Розділ 10. На роботі.

Відсипався я довго. Не припиняється сніг накрив, наче саваном нещодавно мокрі вулиці. Робити  нічого не хотілося. Тільки спати і їсти. Ну, і дивитись телевізор. А ось наступного дня мав розпочатися мій, так би мовити, трудовий подвиг. Прокинувшись із першими півнями, привів у божеський вигляд набуту у господарському  узводі форму, начистив до блиску черевики і, не забувши приготовлені з вечора документи, кинувся підкорювати міліцейські вершини.

  Добирався до райвідділу я довго.  З однією пересадкою. Потім ще десь близько кілометра йшов пішки.

До кого звертатися з працевлаштування навіть не представляв.

- А старший, далеко від вас? - Запитав на вході в райвідділ у чергового.

- Та не дуже.

- А можна крикнути, щоб підійшов?

- Ні, не докричусь! Понад тисячу кілометрів. Далеко.

- В сенсі?

- То у відпустку, на море поїхав. В Єгипет, - з заздрістю в голосі промимрив вітеха.

- Щастить деяким. Ну, гаразд, а до начальника можна? Я з вказівкою на роботу.

- Не питання, давай паспорт та проходь.

- Добре, що не забув документи, - запізно промайнула думка.

Молодий лейтенант записав мене в журнал відвідувачів і з цікавістю озираючись на всі боки, я пішов у свята святих міліцейської єпархії.

  На другому поверсі, де розміщувався кабінет начальника райвідділу, стояло веселе пожвавлення. Одні міліціонери тільки входили, інші вибігали з кабінетів, тримаючи в руках пухкі щоденники.

- Схоже, потрапив  якраз на планерку, - подумав, від гріха подалі притискаючись до стіни.

  Біля масивних дверей з прибитою табличкою «Начальник РВ» нікого не було, тож тихо постукаючи, я прошмигнув за двері. Виявилося, що стукав я у вузький коридор передбанника, а самі двері керівника підрозділом знаходилися трохи далі і ліворуч. Про себе матюгнувся. Знову тихо постукав у чергові двері, і, як належить дисциплінованому вояку, попросився увійти. Просторе приміщення кабінету лякало своїм об'ємом, поєднаним із марнотратною помпезністю. Все дорого. Дубовий паркет та дерев'яні меблі. Прямо над зрушеними літерою «Т» двома столами, висів величезний портрет міністра внутрішніх справ. На всю стіну нижче, фотографії з складання присяги у бравих міліціонерів, а з боків - вставлені в тримачі червоні прапори.

  За широким столом щось сидів і писав сам господар кабінету. Чоловік роками під п'ятдесят із солідною залисиною та кущистими бровами. Побачивши мене, вийшов із-за столу. Офіцерська форма на широкоплечому богатирі була ретельно підігнана, але через маленький зріст зовсім не йшла.Піднявши на мене розумні, але якісь колючі очі, підполковник безцеремонно запитав:

- Що треба?

Трохи засмутивши, відрапортував.

– Лейтенант Раяк, прибув для подальшого проходження служби у Вашому підрозділі.

- Так. Мені за тебе дзвонили. Але вільної посади опера у райвідділі немає.

Я розгублено мигаючи, дивився на командира.

-Значить так, - постукуючи зворотним боком ручки об стіл, заявив підполковник, - після наради, підходиш до начальника першого міського відділення, Маслова Валерія Павловича і кажеш, що я тебе направив до нього як опера розшуку. Як наберешся досвіду, візьму до себе.

- Питання є?

- Ніяк немає. Дозвольте йти?

- Іди. Розпорядження занесеш у відділ кадрів.

Весь червоний від переживання, я вискочив з кабінету і полегшено зітхнув.

- А не такий страшний чорт, як його малеча! - пробурчав під ніс, натягуючи на голову міліцейський кашкет.

-Тепер шукаємо цю саму малютку.

Після наради, за підказкою  палючих на порозі будівлі офіцерів, знайшов цього самого Маслова. Високий, під два метри на зріст майор, виглядав, на відміну від начальника, бравим гусаром. Приталена форма сиділа на ньому, як на бойці з якогось військового журналу. Дізнавшись, що я прикріплений до його підрозділу, зрадів.

- Чудово. Люди нам потрібні. Давай твої документи, я розберусь.

Мовчки передавши папери, я тільки зітхнув.

– Не дрейф, у нас тобі сподобається. Зараз сідай у уазик, бо через п'ять хвилин виїжджаємо.

  Я також мовчки заліз на задне сидіння автомобіля, та дійсно, десь через шість – сім хвилин ми вже котили засніженими дорогами міста. Їхали довго. Я мовчки дивився на мелькаючі будинки.Машина весело бурчала, розвиваючи не властиву їй високу швидкість.

Приблизно через двадцять хвилин, в'їхали до першого під'їзду дев'ятиповерхового будинку.

-От ми і на місці, - відчиняючи двері пасажирського відділення, заявив бравий майор.

-Зараз призначу тобі наставника, і з цієї миті почнеться твоє навчання.

Я мовчки виповз із припаркованої на узбіччі машини і озирнувся.

  Міський відділ міліції жодним чином не нагадував, міліцейський заклад. Звичайний під'їзд, з блискучою плямою броньованих дверей, та наглухо задертими ґратами на вікнах першого поверху. Мій новий начальник не придумав нічого кращого, ніж одразу познайомити мене з майбутнім наставником з оперативної роботи. Амбал, під два метри, оцінивши мене скляним поглядом блакитних очей, представився Олегом.

  Я тільки й знайшов, що видати: Олеже, може вийдемо на вулицю?

Майбутній наставник, без жодних емоцій знизав плечима.

  -Без запитань, давай, вийдемо.

  Але на вулиці біля під'їзду міського відділу міліції спілкуватися не хотілося.

Вийшовши разом зі мною, молодий опер теж не рвався на одкровення.

Чуєш, Іване. Давай для початку не гнатимемо коней і познайомимося не в офіційній, затисненій обстановці.

- І…

 Тільки й зміг, що промичати не певний вигук.

-Давай пройдемося в кафе у Лори.

- Не питання. У Лори, то у Лори.

Йти довелося не більше ста метрів.

У кафе крім нас із відвідувачів нікого не було. Швидко прийнявши замовлення на дві чашки кави, офіціантка, поставивши скляну попільничку, непомітно зникла з видимості. Давши можливість ознайомитись, Олег з посмішкою стежив за моєю акліматизацією.