Розділ 2 – Ти як він…

У кімнаті було темно, тільки слабке світло від вікна падало на стіл, де розкидані карти та записки. Кіра нахилилась, провела пальцем по карті й підняла очі на Германа.

Її пальці зупинилися на точці, яка палила серце. Там, серед руїн, усе змінилося. Остання битва з Максимом. Місце, де вона втратила його.

— Треба повернутися туди, — сказала вона тихо. — До того місця. Я відчуваю, що там залишилося щось.

Герман похитав головою, зморщивши чоло.

— Кір, ми ж уже були там. Скільки разів? Ти знову за своє. Там самі руїни й туман. Нічого нового не буде.

Вона не відвела погляду, голос залишався рівним, але твердим:

— Можливо, ми щось упустили. Я не можу залишити це так. Там мають бути відповідь.

— Я знаю, що ти хочеш, — зітхнув він. — Але будь реалісткою. Скільки разів ти вже поверталася? І що?

— Навіть якщо там немає нічого, я маю це перевірити, — відказала вона.

Герман важко кинув карту на стіл:

— Кіро, скільки можна? Ми вже топталися там. Там порожньо. Ні тіл, ні слідів. Сам пісок та каміння.

Кіра зупинилась, вдихнула глибше. Її голос затремтів, але не від страху, а від упертості:

— І саме це тобі не здається дивним? Поле бою — і жодного трупа. Ні Максима, ні когось іншого. Як таке можливо?

Герман замовк. Його очі на мить видали сумнів, але він швидко загасив його.

— Я бачив те саме, що й ти. Але це нічого не доводить. Бій був важким, усе перемішалося. Сліди могли зникнути. Це випадковість, не більше.

— Це не випадковість, — уперто кинула вона. — Поле без тіл — це не збіг. І я не можу на це заплющити очі.

Він склав руки на грудях, стримуючи злість:

— Ми перевірили кожен метр. Твої нотатки, позначки, пошуки — нічого. Ти женешся за тінями, Кір. Не втрачай голову.

Кіра не відводила погляду. Серце калатало в грудях, і кожне слово давалося їй важко, але вона втримувала голос від зриву.

— Ти просто не хочеш побачити правду, Герман. І я не дозволю тобі зупинити мене. Це не лише про Максима — там щось було, і я маю знати що саме. Ти не можеш просто відмахнутися.

Між ними згустилася тиша, як натягнута струна — і в цю тишу пролягла межа: знайти компроміс чи порвати те, що ще тримало їх разом. Кіра відчула, що не зробить крок назад; всередині неї палало відчуття невідкладності.

Вона затихла на мить, зібралася — і заговорила знову, голос тепер твердий як лезо:

— Ти хочеш логіки, так? Дай логіку: поле бою — і ніхто. Нема ні слідів, ні тіл. Як це пояснити? Це не просто випадковість.

Герман кілька секунд мовчав. Потім на його обличчі з’явилася втомлена, але сама по собі гірка посмішка.
— Я розумію тебе, Кір. Ти болісно хочеш відповіді. Але скільки разів ми вже поверталися? Ми бачили лише порожнечу. Не кожне питання має свій сенс, — промовив він тихо. — Інколи правда — це просто порожнє поле.

У її грудях щось стукнуло — не спокій, не прийняття. Лише гнів і відчай, що зростали.

— Ти відмовляєшся бачити те, що бачать мої очі! — вигукнула вона. — Не може бути, щоб після бою не лишилось нічого. Ні трупів, ні слідів — це неприродно!

Герман зробив крок уперед; в його голосі з’явився строгий тон, але без крику.

— Я не заперечую твого болю. Я просто не дозволю, щоб ти загубилася в ілюзіях. Ти шукаєш сенси там, де їх може й не бути. Відпочинь, повернися до нас, спробуй оглянутися тверезо.

Кіра стиснула кулаки так, що побіліли фаланги. В її очах вирували і образа, і порожній жаль.

— Ти не знаєш, що це значить — втратити когось і жити з цим щодня! — прошепотіла вона, голос тремтів. — Я не сидітиму склавши руки, доки хтось каже мені: «усе нормально».

Їхні слова зіштовхувалися, як удари хвиль об камінь, і під кінець кімната наповнилася такою гущею напруги, що будь-який сторонній звук прорізав би її, мов ножем.

Двері раптом відчинилися, і в кімнату увірвався паладин. Він хотів щось сказати, але побачивши Кіру, зупинився на слові.

— Кіра! — почав він, але вона, не обернувшись, різко перервала:

— НЕ ЗАРАЗ! ВИЙДИ!

Паладин похитав головою й тихо вийшов, прикривши двері. Герман подивився на неї з мішаниною розпачу й розуміння: цей момент вийшов за межі звичайної суперечки.

— Кіра, — сказав він уже м’якше, — це не шлях. Ти ризикуєш зламати себе. Пошуки примар нічого не дадуть.

Вона втратила силу говорити, вся напруга вилилася в дихання. Але в її очах не згасла та непохитна рішучість, яка була сильніша за страхи й попередження.
— Можливо, — відповіла вона тихо, — але я не можу просто так відмовитися від цього.

Кіра дивилася на нього з пристрастю, що зривалася на злість, потім знову стишувалася, відчуваючи, як біль і гнів стискають її груди. Вони стояли над прірвою — кожне слово могло стати останнім.

— Іноді ти, як Максим… ганяєшся за тінями, — несподівано кинув Герман. Його голос був різким, навіть з відтінком злості. — Шукаєш те, чого немає. Ти схожа на нього…

Це вдарило сильніше за будь-який аргумент. Кіра застигла, її обличчя спотворила гримаса люті.

— Схожа?! — вибухнула вона. — Ти нічого не розумієш! Ти не знаєш, що значить втратити людину, яка була тобі всім! Як ти смієш порівнювати мене з ним?!

Її слова вирвалися, мов крик із глибини. Герман спробував щось відповісти, та в кімнаті вже вирувала буря, і жодні слова не могли її заглушити.

У цей момент — тихий стукіт у двері. Невпевнено, майже нечутно, але він розсік повітря, наче ніж. Кіра рвучко обернулася.

— Я ж сказала, НЕ ЗАРАЗ! — крикнула вона, і голос її зламався між гнівом і болем.

І раптом — тиша. Хвиля холоду пробігла її тілом, подих застряг у горлі. Вона дивилася на двері так, ніби крізь дерево проступало щось невидиме.

Двері відчинилися. На порозі стояв чоловік — бородатий, виснажений, немов після довгої дороги. Він мовчав, лише дивився. А потім сказав:

— Я вдома.

У Кіри підкосилися ноги. Слово вдарило прямо в серце. Вона не могла повірити очам, не могла навіть зібрати думку. Усе — біль, страх, надія — зійшлося в один пульс.