1

– Ти повинна відвідати бабусю, – твердила мати, – хто знає, скільки їй залишилося.

– Вона переживе всіх нас, – бурчала я собі під ніс і вперто відмовлялася йти до будинку престарілих, де проводила дні моя єдина, крім матері, родичка.

Бабцю я не любила, відвідувала її неохоче, про неї ходили різні чутки ще в той час, як вона жила з нами. Сусіди жалілися, що через неї у них трапляються нещастя в житті, хвороби і ще купа всякої гидоти. Під тиском мати змушена була віддати стару в притулок, але я точно знала, що вона відчула полегшення. Її чоло розгладилося, а сама вона стала частіше посміхатися, в будинку з'явилися чужі люди, чоловіки, звісно. Словом, мати пустилася берега, налагоджуючи особисте життя, якого була позбавлена, поки жила з бабцею. На мене, зрозуміло, перестала звертати увагу. Щоправда, на горіхи я отримувала регулярно попри все. І тепер зобов'язана була замість неї віддавати дочірній борг і відвідувати раз на місяць бабцю. 

О, як же я ненавиділа ці візити! Бабця то спала, хроплячи так, що стіни тремтіли, то бурмотіла щось незрозуміле. Я й у кращі часи не дуже з нею ладнала, як і з матір'ю, і ця повинність все погіршувала.

Сьогодні був той самий день. Але, дідько, як же невчасно він настав! Я провалила тести з кількох предметів після того, як вранці посварилася з матір'ю. Коли я нервую або засмучена, то нічого не тямлю. Так, ось така ідіотська особливість. Але я нічого не могла з собою вдіяти, побачивши, як її черговий залицяльник нахабно з’їдає все печиво, яке я приготувала для шкільної ради. Додатково до всього, щойно я переступила поріг школи, мій хлопець урочисто повідомив, що кидає мене. Потім я побачила його під руку з Трейсі Девіс, другою головною сучкою в школі і непрохідною блондою. Ні, не те щоб я так уже й сильно любила Джоша або він мене. Ми й зустрічалися щонайбільше два тижні. Але сам факт круто зіпсував мою репутацію і спустив мене в рейтингу перспективних дівчат мало не на останню сходинку.

Після уроків я зачинилася в туалеті, але і там мої пригоди не припинилися. Прорвало трубу, і Девіс в оточенні посіпак застала мене мокру з ніг до голови. Я божеволіла від приниження, вибігаючи зі школи під шквалом насмішок.

Поганий день, дуже, дуже поганий день. Якщо так піде й далі, то моє ім'я  потрапить на останні сторінки місцевої газети під заголовком на кшталт "Підліткові жертви самогубств". Ні, не подумайте, я зовсім не схильна до суїциду, я найзвичайнісінька дівчина з випускного класу, просто сьогодні... так все невдало склалося. Навіть мої нечисленні друзі оминали мене десятою дорогою.

“Витри сльози, тюхтійко!” – наказала я собі. Не можна дозволити, щоб оточуючі бачили мою слабкість. І так з боку, напевно, виглядаю, як останній ботанік: обіймаючи книги, втягуючи голову в плечі і ховаючи погляд.

Гнів на себе допоміг. До притулку я підійшла вже більш-менш спокійною. 

Призахідне сонце осяювало майже ідилічну картинку: у садку на задньому дворі там і сям стояли крісла-гойдалки, де, закутані в пледи, сиділи старі, спостерігаючи за кронами дерев, що ледь похитувалися від вітру. Хтось читав книгу, нап’яливши на носа величезні окуляри, двоє дідів у затінку грали в шахи. Одне крісло було розташоване осторонь від інших. 

Мою бабцю і тут всі цураються, хоча й не так відкрито.

Кивнувши черговій медсестрі, я підійшла ближче.

Бабця куняла, і я вже понадіялася, що мене не помітять і можна буде тихенько злиняти. Та де там!

– Все трапляється лиш там, де потрібно.

Мій зап’ясток неочікувано вхопила стареча зморщена рука.

– Ой! Боляче!

Було таке враження, що руку прошив електричний розряд.

Озирнувшись, я побачила хворі, білуваті від глаукоми очі. Аж мурахи побігли по спині.

– Бабусю, це я, Софія, – я спробувала вивільнити руку, але захват був міцний.

– І все трапляється тоді, коли потрібно.

– Про що ви?

Але вона мене не чула. Здавалося, бабця розмовляє з кимось всередині себе. Я нічого не розуміла з її загадкових слів.

Налетів вітер, похитнув крісло-гойдалку. Бабуся ніби отямилася, подивилася на мене усвідомлено, відпустила мою руку.

- Софійко, люба моя онученько, я така рада, що ти прийшла. Схудла наче? Мати тебе не годує? Це нічого, – вона посміхнулася, й губи її сховалися у беззубій складці.

За мить по її щоці побігла сльоза. Я перелякалася. Таких разючих змін у її поведінці протягом кількох хвилин я не пам’ятала. Може, покликати медсестру? Та, незважаючи на сльози, мені здалося, що бабуся почувається добре. Вона поманила мене пальцем. Я нахилилася, відчувши запах старечої шкіри та ванілі. Мене занудило, але я трималася.

– На межі завжди важко, – зашепотіла бабця, – але ти приймеш правильне рішення. Я вірю. В тебе добре серце. Колись я думала, що не маю вибору, але помилилася. Ти – маєш. Затям! Не тут твоє місце, не тут…

Я вже навіть не питала, що до чого. Маячня старої, що з’їхала з глузду, мене мало цікавила. Ліпше погодитися з усім і швидше піти.

– Добре-добре, я все зрозуміла, так і зроблю.

– Обіцяй мені!

– Гаразд, обіцяю, – згодилася я, аби лиш відстала.

Вона різко відхилилася, погойдуючись у кріслі, повіки впали на мокрі сліди. 

Я прислухалася. Спить. Я не була впевнена, радіти цьому чи навпаки, але це точно мій шанс вирватися на волю з цього вбогого місця. Тож, не довго думаючи, я накивала п’ятами.

Від притулку до дому я мала пройти через пів міста. Чому пройти? Бо грошей мама забула дати, а я постійно поспішаю, не нагадала, та й зайвий раз бути вдома не хотілося. Я сердилася на неї, на себе і на бабцю, яка нажахала мене. А ще на те, що я нікому в цілому світі не була потрібна. Ну і для чого жити?

На містку, перекинутому через невеличке овальне озеро в парку, я зупинилася. Навколо сновигали люди, але я не помічала. І ніхто не помічав мене. Вода мілко брижилася, спотворюючи моє й без того не дуже привабливе відображення. Мені стало так шкода себе, що хотілося плакати.