Пустий дім

Осінь, ніч, небом повзуть важкі хмари, які раз за разом посипають землю холодним дощем. Злий пронизливий вітер ганяє залишки листя пустими вулицями, невдоволено шкребе гіллям по вікнам, парканам, стінам, мов розлючений пес, метляє єдиним на всю вулицю ліхтарем. Тремтливе коло світла химерно грає рухливими тінями, періодично відвойовуючи у темряви частину паркану та чиїсь побиті іржею ворота. Вся інша вулиця потопає в мороку, крізь який де-не-де сором’язливо поблискують освітлені вікна будинків. Втім, значно більша частина вікон темна.

Під прикриттям ночі та мерзенної погоди попід дворами поспіхом пройшли дві людські постаті. Сутулі постави, темні штани, куртки з накинутими на голову капюшонами, руки в кишенях. Чоловіки зупинилися біля одного зарослого бур’янами подвір’я, швидко роззирнулися і вправно перестрибнули дерев’яний паркан, не помітивши, як над їх головами від вікна горища відділився силует пухнастої кішки, яка неспішною ходою пішла по краю даху за людьми.

Візитери прослизнули повз темні вікна, пусту собачу будку, обійшли дім та діставшись частини, яку не видно було з вулиці, зупинилися про щось перемовляючись. Прямо над їх головою, на конику даху, зупинилася й кішка. Ігноруючи холодний вітер з дощем, всілася, огорнула лапи хвостом та продовжила уважно спостерігати.

Пустий будинок скрипів, рипів й тяжко зітхав від шалених поривів вітру. Потріскував шифер, лопотів шматок брезенту на дверях горища, по металевих карнизах знову голосно заторохтів крижаний дощ. На фоні негоди дзвін розбитого скла пролунав майже непомітно. А за кілька хвилин, через невеличке вікно ванної кімнати у дім вже залазило двоє злодіїв.

–Ну от, бачиш, жодних проблем. Хіба що під дощ трохи потрапили. А ти все: «заговорений-заговорений», – зневажливо мовив хриплим голосом перший «гість» у старій куртці, потертих джинсах та забрьоханих глиною черевиках. Він недбало переступив скло, що друзками впало у ванну, обтрусився і, потерши неголене підборіддя, увімкнув невеличкий ліхтарик. Уважним поглядом окинув кімнату.  –Так, що тут у нас цікавого…

–А я тобі кажу погана ідея була сюди лізти… – мовив другий, забираючись ногами вперед, обережно опускаючи гумові чоботи на бортик ванни, що стояла під вікном і, вигинаючись, останньою просовуючи голову крізь раму вікна. Його темне засалене волосся зачепилося за шматок скла і випростався злодій під тихий дзенькіт уламків, який прозвучав неймовірно жалібно. Наче скло комусь ображено скаржилося. Чоловік сплигнув з ванни і тут же нервово тріпнувся від гучного скрипу за спиною.

– А щоб тобі! – нервово видихнув, озирнувшись. То посунувся по стіні й впав на якесь металеве блюдце великий віник.

–Ой, Васьок, добре, що моя Катя не знає, що ти так віників боїшся, бо тільки б ним і ганяла тебе, – пхикнув перший, критично поглянувши на напарника. – Припини тріпатися, як перед патрулем. Все буде норм. Пішли.

–А я тобі кажу – ця хата заговорена. Стоїть пуста п’ять років, а вигляд – наче з неї вчора поїхали!  За найбільших обстрілів навіть друзками шифер не побило, хоча у сусідніх дах місцями решето нагадує. А над цією, наче, досі мирне небо!

–Та чи мені тобі розповідати про химерні траєкторії снарядів? Вони чхають на закони фізики, як я на лемент тещі.

–І ще звідси досі нічого не винесли. Ніхто. Гнилий і той не поліз, а він же навіть у жилі, з хазяями в хаті, будинки примудрявся залазити. Тебе це не дивує? Чи ти вважаєш вісімдесятирічна баба Валя, яка за нею наглядає, такий ефективний сторож? – нервово озираючись, відповів Василь.

--Та пенсія то взагалі грізна сила, – хохотнув його напарник, нишпорячи по полицям шафки і кидаючи до кишені частину знайденого. – А щодо Гнилого, так сам же казав, що це хата юристки. Може він просто вирішив не нариватися на проблеми. Юристи всі одним миром мазані, може в неї полишилися зв’язки з місцевими МГБшниками. А до підвалу Гнилий вдруге не хоче, перший раз ледь живий вибрався.

–Та у Гнилого клепки не вистачить так, як ти оце розказав, міркувати. Він додумався крадений на одній вулиці мопед спробувати продати на сусідню! Такого як він, лише реальний страх може тримати на відстані. А про цей дім розмови йдуть погані. Дуже. Кажуть, ночами тут іноді бачили тьмяне зелене світло. Тут чи привид чи домовик живе. Чи й те й інше.

–Не існує ані привидів, ані домовиків. І хто тебе навчив тих бабів на лавках слухати? Наче ж здоровий лоб, а в казки досі віриш, – пхикнув Сірий, продовжуючи нишпорити.

–А ти не думав звідки ті казки беруться?

–Із забобонів. Якщо дурні баби ладні святий образ на обіссяній стіні побачити, то й з якогось дитячого ліхтарика  можуть демона зробити, – зневажливо пхикнув чоловік. – Аби я, як ти, до всіх страшних історій дослухався, то зараз би й машини не мав, бо мене теща теж залякувала, що забрати машину у трупа, то страшне. Повернеться, помститься…– невдоволено відповів співбесідник, діловито оглядаючи бойлер на стіні. – А непогана штука, треба подумати, як її собі потягти, бо мій на тридцять літрів, і після дружини нормальне не скупаєшся, а тут на сто і в нормальному стані. Як це Гнилий таке прогледів?

–Я ж тобі кажу, він сюди ні ногою. Обходить десятою дорогою, наче йому тут чорт на ногу наступив.

--От і чудово, нам більше дістанеться. Це ж треба стільки корисних речей неоприходувано. І взагалі, я тобі казав, якщо хазяї полишивши все це на п’ять років, то й надалі вже якось проживуть. Та ми маємо на все це майже законне право!