Пролог

Максим розплющив очі, але світ залишався розмитим, ніби його свідомість тонула в густому тумані. Голова пульсувала болем, наче хтось забивав цвяхи в скроні, а кожен вдих віддавав металевим присмаком, що в’їдався в горло. Він спробував ворушитись, але щось стискало його – невидима сила, що душила, змушувала задихатися в цій холодній, стерильній атмосфері.

Він лежав на чомусь твердому, крижаному, що впивалось у спину. Максим спробував підняти голову, але біль пронизав шию, змусивши стиснути зуби. Навколо панувала напівтемрява, пронизана білим світлом, що мерехтіло на гладких стінах – скло, сталь, екрани з зеленими й червоними вогнями. Це не була Пустка – тут не пахло пилом і кров’ю. Це місце було чужим, занадто чистим, занадто мертвим.

Крізь гудіння в голові прорвався голос – механічний, різкий:

— УВАГА! ПРОНИКНЕННЯ!

Світло спалахнуло червоним, тіні закрутилися на стінах, а потім повернувся сліпучий білий блиск, що різав очі. Серце закалатало, страх змішався з гнівом – знайомим, палючим, що завжди виручав його. Він спробував згадати, як тут опинився, але пам’ять відповідала уривками: вибухи, крики, дим. І голос – ніжний, жіночий: "Ти мій..." Спогад спалахнув і зник, лишивши біль у грудях.

— Де я? — прохрипів він, але голос був чужим, слабким.

Максим рвонувся, і тут відчув кайдани – холодний метал стискав зап’ястя й щиколотки. Він смикнув сильніше, але стіл не здригнувся. Паніка наростала, але гнів узяв гору.

— УВАГА! ПРОНИКНЕННЯ! — гучномовець завив знову, і Максим заскреготів зубами.

— Та заткнись! — проричав він, і щось у ньому спалахнуло.

Сила вирвалась без його волі – неконтрольована, чужа. Кайдани затремтіли й луснули, стіл здригнувся, а металеві уламки розлетілись по підлозі. Максим підхопився, ноги тремтіли, але він тримався, спираючись на край. Екрани спалахнули, ніби злякавшись, а гучномовець замовк. Він відчув її – силу, що гуділа в грудях, але не знав, чи це його, чи щось інше.

Він озирнувся – лабораторія була заповнена приладами: шприци, монітори з графіками, скальпелі на столах. Але його погляд зупинився на дзеркалі в кутку – гладкому, блискучому, що манило, як пастка. Максим підійшов, спотикаючись, і завмер перед ним. Чоловік у відображенні був знайомим, але чужим – зарослий бородою, із кількома сивими пасмами у волоссі, шрамами, яких він не пам’ятав. Очі – його, але затуманені, налякані.

— Хто я? — шепнув він, торкаючись скла. Пальці тремтіли, ковзаючи по холодній поверхні.

Відображення змінилось. Спершу ледь помітно – очі потемніли, зіниці розширились, пожираючи світло. Борода стала густішою, ніби тінь, що росла на очах. Максим відсмикнув руку, але не відвів погляду. Його обличчя у дзеркалі кривилось – повільно, неприродньо, наче хтось інший пробивався назовні. Шкіра посіріла, очі стали чорними, як безодня, а губи розтягнулись у кривій, зловісній усмішці – тій самій, що він бачив у бурі.

— Ні... — прохрипів він, відступаючи. Але ноги ніби приросли до підлоги.

Двійник у дзеркалі нахилив голову, його чорні очі блиснули, і голос пролунав у голові – низький, спокійний, але пронизливий: "Ти станеш їхньою загибеллю, Максиме." Скло затремтіло, тонкі тріщини побігли від країв, ніби дзеркало не витримувало цієї присутності. Максим стиснув кулаки, страх стиснув горло, але він не відвернувся. Двійник простягнув руку – не з дзеркала, а в ньому, ніби намагаючись схопити його через скло. Тріщини розрослись, і з оглушливим тріском дзеркало розлетілось на шматки, розсипаючись по підлозі.

Максим відскочив, дихання збилось, серце гуділо в грудях. Шматки скла лежали навколо, але в кожному він бачив його – двійника, що дивився чорними очима, усміхаючись. Голос шепнув знову: "Ти вже почав."

Він затряс головою, відганяючи видіння, і помітив одяг у кутку – пошарпаний, але його. Куртка, штани, чоботи. Максим швидко одягнувся, відчуваючи, як звична вага повертає частку себе. Під курткою – пістолет, старий, потертий.

— Якщо я озброєний, значить, я ще не здох, — пробурмотів він, перевіряючи магазин. Повний.

— УВАГА! ПРОНИКНЕННЯ! — гучномовець ожив, і Максим заревів:

— Я сказав, досить!

Сила вирвалась знову – хвиля пронеслась кімнатою, розбиваючи екрани, зриваючи гучномовці. Лампи тріснули, темрява накрила все, лишивши слабке мерехтіння. Він відчув ейфорію від тиші, але одразу ж страх – це не він. Чи він? Голос шепнув: "Ти не контролюєш це. Я контролюю." Максим стиснув голову, намагаючись заглушити його, але шепіт залишився.

Він підійшов до дверей, стиснув пістолет і відчинив їх. Коридор був хаосом – зруйновані стіни, трупи вчених і солдатів, деякі з чорними плямами на шкірі. Він рушив сходами вгору, відчуваючи свіже повітря. Нарешті вибрався назовні – світло вдарило в очі, але він вдихнув глибоко.

Зруйнована база – уламки, свіжі плями крові, попіл. Пустка, але змінена. Вдалині – обриси будинків крізь пил.

— Скільки часу минуло? — шепнув він, торкаючись бороди.

Раптом голос Кіри прорвався крізь тишу – ніжний, теплий, як спогад: "Ти мій..." Максим обернувся, серце стиснулось від надії, але нікого не було. Голос змінився – спершу ледь помітно, а потім різко, стаючи чужим, викривленим, зловісним, ніби щось темне вчепилося в її слова: "…Ти мій… Ти станеш їхньою загибеллю." Він здригнувся, пальці стиснули пістолет так, що побіліли суглоби. Це був його голос – але інший, спотворений, що гудів у голові, як відлуння з безодні.