона раптом стала розпеченою. Кіра важко закашлялася, відсунувшись трохи назад.
— Боже, Кіро… Я… я не хотів… — видихнув Максим, підіймаючись на лікті.
Він потягнувся до неї, його серце розривалося від провини.
— Пробач мені… — його голос тремтів. Він обійняв її, міцно притиснувши до себе. — Пробач… Я не знаю, що зі мною сталося…
Кіра, усе ще важко дихаючи, обхопила його обличчя руками, зазирнувши йому в очі.
— Це було як сон, — прошепотів він, притискаючи її ще сильніше. — Як кошмар…
— Не підходь, — прошепотіла вона. Її голос був слабким, але в ньому бриніла біль.
Максим завмер. Її погляд був сповнений страху — такого, якого він ніколи раніше в ній не бачив.
— Кіро, це був… це був кошмар, — сказав він, і його голос затремтів. — Я не знаю, що зі мною сталося. Я б ніколи…
Кіра відвернулася, намагаючись опанувати свої емоції. Вона любила його — це було очевидно, але її тремтячі руки, притиснуті до шиї, видавали її страх.
Він повільно простягнув руку, обережно торкаючись її плеча, щоб обійняти.
— Кіро, пробач… будь ласка, — промовив він голосом, сповненим болю.
Щойно він доторкнувся до неї, Кіра скочила з ліжка, наче її вдарило струмом, і різко відсахнулася.
— Не чіпай мене! — вигукнула вона, її голос тремтів від паніки й гніву.
Максим завмер, піднявши руки, ніби захищаючись. Його очі розширилися, а на обличчі застигли розгубленість і провина.
— Кіро… — тільки й зміг видихнути він, але вона похитала головою, дивлячись на нього здалеку, наче між ними раптом утворилася прірва.
— Ти душив мене, Максиме! — викрикнула вона, її голос надломився, і в ньому прорізалася біль. — Я дивилася в твої очі, але це був не ти.
Максим відвів погляд, відчуваючи, як усе всередині нього розривається.
— Я не хотів… це було несвідомо. Кіро, я не знаю, що зі мною коїться… — сказав він, ледве стримуючи сльози.
Вона стояла, тримаючись за горло, і повільно відступала назад. Її дихання поступово вирівнювалося, але страх у очах не зникав.
Він спробував підвестися, але зупинився, побачивши, як вона здригнулася від його руху. Її очі, що колись дивилися на нього з теплом і надією — після року пошуків, після того, як вона повернула його до життя, — тепер були сповнені сумніву й болю.
— Я шукала тебе, Максиме, — тихо сказала вона, її голос тремтів від сліз, що підступали. — Майже рік я не знала, чи ти живий. Я знайшла тебе, повернула… а тепер… що це було? Що з тобою сталося?
Він опустив голову, його руки безсило впали на коліна. Її слова різали глибше, ніж будь-який ніж, бо в них була правда. Він повернувся до неї, але приніс із собою щось темне, щось, що він сам не міг пояснити.
— Я не знаю, — прошепотів він, дивлячись у підлогу. — Але я обіцяю… я не дозволю цьому повторитися.
Кіра мовчала, її руки все ще тремтіли, коли вона притискала їх до грудей. Вона хотіла вірити йому — він бачив це в її очах. Але той страх, що оселився між ними, не зникав. І Максим знав: що б це не було — кошмар, двійник чи темрява всередині нього, — воно ще не відпустило його.
— Це не виправдання, — різко сказала Кіра, опустивши руку. — Я люблю тебе, Максиме, але… я не можу просто це забути.
Її слова вдарили його, наче ніж у груди. Максим хотів щось сказати, пояснити, але розумів, що будь-яке слово лише погіршить усе.
Кіра глибоко вдихнула, стиснувши кулаки. Її очі блиснули від сліз, які вона стримувала, і вона відвернулася.
— Мені потрібен час, — промовила вона тихіше, але в її голосі все ще відчувалася гіркота.
Максим сидів на ліжку, не зводячи з неї очей. Її плечі тремтіли, дихання було уривчастим, наче вона щойно пережила найстрашніший момент свого життя.
— Кіро… — тихо почав він, але вона різко підняла руку, зупиняючи його, не повертаючи обличчя.
— Мені потрібен час, — повторила вона, її голос тремтів від відчаю.
Максим повільно підвівся з ліжка, рухаючись обережно, наче боявся налякати її ще більше. Він відчував, як його серце розривається, але знав, що їй потрібен простір. Він відступив і тихо сів у крісло біля стіни, даючи їй зрозуміти, що не становить загрози — хоча сам у цьому сумнівався.
— Я буду тут, — спокійно сказав він, дивлячись на неї з відстані. — Лягай. Я нікуди не піду.
Кіра не відповіла. Вона важко зітхнула й повільно опустилася на ліжко, її рухи були обережними, наче вона все ще чекала, що щось може піти не так. Закутавшись у ковдру, вона згорнулася в маленький клубок, притиснувши тканину до обличчя, ніби намагаючись відгородитися від усього, що сталося.
Максим сидів нерухомо, спостерігаючи за нею. Його погляд був сповнений болю й сумнівів. У голові, наче нескінченний відгомін, закрутилися слова двійника: “Ти не втечеш від темряви всередині себе”. Вони звучали тихо, але наполегливо, проникаючи в кожну його думку.
Він здригнувся, стиснувши підлокітники крісла так сильно, що кісточки побіліли. Його очі ковзнули до дзеркала навпроти. Відображення дивилося на нього — знайоме, але чуже. У глибині зіниць, здавалося, ворушилося щось темне, щось, що він не міг контролювати.
— Ні, — прошепотів він собі під ніс, ледь чутно, намагаючись переконати себе. — Я сильніший за це.
Але сумніви не відступали. Він перевів погляд на Кіру. Вона лежала, сховавшись під ковдрою, наче налякана дитина, що рятується від кошмару. Її обличчя ледь виднілося, але він помітив, як вона глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися.
Максим сидів, занурений у свої думки. Він прокручував усе знову й знову, відчайдушно шукаючи відповідь на те, як він міг таке допустити. Її страх був його провиною. Її недовіра — його тягарем. Він відійшов від неї, щоб дати їй спокій, але всередині знав: від самого себе не втечеш.
— Я не дозволю цьому взяти гору, — тихо сказав він, але голос звучав невпевнено, наче він сам не вірив своїм словам.
Він глянув на свої руки, що лежали на підлокітниках. Вони тремтіли — не від холоду, а від страху перед тим, що він міг зробити знову. Кіра шукала його майже рік, повернула його до життя, а він приніс із собою темряву, яка тепер загрожувала всьому, що між ними було.
Темрява всередині нього не спала. Вона чекала. І Максим відчував, що боротьба з нею тільки починається.
У кімнаті панувала гнітюча тиша. Лише слабке дихання Кіри, що доносилося з-під ковдри, порушувало її, але навіть цей звук здавався ледь вловимим. Максим сидів у кріслі, нерухомий, наче кам’яна статуя, занурений у свої думки. Його власне дихання відлунювало в голові важким ехом, ніби нагадуючи про те, що сталося.
Він дивився на Кіру. Її напружена постать, схована під ковдрою, час від часу здригалася. Вона довірилася йому, а він… він налякав її. Максим хотів би повернути все назад, стерти той момент, коли його руки стиснули її шию, але знав, що це неможливо.
Його погляд ковзнув до рук, що лежали на підлокітниках. Ці самі руки колись захищали її, допомагали виживати в цьому жорстокому світі. А тепер вони стали причиною її страху.
— Як я міг? — прошепотів він, і його голос розчинився в нічній темряві.
Максим спробував відволіктися, відігнати важкі думки, але вони обплітали його, не даючи перепочинку. Образи з кошмару спливали перед очима: безкрайня тьма, холодний голос двійника, його власне обличчя, спотворене злобою й порожнечею. Усе здавалося таким реальним — занадто реальним.
— Рейдери… — тихо видихнув він, згадуючи випробування, через яке пройшов.
У піщаній бурі він тоді зіткнувся віч-на-віч зі своїм двійником — тією тінню, що ховалася всередині нього. Він був певен, що здолав її. Вийшов із тієї битви з відчуттям, що залишив свою темряву позаду. Але тепер?
— Чому він повернувся? — Максим стиснув кулаки, відчуваючи, як напруга пульсує в скронях.
Спогади нахлинули з новою силою. Химера. Її сила, що проявилася після того випробування. До того моменту він не знав про неї, не відчував її присутності.
“Якби не випробування Рейдерів, чи дізнався б я про це? Чи так і не розбудив би її?” — ця думка змусила його завмерти. Якби все склалося інакше, чи залишився б він звичайною людиною, без цього проклятого дару? Чи сила завжди була в ньому, просто дрімала, чекаючи слушного часу, щоб прокинутися?
Він перебирав у голові все своє життя в новому світі. Чи були раніше моменти, які могли натякнути на його здібності? Балка, що впала тоді, коли вони з Германом були в полоні у Кіри — чи це був просто збіг? Труби в метро, що затремтіли під час сутички з бійцями Янтаря — невже це теж не випадковість? А ще той раз у тунелі, коли він відчув, як повітря навколо нього стало важким, і вороги раптово відступили, хоча він списав це на паніку?
— Вона завжди була зі мною… — прошепотів він, і його голос затремтів від усвідомлення. Він мав на увазі не Кіру, а ту силу, що жила в ньому ще до бурі, до всіх випробувань.
Ніч тягнулася нескінченно. Думки гуділи в його голові, розриваючи його на шматки. Він намагався проаналізувати все, знайти відповіді, зрозуміти, що робити далі. Але страх і провина накривали його хвилею, не даючи спокою.
За вікном почувся слабкий шум вітру, але для Максима ця ніч залишалася нерухомою, наче весь світ завмер, чекаючи його наступного кроку.
— Я не дозволю собі знову втратити тебе, Кіро, — тихо сказав він, дивлячись на її постать під ковдрою.
Але навіть ці слова не приносили втіхи.
— Кіро… — тихо промовив Максим, але вона не відповіла, лише злегка ворухнулася під ковдрою.
Він дивився на неї, і спогади почали спливати один за одним, оживаючи, мов картини минулого. Тоді, на самому початку, вони з Германом опинилися в неї в полоні. Він ясно пам’ятав, як напружено вона дивилася на них, тримаючи зброю напоготові. Усе здавалося скінченим: руки зв’язані, вибору немає, навколо лише холодні погляди її людей.
Але потім упала балка. Гуркіт був оглушливим, і все змінилося в одну мить. Кіра відволіклася, її люди теж, і це дало їм шанс переграти ситуацію.
Він пам’ятав, як Кіра обернулася на шум, а потім знову глянула на нього. У той момент її погляд змінився — вона щось побачила в ньому. Що саме, він тоді не зрозумів і не звернув на це уваги. Занадто багато було на кону.
— А це ж було не просто так, — пробурмотів він.
Він заплющив очі, згадуючи, як потім Герман сказав, що Кіра дивилася на нього так, ніби бачила щось більше, ніж просто бранця.
«Ти був наче наелектризований, Максе. Це всі помітили», — сплив у пам’яті голос Германа.
Максим важко зітхнув і знову глянув на Кіру.
Потім були інші моменти. У метро, коли вони вперше зіткнулися з бійцями Янтаря. Ті тримали людей у полоні, знущалися з них. Максим відчував, як усередині нього закипає злість, ледь стримувана лють.
Він згадав, як тоді все навколо змінилося. Труби затремтіли. Це помітили не лише бійці Янтаря, а й Герман, який кинув на нього насторожений погляд.
— Що це було, Максе? — тихо спитав тоді Герман, але Максим не відповів.
Тепер, сидячи в тиші ночі, він зрозумів, що це не випадковість. Балка, труби, дивні відчуття в тунелях — це були прояви тієї сили, що жила в ньому ще до бурі, до Рейдерів, до того як він дізнався що Химера.
Спочатку він не хотів зближатися з Кірою. Страх втратити когось був надто сильним. Почуття робили його вразливим, а він не міг собі цього дозволити. Але тепер усе змінилося.
— Я не можу втратити тебе, — тихо сказав він, ніби самому собі.
Його серце стиснулося від однієї лише думки, що Кіра могла б піти, покинути його. Він не знав, як виправити те, що сталося, але був готовий на все, щоб вона знову відчула себе в безпеці поруч із ним.
Максим продовжував дивитися на неї — як вона лежала, закутана в ковдру, наче маленька налякана дитина, що рятується від нічних жахів. Він відчував, як провина й страх розривають його зсередини, але знав, що здатися — означає втратити її назавжди.
“Я впораюся, Кіро. Заради тебе”, — подумав він, спостерігаючи за її розміреним, але все ще напруженим диханням.
Він на мить заплющив очі, намагаючись зібратися з думками. Треба було відволіктися, вирватися з цього виру спогадів і самозвинувачень. Але щойно він спробував переключити увагу, далекий гулкий вибух розірвав тишу ночі.
Максим різко розплющив очі, прислухаючись. Звук був слабким, але чітким. Він глянув на Кіру — вона теж почула. Її голова злегка піднялася з-під ковдри, очі широко розплющені від несподіванки.
— Макс?
Не встиг він відповісти, як пролунав ще один вибух, ближчий. А потім ще один — обидва зовсім поруч. Земля під ногами затремтіла, і Максим відчув, як пульс заколотив у скронях. Він підвівся з крісла, його погляд метнувся до вікна.
І тут же ще один вибух — цього разу так близько, що будівля завибрувала, ніби готова обвалитися. Скло у вікні тріснуло, дрібні уламки посипалися на підлогу. Максим глянув на Кіру — вона вже сиділа на ліжку, її очі були широко розплющені від страху й здивування. Вона дивилася на нього, а він на неї, і в цю мить між ними зависло німе питання: "Що відбувається?"
Двері з гуркотом розчахнулися, і в кімнату влетів Герман. Його броня була вкрита пилом, а в очах палала тривога.
— Макс! Янтар тут! — крикнув він, перекрикуючи віддалений гул і крики, що долинали ззовні. — Вони пробили стіну!
Максим похолов. Кіра різко скинула ковдру, її страх миттю змінився рішучістю. Вона підхопилася з ліжка, машинально перевіряючи зброю на поясі.
— Де вони? — спитала вона, її голос тремтів, але в ньому вже чувся знайомий сталевий відтінок.
— Північна сторона! — відповів Герман, переводячи погляд із неї на Максима. — У нас мало часу.