2

Мене оглушило. Звуки битви розносилися над головою, позаду, попереду, оточували з усіх боків, стискали свідомість. Хотілося заволати.

– Не стримуй себе! –  крикнув хтось поруч, намагаючись перебити шум бою. – Давай! Застосуй сили! 

Щось з нечуваною силою вдарилося об щось поруч зі мною і ударна хвиля відкинула мене назад. 

Ну все, настав мій кінець.

– Чорт тебе забирай! – знов той самий голос. – Підводься! Нас посічуть на шматки, якщо ти не втрутишся.

Мене підхопили під пахви і поставили в увесь зріст. Я все ще боялася розплющувати очі, бо відчуття підказували, що це не просто поганий сон.

– Кого нам цього разу Кайрос привів? – пролунав інший голос, здається, чоловічий, переривався хрипами і свистом, злий. – Цей сучий виродок постійно підкидає непотріб.

Я – непотріб?!

Від обурення аж пролупила очі. 

Краще б я цього не робила.

Я була в комп’ютерній грі. Ні. На знімальному майданчику чергового блокбастера. Ні. У самому вирі нереальних з точки зору звичайної людини подій. Боже! Де? Я? Опинилася?

Посеред нічної пустелі відбувалося страшне дійство. Справжня війна, в яку мене втягнули проти волі. І я точно тут загину, не попрощавшись ні з ким.

Від заграв, вогняних куль, блискавок та енергетичних фаєрболів сліпило очі і майже нічого не було видно. Хто, куди, на кого… Все змішалося.

– Отямилася? Ну нарешті.

Щось просвистіло над головою, я присіла, затуляючись руками, але той, хто це сказав, навіть не кліпнув. Це був високий чоловік, з біло-чорним волоссям, наче у зебри, зібраним у високий хвіст. Його рука і частина тулуба в чорно-білому костюмі заплямилися кров’ю. Він хапався за бік і свердлив мене сердитим поглядом. Тендітна жінка, що косплеїла ельфійку (ніяк інакше я не могла описати її вбрання), з довгим прямим волоссям, світлими, ніби зірки, очима, струшувала з долонь залишки… Це що? Енергетичний шар?

– Люди, ви хто?

– Краще спитати, хто ТИ?

– Софія, – ніяково відповіла.

Ми сховалися за невеличким валуном, що, напевне, дало нам можливість влаштувати цю “світську” бесіду.

– Нас не цікавить твоє колишнє ім’я. Ти – наш останній шанс на порятунок. Ні в кого з нас немає таких сил, щоб подолати Дезерто та його війська.

– Я проста дівчина з Оклахоми. Які ще сили?

Чорно-білий презирливо скривився. “Ельфійка” спочатку засмутилася, а потім, щось згадавши, усміхнулася. По-доброму, тепло. Вона взяла мене за плечі і зазирнула у вічі.

– Кожен з нас, вперше потрапивши сюди, теж так вважав. Ми всі колись були звичайними людьми. Але до цього всесвіту не потрапляють просто так. Тільки ті, хто має певні здібності. У тебе вони теж є. 

– Але я нічого про них не знаю. Ще хвилину тому я стояла на містку посеред парку, а потім…

Нехай згорить у пеклі той, хто мене штовхнув у коловорот!

– Я розумію, тобі страшно. Але ти повинна подолати свій страх. – Вона взяла мою руку, уважно роздивляючись долоню. – Це не просто сила. Це – дар. Згадай того, хто тобі його передав.

Отже, виходить, стара маразматичка віддала мені свої сили, щоб я стала гарматним м’ясом?

Я заскреготіла зубами.

– А чи можна якось повернутися назад? – без особливої надії спитала. Швидше за все, ми всі тут помремо сьогодні.

– Якщо виживемо, – втрутився чорно-білий, – сам відведу тебе до Кайроса, щоб відправив туди, звідки ти взялася, нікчемо.

– Я не нікчема!

– Так доведи! Бо видається, що вмієш ти тільки нити і заперечувати очевидне.

Двійко диваків перекинулися багатозначними поглядами. Продовжувати розпитування у мене не вийшло, бо цієї миті щось знову вибухнуло зовсім поруч з каменюкою, за якою ми ховалися.

Хай би там що вони мені зараз не казали, а добровільно підставлятися під кулі, чи чим вони тут всі стріляють, я не збиралася.

– Я не герой. Розбирайтеся без мене. – І сперлася спиною об валун, підібгавши під себе ноги.

Чергова заграва на мить розжарила над нами чорно-синє небо, супроводжуючи це оглушливими звуками.

– Ти – ідіотка, – сплюнув чоловік. – Ми всі загинемо через тебе. І ти – в тому числі.

Ігноруючи жорстокі слова, я заплющила очі і почала щипати себе за шкіру передпліччя. Це сон, просто поганий сон, я зараз прокинуся і все буде, як завжди.

От тільки чомусь прокидатися не виходило.

Мої пальці зупинила прохолодна і гладенька, мов мармур, рука.

– Тут немає героїв, – із затаєним сумом промовила “ельфійка”, – але є ті, хто завжди прикриє твою спину. Не можна здаватися, навіть не спробувавши.

Рука зісковзнула. Я відчула неймовірний холод. Мене всі покинули.

– Леніє, стережися – зліва!

Вибухнуло так, що я аж підскочила на піску. Щось тепле і вогке заляпало моє обличчя і груди.

Чорт! Це кров?

У ніздрі увірвався запах смаленої плоті. То це так пахне смерть?!

Не хочу такого відчувати. Не хочу!

Мої руки тремтіли, а земля, вкрита щільним шаром піску, вібрувала.

То невже я загину тут ні заради чого?!

От вже й ні! Я виживу хоча б для того, щоб послати свою бабцю під три чорти за “подарунок”, якого я не просила!

Я обережно визирнула з-за верхівки валуна. Те, що постало перед очима, скидалося на картинку з епічного темного фентезі, або ж з останньої частини “Месників”, це як подивитися. Словом, захват і жах одночасно.

Сили супротивника явно переважали купку тих, хто залишився з мого боку. І це не дивно. Всі їхні навіть об’єднані здібності були ніщо, оскільки війська Дезерто потоншувалися, щойно до них долітали фаєрболи, енергетичні блискавки і чим вони там ще стріляли. Я навіть у кіно не бачила такого. Натомість у наш бік летіли доволі відчутні снаряди.

Справа і зліва я побачила кількох людей, що ледь трималися на ногах, створюючи з останніх сил захисні щити. Там і сям у них зяяли діри. Толку було ніякого. Чим у цій ситуації могла зарадити я, залишалося тільки гадати.