Розділ 3 – Поки тебе не було

Максим стояв біля столу, тримаючи в руках карти та записи Кіри. Він не поспішав, обережно гортаючи її нотатки, намагаючись вловити, що вона пережила, як шукала його, як страждала в цих пошуках. У цих аркушах було більше, ніж просто відчайдушні спроби знайти хоч якийсь слід. Кожне слово, кожна лінія на карті промовляли її біль – той, що пронизував її щоразу, коли надія згасала, і той, що тримав її на ногах, коли все навколо кричало, що його більше немає. Вона шукала його цілий рік, вважаючи мертвим, і тепер, коли вони нарешті зустрілися, Максим намагався осягнути глибину її страху й самотності.

Для неї цей рік був довгою, болісною дорогою, сповненою сумнівів і боротьби. Для нього ж – порожнеча, вирвана з життя. Він не відчував плину часу, не знав, що минув рік. Його існування ніби стерли, а потім повернули в мить, коли він прокинувся в тій лабораторії. Дізнавшись від Кіри, що пройшов цілий рік, Максим відчув, як шок стискає груди. Він не міг повірити, що світ змінився так сильно, поки його свідомість була загублена в темряві.

Він не до кінця розумів, як це було для неї. Як вона вистояла, не знаючи, чи він живий? Як продовжувала шукати, коли всі докази свідчили проти неї? У її записах він шукав відповіді, намагався відчути її переживання. Але що більше він читав, то сильніше відчував власний біль – не фізичний, а той, що народжувався від усвідомлення, як багато вона втратила через нього.

Максим заплющив очі, намагаючись зосередитися. Він хотів зрозуміти її емоції – страх, що вона ховала за рішучістю, надію, що горіла в її серці, розчарування, що приходило після кожної порожньої точки на карті. Але записів було замало. Йому бракувало її голосу, її розповіді, щоб скласти повну картину того, що відбувалося в її душі.

Закінчивши переглядати нотатки, він повернувся до ліжка, де спокійно спала Кіра. Уві сні вона здавалася вразливою – її обличчя, нарешті вільне від напруги, видавалося майже чужим після того, що їй довелося пережити. Тепер, коли вона була поруч, коли її пошуки завершилися, Максим бачив, як вона розслабляється. Вона більше не боролася, не шукала його – хоча б цієї миті.

Цей рік для Кіри був нескінченним чеканням і муками. Вона шукала його, не маючи впевненості, чи він живий, і, мабуть, увесь цей час не дозволяла собі відпочити чи здатися. Тепер, коли вони возз’єдналися, вона знайшла в собі сили заспокоїтися, хоча біль, без сумніву, нікуди не зник.

Максим підійшов до вікна, занурений у думки. Йому потрібно було так багато дізнатися. Він знав про рік її страждань, але для нього цей час залишався загадкою – темною плямою, яку він не міг розгледіти. Проте він не міг дозволити собі думати лише про власну втрату. Кіра змінилася – рік пошуків загартував її, навчив справлятися з тим, що здавалося неможливим. Максим розумів: вона пережила більше, ніж він здатен уявити, і це робило її сильнішою, ніж він пам’ятав.

Щоразу, коли Максим кидав погляд на Кіру, він відчував, що її розслаблення – це не просто фізична втома, що відступила. Це було щось більше – мить, коли вона нарешті дозволила собі зняти варту, коли все, що вона пережила, могло хоч на трохи відійти на другий план. Він бачив, як вона змінилася. І тепер розумів, наскільки важливими були для неї ці моменти спокою.

Максим дивився на неї з рішучістю, усвідомлюючи, що тепер, коли вони знову разом, їм доведеться заново відбудовувати все, що зруйнував той рік розлуки. Їм належало пережити втрачені миті, знайти спільну мову в новій реальності. Він був готовий слухати її, розуміти і допомагати впоратися з тим, що лишилося в її душі після цих пошуків. Але насамперед йому потрібно було навчитися бути поруч – не руйнуючи цю крихку мить, яку вона так довго шукала.

Він тихо підійшов до ліжка, намагаючись не порушити спокій, що нарешті запанував у кімнаті. Присівши на край, Максим не наважився її потривожити. Натомість він обережно нахилився і легким поцілунком торкнувся її чола. Її тепло, її вразливість уві сні вразили його – здавалося, у цю мить вона нарешті відпустила всі тривоги й біль, що тримали її в полоні цілий рік.

Кіра злегка ворухнулася, але не прокинулася. Її дихання залишалося рівним, обличчя – спокійним, і Максим зрозумів, що її тіло нарешті знайшло мир після нескінченних місяців боротьби й пошуків. Ця мить була такою тендітною, такою цінною, що він боявся її зруйнувати.

Він тихо підвівся і відступив, обережно зробивши крок назад. У кімнаті знову запанувала тиша. Розуміючи, що йому самому потрібен час, щоб зібратися з думками, Максим підняв із підлоги свою сорочку, не звертаючи уваги на її пошарпаний вигляд. Натягнувши її, він тихо відчинив двері й вийшов надвір. Йому не хотілося будити Кіру, не хотілося, щоб її спокійний сон знову розірвала реальність.

Опинившись на вулиці, Максим обережно зачинив двері, лишивши її в тиші. Нічний повітря було прохолодним і свіжим, і він глибоко вдихнув, відчуваючи, як тягар у грудях поступово розчиняється. Йому потрібні були ці кілька хвилин наодинці, щоб заспокоїтися й осмислити все, що відбувалося. Він ще не був готовий прийняти рік, що зник із його життя, і зараз, стоячи в тиші, він залишився сам із собою – без Кіри, без напруги, що супроводжувало їхню зустріч.

Ця мить самотності допомагала йому впорядкувати думки. Він підняв очі до нічного неба, всіяного зорями, і задумався, як мало він знав про час, що минув. Як багато Кіра пережила, як важко їй було повірити, що він живий. Усе це здавалося далеким і водночас таким близьким, ніби рік розлуки стиснувся в одну мить їхньої зустрічі.

Але головне – вона була тут, вони були разом. Максим знав, що попереду на них чекають незакінчені розмови, невисловлені емоції, які ще треба пережити. Проте зараз це не мало значення. Важливим було те, що вони нарешті знайшли одне одного. І попри біль, попри втрати, вони могли рухатися далі.