Розділ 16. Дорогий подарунок.

Отримавши з ранку на роботі купу нового матеріалу та добрі побажання від начальства, втік на обхід території.

 Насамперед потопав до свого поки що нереалізованого, міфічного агента.

Вікторія Лебедєва відчинила по першому стуку у двері.

- Ну що. Ще не передумала допомагати мені? - запитав, проходячи на кухню.

- Ні. Готова як піонер, - дівчина підняла руку у вітальному салюті.

 – Тоді тобі перше завдання. Довідайся все про Сергія Ломакіна. Де живе, з ким спілкується чим дихає. Тільки акуратніше. Він син міського депутата. Гниди ще ті. Завдяки синочку вбили дівчину на нашому районі. Думаю у цього пацана таких таємниць цілий загашник. Допоможеш?

- А куди я подінусь, - зітхнула Лебедєва.

- Спасибі.

– Тепер про зв'язок. Дзвониш у середу та в п'ятницю з ранку на цей телефон, - я передав заздалегідь виписаний на листочок номер.

- Якщо щось є, кажеш: з'явилися цуценята німецької вівчарки. Інформації немає, кажеш – нічого немає.

- Гаразд, зрозуміла.

– Ось і добро. З твоїм обов'язком я розберуся. Цяцьки, які ти прибрала у нареченого, сьогодні поверну. Так що буде все нормально. Чекаю від тебе віддачі.

- Дякую, Іване.

- Порахуємось.

Після відвідування Вікторії, попрямував до молодят, що постраждали від її помсти.

Двері у квартиру відчинила заплакана постраждала.

-Що за сльози? – запитав, насупившись.

– Я подала на розлучення.

– Ну, це очікувано. Після випадку з квартирою, я думаю, інакше і бути не могло, - хмикнув не дивлячись дівчині в очі.

– Але я, по ділу. Знайшов твої брязкальця!

Миттєво, сльози в господарки висохли.

Де? Як?

Я посміхнувся.

-Це не важливо. Довелося побігати. Підійдеш о вісімнадцятій до нас до міліції. Заповниш бумаги та отримаєш свої цяцьки. Лади?

- І все?

- А що ти хотіла? Через своїх людей знайшов, хто вкрав, людину покараю сам. Так що за тобою боржок.

- Дякую тобі старший лейтенант. Магарич за мною.

-Ну, ну. Давай, підходь.

  До вечора я ходив, збираючи матеріал у справах, що нічого не значили. Увечері на мене

вже чекала різко погарніла, майже незаміжня наречена. Написання відмовного та передача золотих виробів не зайняло багато часу. За «великі старання» я був нагороджений непоганим коньяком і незначним поцілунком у щіку. Хоча банку кави була б набагато приємнішою. Втім, це я зажер. На початку восьмого зателефонував друг батька, запрошуючи зустрінеться, та порадіти приготовленому для мене подарунку. Який це подарунок, пенсіонер повідомляти відмовився.

  Що тут казати. Заінтригував. Чого там.

***

Зустрівся з Іваном Володимировичем я біля метро на Південному вокзалі близько у опівдні. Знайомий батька, який чекав мене, був гладко поголений і ніяк не виглядав на закатованого житейськими буднями пенсіонера.

Обійнявши мене, тезка, по-молодецьки блиснувши вставленими зубами, запитав:

- Іване, готовий до сюрпризу?

Я не став, як циган на ярмарку, торгуватися, а одразу поставив питання в лоб.

- Це щось матеріальне?

- Так, хочу переоформити на тебе машину. Ти готовий? - без словоблуддя, видав друг батька.

- О! Круто. А як же ваша донька?

- Ну, їй це не потрібно, а тобі знадобиться.

- Здорово. Несподівано якось.

- Нормально. Все-таки не чужа ти для нас людина! Де найближча нотаріальна контора, підкажеш?

Я, радісно посміхаючись, махнув рукою.

– Там.

– А яка марка машини? - поставив запитання, трохи збентежиний.

– Жигулі, шоста модель. Експортний варіант.

- А колір який?

Іван Володимирович ненадовго замислився.

- Ти можеш уявити яскраво-блакитне небо?

- Так, уявив! - У своїй фантазії, я навіть прикрив очі.

-Так ось. Точно такий, але зелений.

Я здивовано хмикнув.

- Ви як завжди жартуєте!

Пройшовши до центру міста, заскочили в першу-ліпшу контору.

Оформлення дарчої, довго не зайняло. Оплату послуг нотаріуса друг батька взяв на себе.

Виходив з юридичної контори надвір я як прибитий.

- Іване Володимировичу це право, так несподівано.

- Нічого, звикай. Їздити хоча б умієш?

- Так. Батько свого часу наполіг, щоб отримав права. Позабулось, але швидко згадаю.

- Ну і добре. Пішли, обмиємо таку справу чашкою чаю.

Зайшовши в найближчу кафешку, яких біля вокзалу було більш ніж достатньо, посідали в очікуванні замовлення.- Може, що міцніше? – поцікавився тезка.

-Мені не можна. Я на роботі, там із цим суворо, - зітхнув, переживаючи, що б не згадали про мою відсутність.

- Давай, я тоді пережену машину ближче до твоєї хати. Або сам?

- Ні. Я поки не відновлю навички, навіть підходити до неї не стану, - мрійливо усміхаючись заявив молодцюватому  пенсіонеру.

Ми ненадовго замовкли, втупившись кожен у свою чашку.

- Іване Володимировичу, коли відлітаєте?

- Третього. Вже завтра. Виліт о шостій ранку, так що більше не побачимося.

- Ставлення до влади не змінили? - запитав, переживаючи за можливу різку відповідь.

На що мій добродій лише криво усміхнувся.

- Розумієш, мій хлопчику, пріоритети для держави та її мешканців завжди були різні. Для влади головним була відсутність кривавих бунтів. Для населення – гідне існування. Якщо апарат із його каральною машиною дотисне, народ виходить на протести. Згадай той самий Новочеркаський бунт при Хрущові. У західних країнах подібні проблеми вирішують через профспілки та подачки у частках підприємств. У країнах третього світу – через посилення репресій та замовчування подій. І те, й інше працює. Дифірамби про любов до батьківщини та єдність нації – це потік до млина державного нагляду. На добробуті, інформаційні балачки не відображаються. Крім, звичайно тих, хто цю рожеву каламуту вимовляє. Але якщо подачки працюють завжди, то репресії можуть дати збій. Тому нічого дивного в тому, що диктатори завжди мають