Розділ 3. Навчання.

Відділ кадрів, куди мені потрібно було з'явитися,  для вступу до доблесних правоохоронців, знаходився на третьому поверсі дев'ятиповерхової, помпезної будівлі. По дзвінку, від невідомого мені полковника, я мав рівно о десятій з'явитися на ясні очі кадровика. Той, не довго думаючи, прийнявши заяву та заповнену анкету, послав проходити медкомісію... Ось де довелося побігати! Черги, черги, черги. Не обійшлося і без курйозів.

  В одному з кабінетів, при огляді мого субтильного тіла у верхній і, особливо в нижній частині, як ні в чому не бувало, до кабінету спалахнула молоденька курсистка, що вступала до міліцейської альма-матер. Симпатична блондинка, оцінивши мене скептичним поглядам, відразу почала вести з лікарем розмову про себе кохану. Я так і застиг із голим торсом і з приспущеними штанами. Напевно, на моє червоне обличчя зрозумівши, що відбувається щось не те, мила дівчина відразу видала коронну фразу:

- Та ви не хвилюйтеся. Я не соромлюся!

  Я відразу зрозумів, що попереду на мене чекає понад інтелігентна компанія моїх майбутніх колег. Сумлінних та принципових…

О-хо-хо. Найцікавіше, що психолога, який перевіряє майбутніх міліціонерів на психічну стійкість, з першого разу я не пройшов.

   Молодий фахівець в окулярах, і в замизканому халаті, читаючи мій психологічний тест, одразу визначив, що таких міліціонерів не буває. Мовляв, простіше треба бути, і тоді громадяни із винагородами до тебе потягнуться самі.

  Як він мав рацію! Шкода, що подібного висновку я дійшов тільки через місяць служби, коли усвідомив, що за мізерну платню можна було хіба що на пісному супі перебиватися, а не вирішувати питання з пошуку злочинців. Але таки  думки з’явились пізніше.

    А тест я пройшов. Купив пляшку тризіркового коньяку і пройшов.

У метушні суцільної біганини, пролетів тиждень. Сусід, залишений мною в порожній квартирі, на диво, не обдурив. Разом з дружком взявся за приведення житла, що дістався від батьків, в порядок. І майже задарма. Де він раніше був? Аби не спився! А то якось перед його матір'ю незручно, – я насупився, згадавши добродушну, усміхнену Аллу Петрівну.

- Втім, у кожного своя голова на плечах, - підбив я недовгий підсумок боротьби з совістю.

– Сам нехай думає. Не маленький. Сподіваюся, хоча б у цьому я маю рацію. Проблеми індіанців, ескімосів не турбують.

  Ну а тому, що сьогодні була субота, і бардака в голові накопичилося вище даху, з легким серцем, я влаштував вихідний. Біготня інстанціями, йшла на спад. Робити відверто не було чого. Блукаючи вулицями міста, та чекаючи закінчення перерви у фотоательє, де перед цим мою мордаху зафіксували для майбутньої роботи, зупинився біля вітрини книгарні. Піддавшись яскравістю обкладинок, виставленої на вітражній полиці, завмер у німій позі. Навіть сам не зрозумів, що мене змусило зупинитись. Підійшовши ближче до стенду, де були встановлені книги, мій погляд уперся у неформатну за розмірами книгу Лінди Гудмен «Знаки зодіаку чи астрологія з посмішкою». Обкладинка книги виділялася із сонму близьких за змістом творів похмурістю забарвлення, виконаного у темно-чорних тонах. Давно немите скло вітрини надавало загадковості тому, що відбувається. Кінець двадцятого століття та забуте середньовіччя? Смішно! Зайшовши в магазин, попросив погортати твір, що зачепив. Як цікава сорока відкрив природно на сторінці, що описує походження свого імені. "Іван, Іоанн - єврейське ім'я". Дивно! Слухаючи казки, що мати читала в дитинстві, весь час вважав своє ім'я споконвічно російським. Проблема! Хм. Ну і добре. Переглядаючи книгу, спробував дізнатися і про стародавнє коріння прізвища. Обламався. Пояснення про походження прізвища Раяк, я не знайшов.Задумавшись, дістав з кишені штанів гроші і, розплатившись із продавцем, помістив книгу, що дісталася майже задарма, в безрозмірну сумку. Все в тому ж прибитому стані, розвернувшись, потопав на вихід. Книгарня знаходилася майже поряд з трамвайною зупинкою. Почав кропити дрібний дощ. Без проблем забрав фотографії. Подивився тому, як можна виглядати таким крокодилом, будучи  «симпатяшкою». Підозрюю, що це через пофігізм фотографа. Безглуздо зробити акцент на поламаному колись на боротьбі правому вухі, замість того, щоб клацнути з іншого ракурсу. Не професійно! Ну, зійде й так. Вкотре став перед дилемою: дочекатися трамваю, чи неквапливо дійти до своєї двокімнатної барлоги. Нетерплячість перемогла. Поправивши сумку на плечі, я неквапливо попрямував уздовж трамвайних колій. І як завжди в таких випадках, по заду, за якусь мить, з'явився практично порожній трамвай. Ну, що тут казати. Закони Паркінсона у повсякденності. Коли транспорт сто років не потрібен, трамваї літають один за одним! Жаль, але тут уже нічого не вдієш. Здоровіше буду! Набравшись мужності, я знову поправив сумку і впевнено попрямував у обраному напрямку, до найближчого від будинку супермаркету за тижневою провізією. Вздовж сірих, від дощу будинків та різношерстих у своїх забарвленнях автомобілях.

                                                                   ***

   Пройшовши всі кола пекла міліцейської перевірки, до кінця чергової семиденки вийшов на фінішну пряму. До отримання покладеного офіцерського звання мене відокремлював лише прискорений курс навчання. Ура! Сам навчальний центр розташовувався на околиці міста. Від мого будинку до нього потрібно було добиратися з двома пересадками. Спочатку трамваєм, а потім тролейбусом. Можна й маршрутками… Але дорого. Студентське містечко, де треба було вчитися, за нинішніми мірками, було більш ніж величне. За кам'яним парканом, скучені на невеликому п'яточку дев'ятиповерхівки із білої цегли. Останні вирізнялися фундаментальністю. На століття! Ось де не переймалися бюджетом! - відсторонено майнула сумна думка.

  Хижно блискучі між пластикові вікна, змусили мене в черговий раз задуматися про розпочатий ремонт. Грошей, щоб замінити потріскані дерев'яні рами у батьківській квартирі, не було. Я зажурився.