Двадцять перше, ніч, понеділок.
У темряві столиця живе.
Але видумав п’яний нероба,
Що кохання життя збереже …
Ви думаєте, це я вигадав? Ні. Ахматова. Але сьогодні справді двадцять перше, ніч, понеділок. Я їду до «першої столиці» електричкою. З гостей. І злегка напідпитку. Хоча краще б не пив. Курити хочеться так, що шелепи зводить. Але я обіцяв ... Обіцяв архею званим душею, що сигарету більше в рот не візьму. От і не курю! Про спиртне розмова не йшла.
Зараз я повертався від друзів батька, які в минулому житті пам'ятали моїх рідних. З ними, не напружуючись, я міг говорити про все. Про себе, майбутні плани на життя і як не дивно, міжнародне становище. А як без нього! Традиційно пили «Хортіцу». Марку горілки, якій мій тато волів найбільше. Запивали соком. Про Донбаську традицію, звідки я родом, заважатимемо спиртне з пивом, тимчасово забули. Здоровий глузд дорожчий. Навіщо, наприкінці вечора впадати в словоблудність на кшталт: ти мене поважаєш?
Найсумніше, друзі виїжджали за бугор. Виїжджали назавжди. Я їх не розумів. Адже пів життя прожито. Навіщо? Спробував відмовити чи хоча б якось зрозуміти.
-Іван Володимирович. Невже нічого не чіпляє?
-Ваня, а за що триматися? Колись ми жили в державі з незрозумілим, але таким рідним патріархальним устоєм, а тепер... – друг батька махнув рукою.
-Тепер тут махровий капіталізм. З його принципом "Гроші не пахнуть".
- Ну, а як же любов до батьківщини? Спільність народу, нарешті.
- Єдність народу, це коли в тебе зарплата триста доларів в еквіваленті, а в депутата разів у двадцять більше, - похмуро заговорив друг батька.
- Що б ти не ображався, тобі кажуть про толерантність та єдність нації. Можуть навіть звернутися до поняття Батьківщина. Брешуть! Як колись також охмуряли кріпаків боротися проти французів. Уяви, забитих рабів просять йти в бій, кажучи, що вони борються за Батьківщину.
- Уявив?
Я знизав плечима.
-А я ось уже не можу. Але нам цю казку мало, що розповідали. Примушували вчити та складати іспити. І ти не повіриш. Свого часу, у школі, я в це і справді вірив. Хоч би як це не було сумно.
Старший на цілих тридцять років тезка, засмучено посміхнувся.
- Ось ти мені скажи, друже. Двісті років тому, для кріпаків, ця земля вважалася батьківщиною?
- Так, звичайно, - не помічаючи пастку, що готується, кивнув я.
- А під час великої вітчизняної, коли третина території була під німцями. Для тих, хто перебуває під окупацією, – хмикнув тезка. – Теж?
- Ну, напевно.
- Тобто виходить цілком різні режими правління, і все це одна й та сама батьківщина? - З деякою іронією в голосі запитав майбутній емігрант.
Я промовчав, швидко не знайшовши гідних аргументів.
- Запам'ятай Ванюш. Не можна любити абстрактну землю. Любимо ми лише те, що нам вигідно та близько за духом. Якщо в твоїй країні відбувається перехід з однієї формації до іншої, то має відбутися такий самий переворот і в душі. Адже зараз, із прийняттям капіталізму, змінюється все! Закони, відносини, моральні підвалини. І якщо про це не говорять з екранів, то це тільки тому, що телебачення також стало чиєюсь власністю. Чиїмось капіталом, - впалим голосом пояснив співрозмовник.
- Тепер замість Павки Корчагіна з книги "Як гартувалася сталь", прийшов Драйзерівський "Фінансист", а замість "Молодої гвардії" - Марієнгофський "Цінік", - продовжив друг батька.
- Сумно.
Іван Володимирович підняв чарку на рівень очей і почав обертати її, гранями відкидаючи сонячні блики по заставленому тарілками столу.
- Зрозумій нас правильно, - повернувши голову і зміряючи мене іронічним поглядом, заявив тезка.
- Я не хочу жити в бандитських умовах за краху системи, що народжується. Адже любов передбачає взаємність, а через вік, у своїй країні, мені доводиться відчувати себе старою, використаною ганчіркою,- жалібно вимовив захмелілий друг сім'ї, ледве вловимим рухом змахнувши сльозу, що набігла.
- Завжди рівень цивілізації визначався ставленням до людей похилого віку. У дикій Спарті їх скидали з урвища. У нас змушують виживати на злиденну пенсію. Не потрібні ми тут, - не відриваючи важкого погляду від мого обличчя, заявив сивиною ще не старий, але вже втомлений від життя прагматик.
- Ти повір Іване. Тільки дуже багата країна може бути такою злодійкуватою та безтурботною. Я завжди любив свою батьківщину. Але… якщо глибше розібратися, то виявиться, що насправді це почуття не що інше, як доброзичливе ставлення до себе подібного. За світоглядом та менталітетом. А я любив себе в цій країні. І не як інакше.
Я здивовано хмикнув, розгублено потираючи перенісся.
- Поясню! Чи матиме відношення така любов до часу монгольського ярма чи іншої окупації? Адже для території, де я живу, різниці немає. Або я без розуму від керівника нового ладу? - Старий почав уважно розглядав малюнки на скатертині.
- Теж ні! За соціалізму було простіше і зрозуміліше. Тому до розпиареного патріотизму треба дуже обережно ставитись. За високими матеріями, що вимовляються з трибун, часто ховається бажання обдурити наївний електорат. Типу мені не важко, а їм приємно. Брехня! Під маскою доброзичливості, найчастіше запеклий цинізм. За принципом, слідуй тому, що я говорю, а не роблю.
– Іване Володимировичу. Мабуть, у чомусь ви маєте рацію, - не став сперечатися я, - але, може, не варто рубати з плеча?
- Ні. Вже все вирішено. Ми від'їжджаємо.
- Сумно. Але, як то кажуть: вільному воля,- тихим голосом тільки й зміг додати я. – Якщо зможете, зателефонуйте мені на роботу перед від'їздом, – я передав другові батька заздалегідь написані робочі номери телефонів разом із домашньою адресою.
- Дайте звістку, коли зможете і... мені справді шкода.
Сказав, але водночас зрозумів, що насправді було просто прикро за розчавлену старість та загажені ідеали. Адже і правильні висновки, але як важко з ними погоджуватися.