Розділ 1 – Обіцянка

Кіра сиділа в кімнаті Максима, в повному мовчанні, що наповнювало кожен куточок. Лише слабке світло лампи падало на стіл, де була розстелена карта, покрита численними позначками — місцями, де вона побувала в пошуках Максима. Вона вже не раз відвідувала ці точки, але кожен раз, як і раніше, знаходила лише порожнечу, без жодної підказки. Карта ставала все більш заплутаною, відображаючи її час безуспішних пошуків.

На столі лежав щоденник Максима — старий, потрісканий часом. Кіра взяла його до рук і відчула, як з кожною сторінкою знову і знову перед нею постають спроби Максима почати щось важливе, але жоден запис не був завершений. Він так і не зміг дописати свої думки, його слова були уривками, якими вона наче без кінця намагалася знайти розгадку. Кілька разів він намагався почати щось нове, але не довів це до кінця — кожен раз залишаючи після себе лише початок, який не мав завершення.

На шиї Кіри висів амулет, який колись дав їй Максим. Темний і таємничий, він надавав їй певну силу, хоч і не давав жодних відповідей. Кіра намагалась відчути через нього якусь підказку, якусь зв'язок з Максимом. Вона вірила, що це її останній зв'язок з ним, але навіть він не давав їй спокою. Чи був він живий? Чи чекав вона на нього? Всі ці питання завжди поверталися, і кожен раз відповідь залишалася такою ж невизначеною.

Ще раз глянувши на карту, Кіра знову помітила знайомі точки — місця, де вона була не раз, але кожного разу знаходила лише порожнечу. Всі ці лінії і позначки на карті, які вона зробила за час безуспішних пошуків, здавались їй тепер чимось наче неминучим. Вона відчувала, що це стало її справжнім життям — мета знайти Максима ставала все більш нав'язливою, незважаючи на те, що нічого не змінювалося.

Погляд Кіри знову зупинився на амулеті, що висів на її шиї. Він був завжди з нею, і хоча не давав жодних відповідей, вона відчувала його зв'язок з Максимом. Це ставало її єдиною надією, хоча і вона, здається, уже не могла впоратися з цією безмежною невизначеністю.

Знову зазирнувши в кімнату, Кіра відчула, як її думки повертаються до того, що відбувалося в Форте. Життя тут було постійним — тренування, підготовка до нового, постійні зміни в розпорядку. Але за всім цим стояло відчуття, що щось змінилося. Арсен продовжував залишатися лідером, але від нього вже не йшло такої сили, як раніше. Кожен його погляд був пронизаний втомою, і хоча він все ще залишався у своїй ролі, стало зрозуміло, що цей тягар дається йому все важче.

Однією з найбільших змін було те, що Герман, лідер Чорної Мітки, став приїжджати до Форту набагато частіше. Його присутність тут вже була закономірна — Кіра і Герман стали своєрідною командою, що працювала разом. Герман не лише допомагав їй у пошуках Максима, але й намагався донести, що пройшов вже цілий рік і що час змінює все. Він неодноразово казав їй, що потрібно рухатися далі, що не можна забувати про своє життя, навіть якщо це було важко. Але Кіра чула ці слова і не могла відпустити надію. Вона продовжувала шукати, бо відчувала, що він десь є, і що вона повинна знайти його, незважаючи ні на що.

Пошуки Максима тривали вже цілий рік, і хоча Форт залишався таким самим, його атмосфера змінилася. Щось невидиме висіло в повітрі, і Кіра відчувала це кожен день. Все, що відбувалося навколо, здавалося знайомим, але злегка зміненим, ніби світ був злегка нахилений під іншим кутом. Люди стали настороженішими, більше не довіряли так легко, кожен погляд був сповнений невисловленої тривоги. Стало очевидно, що щось не так. Відчуття загрози, невизначеності і втоми було всюди.

Тривога повзла по стінах Форту, і навіть звичний ритм життя вже не здавався таким безтурботним. Все більше було обережності в діях, більше страху перед невідомим. Кіра не могла сказати, що саме змінюється, але вона чітко відчувала: починається нова війна. Війна, яку вони ще не могли побачити, але яка вже тягнулася з горизонту, як темна хмара, готова накрити їх.

Вона підвелася зі стільця, повільно пройшлася до вікна, через яке вже починало пробиватися ранкове світло. Вона поглянула на знайомий пейзаж — руїни, зруйновані будівлі, мовчазні дороги, які залишалися недоторканими, незважаючи на змінений час. Тут було все по-старому, але разом з тим і нічого не було так, як раніше.

Кіра глибоко вдихнула, знявши амулет і тримаючи його в руці. Його холодна поверхня була їй відома, як частина її самого існування. Вона відчула знайоме тепло, коли торкнулася його, і в черговий раз прошептала слова, які знову і знову повторювались у її думках.

— Я знайду тебе, Максим. Де б ти не був.

Вона не знала, як, не знала коли, але це була її обіцянка. Обіцянка, яку вона повинна була виконати, не зважаючи на всі труднощі і темряву, яка насувалась. Вона відчула, що цього разу не можна зупинятися.

Тихий скрип дверей відволік Кіру від її думок. Вона підняла погляд і побачила Арсена, що увійшов до кімнати. Побачивши амулет у її руках, він на мить замер, ніби шукав, що сказати, і тільки потім зробив кілька кроків уперед.

— Герман приїхав, — сказав він, його голос був спокійним, але під ним скривалась легка напруга

Кіра не одразу відповіла. Вона кивнула, але пальці, все ще міцно тримаючи амулет, тремтіли, ніби намагались затримати в руках залишки надії. Вона дивилася на нього, але її думки знову втекли до Максима, як завжди.

— Я знаю, — промовила вона тихо, з рішучістю, що з'являлась кожного разу, коли їй доводилось діяти, попри біль. 

Арсен підійшов ближче, його погляд м'якшав, але в ньому залишалась та сама турбота, яку він намагався приховати.