Розділ 4 – Більше ніж зброя

Максим не помітив як вже стояв біля своїх дверей, штовхнувши їх, він увійшов усередину і повільно зачинив за собою, ніби відгороджуючись від світу, що залишився зовні. Але всередині тиша не принесла полегшення. Щось важке осіло в грудях — не злість, не образа, а щось більше, щось, що не мало назви. Він провів рукою по обличчю, намагаючись впорядкувати думки, але вони вислизали, не даючи спокою.

Його друзі. Його сім’я. Що вони бачили в ньому тепер? Чи був він для них тим самим Максимом, якого вони знали колись? Чи бачили вони щось інше — Химеру, чужу й лякаючу? Ця думка різала глибше, ніж він був готовий визнати. Переповнений гнівом і гірким розчаруванням, він відчував, як нова реальність розриває його зсередини. Вони намагалися приховати свій страх, але він бачив його в їхніх очах, і це було нестерпно — знати, що він, колись їхня опора, тепер сіє розлад у тому світі, який любив і захищав.

Скрипнувши зубами, він сів за стіл і схопив нотатки Кіри. Пальці ледь помітно тремтіли, коли він почав гортати сторінки, вдивляючись у її почерк. Карти, начерки, дорожні позначки — у кожному рядку відчувалася її напруга, її невтомне прагнення знайти його, її відчай. Він ніби чув її думки, відчував її біль і силу, що не дозволяли їй відступити. Кіра вірила в нього, коли всі інші здалися, коли логіка й факти кричали, що він мертвий. З кожною сторінкою він бачив, як глибоко вона віддалася цим пошукам, як безсонними ночами під світлом ліхтаря шукала хоч найменший слід. Вона боролася не лише за нього, а й за свою надію — ту, що горіла в її серці, попри все.

Це його протвережувало. Гнів, що кипів у грудях, поступово вщухав, поступаючись місцем іншому почуттю. Він знав, що друзі люблять його, що він усе ще важливий для них, попри їхні страхи й тривоги. Їм теж було нелегко — так само, як і йому, хто досі не розумів, що означає бути Химерою. Максим глибоко зітхнув, відчуваючи, як буря всередині повільно стихає. Він не міг звинувачувати їх за обережність.

Кіра тихо увійшла до кімнати і приснула поруч. Її пальці м’яко торкнулися його руки, передаючи тепло й упевненість, яких йому так бракувало.

— Ніхто з нас не був готовий до цього, — сказала вона тихо. Її голос звучав рівно, але в ньому бриніли нотки болю. — Але ти повернувся, Максе. Це все, що має значення. Я знаю, як тобі зараз важко.

Максим підвів очі й подивився на неї. У її обличчі він бачив щирість і силу — ту силу, з якою вона шукала його, боролася, не здаючись. У горлі став комок, але він стримався, лише злегка стиснув її руку у відповідь.

— Дякую тобі, — прохрипів він, і в його голосі відчувалася тепла вдячність. — За те, що вірила, що не здалася. Ти зробила все, щоб знайти мене… Пробач, що тобі довелося це пережити.

Вона похитала головою, і її губи скривилися в слабкій, але втішливій усмішці.

— Не вибачайся. Ти б зробив те саме для мене, я знаю.

Максим накрив її руку своєю, його погляд пом’якшав, і в ньому промайнув давно втрачений вогник — світло надії.

— Я зроблю все, щоб більше не покинути тебе, — пообіцяв він, дивлячись їй прямо в очі. — Але, Кіро… Ти маєш дбати й про себе. Я бачу, як тобі було нелегко.

Її погляд потеплішав, вона міцніше стиснула його руку, ніби переконуючи, що впорається.

— Я дбала — шукала того, хто мені дорогий, — тихо сказала вона, а потім, після короткої паузи, додала: — За цей час я зрозуміла, що люблю тебе.

Ці слова вдарили його, мов грім серед ясного неба. Для нього час зупинився в тій темряві, де він був ув’язнений, але для неї він ішов — повільно, болісно, наповнюючи її новим усвідомленням. Її голос, сповнений щирості, розлився теплом у його грудях, пробуджуючи щось давно забуте. Максим завмер, відчуваючи, як серце стискається від ніжності й подиву.

— Я знаю, — прошепотів він, і його голос затремтів. — Не знаю як, але знаю.

Він м’яко притягнув її до себе й обійняв — міцно, але ніжно, ніби ці обійми були важливішими за все на світі. Її руки обвили його у відповідь, і в цій близькості не було місця словам — лише відчуття, що передавало більше, ніж будь-який поцілунок. Кіра усміхнулася, і в її усмішці була глибока щирість, що торкнулася його до самого серця.

— І я тебе, — тихо сказав він, провівши рукою по її плечу. Його голос був рівним, але в ньому бриніла нотка тепла, яка натякала на почуття, що жили в ньому, хоч і не виливалися в гучні слова.

Вони ще якийсь час сиділи так, тримаючись за руки, ніби намагаючись увібрати одне в одного впевненість і спокій.

— Ми впораємося, Максе, — сказала Кіра, її голос був твердим і впевненим. — Головне — що ти повернувся. Тепер у нас є шанс.

Максим усміхнувся — втомлено, але з легкістю, якої давно не відчував.

— Я так розумію, ситуація повне лайно, і в нас купа роботи? — запитав він із легкою іронією, хоч його погляд залишався серйозним.

Кіра пирснула, похитавши головою, і її обличчя набуло задумливого, але люблячого виразу.

— Гірше, ніж ти можеш уявити, рідний, — відповіла вона, а потім коротко, але міцно обняла його ще раз, ніби даючи зрозуміти, що попри все вони впораються разом.

Максим обережно підвівся. Його тіло все ще відчувало тягар пережитих випробувань, але в рухах з’явилася рішучість. Кіра, дивлячись на нього, не стала перешкоджати, розуміючи, що йому потрібно відчути контроль. Вона відступила вбік, даючи йому простір. Максим повільно, але впевнено підійшов до збройового столу і кілька секунд стояв, спершись на нього, ніби збираючись із думками.