Розділ 4. Перше завдання.

 Як проходив не запланований суботник у квартирі, краще не згадувати. Але з гордістю, можу сказати, що із завданням я впорався! Відшарований до блиску паркет і вимитий до скрипу лінолеум у коридорі, тому підтвердження. А вранці понеділка, позіхаючи і хмурячись від пронизливих поривів вітру на вулиці, лаючись про себе, вже брів у казарму, що сяяла ілюмінацією.

   У самому навчальному закладі порадував спортзал. У невеликому закутку стояв встановлений у ряд спортивний інвентар. Здуру приїхавши раніше положеного, тут же зірвався до штанги. Гам, шум розбудженого мурашника, а я, у підході лежачи, кректуючи, тисну від грудей гриф з млинцями. Сімдесят кілограмів. Чарівність! Курсанти, що косилися на мене, проходили повз, зневажливо підтискуючи губи. А я посміхався! Що може бути краще, коли душі, яка нудьгувала з фізухи, дають можливість згадати роки напружених тренувань. Клас!

  Одна справа, тебе змушують займатися насильно, а інше - ти сам, та за власним бажанням прагнеш познущатися над надміру розтренованим тілом. Благодать! Провівши півгодини за снарядами, не поспішаючи, переодягнувшись у блакитну форму, побрів знайомитися з одногрупниками. У класі чекало розчарування. Нікому до мене не було діла. Я зайшов, голосно привітався і намастився на задню парту. Сумно зітхнув. Народ був молодший за мене на порядок. А чого я хотів? Про кар'єру замислюються найчастіше жовторотими юнаками до вісімнадцяти, а не коли тобі глибоко за двадцять. Почувався я Гулівером, серед ліліпутів. Таким собі переростком.       Виходило, що й тут, друзями не розжитися. А жаль! Перший день навчання засмутив. Писанина з предметів, що нічого не значать. Із конкретикою було складно. Суцільна бла-бла-бла. Ні! Були і одкровення. З тієї ж психології та вогневої підготовки. Але переважно суцільна вода. Що цікаво, курсанти ніби не тямущі першокласники посилено шарудили сторінками конспектів, у рядки виводячи пташки з інформацією. Я ж відверто філонив. На обкладинці вимальовував чортиків, намагаючись дотримуватися вивіреної симетрії.

  На перерві підійшов староста, записав прізвище і попросив, щоб наприкінці занять я зазирнув до куратора. Підсмажений старлей, з важким поглядом з-під кущових брів, походу оцінивши мій пофігістський настрій, відразу спантеличив написанням стінгазети. Мовляв, як у того  хто мав вишку, за плечима, і останньому з прийнятих до групи. Зрозуміло, що решта моїх «колег» була або блатними, або ж не зовсім простими. Реально це трохи напружило. Тут, не встиг відійти від розслаблюючої млості серпня, як на тобі ... отримаєте. Спробував дізнатися, хоч би про що писати. Адже лише початок навчального року! Миттєво одержав усне зауваження за розмову. Я завівся. Що ж, самі напросилися!

  Майбутню газету вирішив присвятити перемозі у Другій світовій війні. Вгорі написав - перше і друге вересня, та й відповідні дати 1939-1945. За ніч зробив. Якраз, до події, що підвернулася, на честь ознаменування перемоги над квантунською,  або, без словоблуддя, японської армії. Вивісив. Вона наробила багато галосу, і мимоволі я став знаменитий по всьому міліцейському корпусу. Хоч і не збирався.

  На початку, для розігріву, виписав вірш свого доморощеного твору.

      ЛИСТ СОЛДАТУ.

Наказу  жити не давали.

Ми всі на бога уповали

І краплі спирту на привалі

Давали свій ефект.

Дістала нас боїв текучка,

І смерті страх і, піт липучий,

Що серце холодить.

Зараз ті дні в туї забуті.

Зариті в землю, ті хто вбити,

Закрито пам'ятью сторінки,

Тих дуже страшних днів.

І вже не треба  отих свічок,

Ні  слів, або розумних спічив.

Та й нагород, що душ не лічуть

Не треба. Все не те...

Не варто злитись на державу,

Ту, що згубила предків славу,

Яка своїм брудним  обличем,

Знесла усе те  на узбічче.

Шкода, що прошлого не треба

Бувай! Бо, далі не про тебе.

   Вірш так собі. Похмурий якийсь. Витяг я його з юнацького, шкільного блокнотика. Зараз цією дурницею не займаюся. Напевно, переріс.

  Другий вірш був  бардом до революційної епохи. Але я не намагався особисто когось зачепити. Правда!

Сашко Чорний 1905 р.

До реакції.

Зміни стануть! До  свободи,

Всій країні прагнется,

Поліцейський у лоханці

Край хоче втопитися.

Не топись великий воїн,-

Воля усміхнеться!

Поліцейський! Будь покоєн-

Старий гніть повернеться.

  Ну, хіба не на міліцейську тему? А слово «перебудова», «свобода», тоді, як  і зараз звучало скрізь, де треба, та не треба. Я,  думав, що все чудово! Внизу, під цим віршем, намалював найстрашнішого розгильдя нашого підрозділу. Себе коханого. Ну, а кого ще! Спочатку - то навчання! Тим більше, краще за себе, я нікого не знав. А змальовувати з натури – не проблема! Типу каюся, а схилену голову меч не січе. При цьому примарно натякаючи, що гніть повернеться саме в такому, веселому моєму обличі. Що тут поганого? Нікому не прикро і начебто повчально. Крім цього, було ще кілька малюнків, та стаття, що закликала до доблесті, у передбачуваних змаганнях навчальних рот. Старлей, миттю глянувши на газету, і не вдаючись у подробиці, сказав, щоб терміново вивішував. Без задньої думки, у коридорі, закріпив кнопками. Стінгазета собі провисіла якраз тиждень, не викликаючи будь-яких яскравих емоцій у навколишніх курсантів. Але раптом, як грім серед ясного неба прийшов перевіряючий у чинах, з якимось цивільним. Став знайомитись із вивішенною агітацією. Читав, читав, а потім як закричить! Мовляв, була лише одна війна. І називалася вона вітчизняна. І закінчилася дев'ятого травня і  ніяк інакше. Наче я не знаю офіційної версії! Я почав сперечатись. Мекая і бека намагався довести, що Німеччина підписала капітуляцію восьмого,  в той час як війна почалася з Польщі, а закінчилася в Японії. Яким я був наївним у своїх знаннях! Таких великих очей, розміром у блюдця, навіть при запорі не побачиш. А топчик був вельма переконливим. Ага. Поганий хлопчик і т.д. якщо перекладати дослівно. Чинуша зірвав газету і кричав так, що стіни здригалися. Що йому не сподобалося у датах? Чи все-таки у віршуваннях? Схоже, я десь торкнувся ніжних струн його душі. Напевно, був якимсь крутим рифмоплетом із володарів на Олімпі. А я, повертаючись із навчання лише познайомився в тролейбусі з милою другокурсницею з педагогічного. Дівчисько була веселого характера, мені ж було нудно. Гормони в тілі грали марш, і я не втрачав надію, що у найближчому майбутньому, після двох-трьох зустрічей мені щось та обломиться. Зауважу: на більше побачень, мого донжуанства просто б не вистачило! Залишатися "няшкою", я міг не довго. Потім у мені прокидався справжній образ зануди.