Розділ 4. Полуденна спека

— Ні, дорогенька, я багато що можу пояснити… але ЦЬОГО я пояснити не можу, — пробурмотіла я, і вже збиралась просто жбурнути Афеї куплену сьогодні газету, щоб вона прочитала все сама. Та вчасно згадала, що завдяки пречудесній храмовій «освіті» читати та писати ця дівчина не вміє. Що, загалом, цілком логічно. Адже якщо плануєш промити людину настільки, аби вона сама з радістю дозволила себе зарізати просто задля красивої картинки, краще максимально огородити її від будь-яких знань, що можуть похитнути безглузду віру в правильність власного жертвоприношення. А один з найкращих інструментів для цього — просто позбавити бідолаху можливості читати, не навчивши її літер. Бо тоді вона точно не вичитає в книжках нічого, здатного спровокувати появу в голові хоча б тіні критичної думки.

— То… що там, Саміро? — обережно запитала Афея, трохи суплячи свої тоненькі брови.

— Полковник Шархес справді вижив, дістався поселення наступної ночі й викликав підмогу. Та тільки… Можливо, це просто хитрість — дати таку інформацію в газети, аби я розслабилась, і як результат не дуже-то пильнувала. Щоб легше було нас схопити, — задумалась я, потираючи підборіддя. — Але тут пишуть, що він розповів не зовсім те, що було насправді.

— Тобто? — ще більше розгубилась дівчина.

— Якщо вірити цій статті, то Дейвар Шархес повідомив силовикам наступне: після того, як ми відбули з Мавери, він зустрівся з майором Вердоном… І той зненацька атакував його з невідомих мотивів. Лише обмовився трохи про те, що «завжди заздрив йому». А перед тим отруїв його пустельного вовка.

— Ну, поки все збігається, — протягнула Афея, чи то навмисне пропустивши ту частину слів майора, де йшлося про те, що Шархеса замовив хтось з верхівки королівської родини… Чи то вона й справді, перелякавшись, про це забула.

— Отож-бо й воно. ПОКИ! — наголосила я. — Бо далі в нас тут зовсім інша історія.

— Яка ж?

— Наш полковник стверджує, ніби «друзяка» спершу вирубив його, вдаривши головою об скелю, а потім вбив нас із тобою. Але на його подив, Шархес отямився, ще й зумів підсмалити пустельного вовка Раджіда, аби той втік. І поки майор Вердон не зметикував, що до чого — вхопив ножа і сам його зарізав. Після цього сили покинули його, ще й здійнялась піщана буря через магію, що вивільнилась в момент смерті майора. Дейварові ледве вдалося доповзти до поміченої напередодні печери та сховатися там, перш ніж він безсило провалився в стан на межі несвідомості, в якому пробув наступні кілька годин. Коли ж отямився та вийшов з печери — піщана буря закінчилась, а тіл ніде не було. Що, в принципі, анітрохи не дивно для пустелі, тут трупи надовго на місці не лишаються, бо тварини, які пожирають падло, моментально розтягують їх по всім усюдам.

— Стривай-стривай, тобто…

— Так, — строго кивнула я. — Якщо це не хитрість, щоб я розслабилась, то виходить, цей мамограй нас прикрив. Запевнив, що мертва і священна жертва для Амарелану, і та, кого збиралися повісити за її викрадення. Відповідно, якщо ми мертві, то нас активно не шукатимуть. Адже причин не вірити словам самого Дейвара Шархеса ні в кого немає.

— А як же тоді Амарелан?! — збліднувши, охнула Афея. — Адже… якщо я не опинюся на вівтарі… якщо мене не повернути до столиці… то що ж буде зі святом?

— За це не переживай, — з презирством пирхнула я. — В статті аж пнуться, так запевняють, що готують до свята якийсь «План Б», тож все відбудеться, тому влаштовувати погроми в горі релігійного екстазу нікому не треба.

— Тобто? — остаточно розгубилась дівчина.

— Біс його знає цих церковників, якщо чесно, — реготнула я, відклавши газету. — В статті про це нічого не кажуть, а якихось інших джерел в мене немає. Скоріш за все, жреці й самі ще не придумали, як будуть викручуватись. Тож зараз активно сушать голови над тим, яке б вигадати окозамилювання, коли вже їхня «невинна жертовна овечка» отак взяла і «трагічно загинула від рук якогось негідника».

— Це якось дивно.

— Ой, не кажи, кицю, суцільні запитання, — зітхнула я, втомлено розвалившись на старенькому ліжку в кімнаті гостьового двору.

* * *

Денні ринки, розташовані всередині величезних критих павільйонів, були доволі специфічними місцями в містах Арабеї. Якщо порівнювати з нічними ринками під відкритим небом, то народу тут вешталось не те щоб дуже багато. Проте саме вони були головним осердям денного життя: млявим, неквапним, спекотним, душним та спітнілим. Але також необхідним, та зі своєю особливою специфікою, яка не давала містам повністю завмирати від світанку до заходу сонця. Зокрема, саме до денних ринків сповзалися мандрівники, які прибували до міста, лише щоб переднювати в комфортних умовах, а щойно почне сутеніти — вирушати далі, в нічну дорогу.

Тож саме до денного ринку я й попрямувала, коли ми з Афеєю дісталися наступного міста дорогою до кордону Макори, найзаможнішого та найвпливовішого з чотирьох королівств Арабеї. Яке славилося тим, що на його територіях були не просто найбільші поклади червоних кристалів — саме макорські кристали вважались найпотужнішими та найбільше цінувалися.

Серед людей магічний дар зустрічався надзвичайно рідко, і був дуже вузькоспрямованим — як правило, одна людина мала лише один магічний талант, зазвичай рівень дару був невисокий, і розвивати можна було лише способи його використання.