Розділ 2. Звільнення.

Дошкандибав до вхідних дверей, відкрив і зіткнувся з задоволеною, усміхненою пикою сусіда. Двадцяти літній переросток, дурно посміхаясь простягнув руку.

Я, демонстративно ігноруючи жест, насупився.

- Шоста година ранку. Що ти думаєш?

Юрко Сергєєв, сусід нашої спільної, розділеної на дві половини, комунальної квартири, не помічаючи мого паршивого настрою, запобігливо дивився на мене. Злегка плутаним язиком, чітко видав фразу:

- Іване. Дай десятку. Потім віддам.

Я розгубився від такого нахабства.

-Ти ще минулий борг не повернув!

Сусід п'яно насупив брови, не чекаючи від мене відмови.

– Я відпрацюю.

- Так ти нічого не вмієш робити!

- Ха. Косяки наб'ю.

- В сенсі?

- Ну, підправлю у вікнах косяки? - виправив себе, юнак, що ледве тримався на ногах.

- Е… Можу шпалери поклеїти.

Я скосив очі, на стіни, що похмуро випирали пухирями синьої фарби. Зітхнув. Розвернувся і мовчки побрів за десяткою. Давати гроші не хотілося. Але ж не відчепиться! А відмовляти, при зухвалому наїзді, виходило погано. Такий характер. До того ж важко вірилося, що сусід згадає про борг. Тому, віддаючи гроші одразу ж попередив:

- Даю у борг майбутньої роботи. Завтра поговоримо про оплату, та завдання.

Зраділий «друган» миттю заштовхав видобуток у задню кишеню штанів і радісно посміхнувся.

– Я тебе почув. Вік волі не бачити. Завтра вранці.

- Юрець. Де ти таких словесних піруетів набрався? Якісь дешеві понти.

- Так усю ніч із продавщицями з продуктового пили. Ну, з тими, що на першому поверсі.

Юнак мимоволі розплився в посмішці.

- Поберіг би здоров'я. Знов мати на тебе скаржилася, що ніде не працюєш.

-Ха. У мене є довідка інваліда дитинства. А від роботи коні здихають.

Сусід гавкотливо розсміявся, як раптом, несподівано зігнувся в приступі кашлю запеклого курця.

Я похитав головою.

- Твоя справа. Але завтра чекаю на восьму.

- Так, буду.

Юрець пішов. Я неквапливо зачинив на клямку двері, мимоволі зітхаючи від майбутньої перспективи. Як дістало це безгрошів'я! Ремонт у квартирі не робився понад десять років. А грошей на нього зібрати так і не вдалося. З телевізора тільки і кричать про нові робочі місця. Але,  що толку! За ті крихти, які пропонує держава-роботодавець, якраз три дні і простягнеш. Інша справа на «міфічному» заході: отримав кровно зароблені, пожив як людина і щось навіть відклав до кінця місяця. А тут – з картоплі та чаю не вилакзеш. Втім, міра бідності у різних точках планети визначається по-різному.

Я знову зітхнув і поліз досипати перерваний сон.

***

   По дзвінку будильника прокинувся похмурим і злим. Вставати не хотілося. Повалявшись, пішов готувати традиційну вівсянку із чаєм.

   На роботу до інституту, звичайно запізнився. Заходячи до себе у відділ, був зупинен відповіддю старої діви, що вічно підколювала мене. Танечкою Омелянівною. Щоби мої очі її не бачили! Гримза та стукачка.

- Раяку, видно ти любитель поспати! - бридко посміхаючись, перегородила вона мені дорогу.

- Я професіонал. Не діставай, - зло парирував я, відсуваючи плечем надміру нав'язливу помічницю завлаба.

- Ну, ну. Шеф просив, щоб ти зайшов.

Я розвернувся і, ще більше зігнувшись, пройшов до кабінету завідувача лабораторії.

Сумно зітхнув. Охо-хо. Знову отримувати втик. Втім, не звикати. Як на мене, мій начальник, Сергій Михайлович Листовий, гарний фахівець, але ... підкаблучник. Вічно сю-сю із дружиною по телефону. Гидко.

– Шеф. Викликали? – бадьорим голосом відрапортував я.

-Так. Щось ти, Раяку, зачастив спізнюватися на роботу. І вигляд якийсь прибитий? Чи не захворів?

- Ні. Сергій Михайлович. Будильник не почув.

- Будильник? Не цінуєш ти роботу, Раяку, – з видимою участю проникливо заспівав шеф. - А ти знаєш, що при скороченні, ти перший на відрахування? Як найнедбайливіший.

Я лише крякнув.

- Це Ви так вважаєте, чи Тетяна батьківна?

– Що? Ти мені ще хамити надумав!

Начальник обурено підняв брови будиночком.

- Що ти собі дозволяєш? - його совині очі примружилися у зневазі.

Тут уже завівся я.

- Знаєте, Сергію Михайловичу. А давайте я з власного, з Вами попрощаюся. Дістали мене ці ваші невиправдані нападки.

- Ну і виматуйся! - почервонівши від злості, заявив завлаб.

- Та й піду, звати будете, не повернуся.

Я розвернувся на сто вісімдесят градусів і, співаючи під носа арію «Тореадора», грюкнув дверима.  Накрутивши себе, написав заяву. Трохи тремтячою рукою передав секретарці на підпис. Спробував зібратися. Що в мене не дуже й вийшло. Вирішив, що забирати з кабінету нічого не стану. Квіти в горщику та журнали по роботі... Тьху. Нехай подавляться!

  Хоча, про що шкодувати? Надійними друзями в інституті я не розжився. Так, що ні про що не переживатиму. Від таких думок полегшало. Все відбувається свого часу. Не нам вирішувати, коли збирати каміння та його розкидати.

  Директор інституту спробував відмовити мене від поспішного рішення, але я був наполегливий. Як у тому анекдоті: померла, так померла. Тим більше що в голові стояла альтернатива попадання в міліцію.