Розділ 3. Крик піску

На моє здивування, Повелитель вогню повіз нас не до Капіфи. Схоже, після того, як він побував там, йдучи нашими слідами, йому просто не було потреби ще раз навідуватись до того міста. Ні, його вовк біг пустелею далі, вочевидь маючи на меті використати решту ночі, аби дістатися іншого міста. Того, в якому ми зупинимося дорогою до столиці.

І саме на це місто була моя головна надія.

На щастя для мене, навіть пустельний вовк не довезе від Капіфи до столиці за третину ночі. Отже, ми в будь-якому разі ближче до світанку десь зупинимось. Та й… коли згадати все, що казав Дейвар Шархес, можна зробити нехитрий висновок: очевидно, що він вже дуже давно на ногах. Від тієї миті, як йому доповіли про ситуацію зі жрецями, і він прибув до міста, куди вони дісталися після нападу моєї колишньої банди. Там він весь день теж не мав змоги не просто поспати, а й банально відпочити, бо займався збором інформації та плануванням операції нашого перехоплення. Відповідно, зараз має бути збіса втомленим і критично потребує відпочинку, аби надалі зберігати продуктивність.

Таким чином, день ми проведемо в якомусь місті, аби ввечері продовжити шлях.

І саме цей день я матиму для втечі. А в ідеалі зможу втекти, ще й прихопивши з собою цю безвільну шмарклю в ополонці, аби наївну промиту дурепу не зарізали за кілька днів на вівтарі.

Ближче до світанку мої підозри підтвердились: на обрії справді показалися обриси міста, в якому я впізнала Маверу, де мені частенько доводилось бувати. Але радість виявилась завчасною. Бо полковник, як не дивно, найперше заїхав до відділення силовиків та залишив мене там, наказавши замкнути в найнадійнішій камері та навіть ока з мене не зводити, аж поки він ввечері особисто не повернеться, аби забрати свою «особливо важливу полонянку, яку персонально довезе до столиці».

Після цього він пішов. Куди цей чоловік подів Афею — я й гадки не мала. Могла, хіба, припустити, що він зняв для неї на гостьовому дворі кімнату. Звісно, сусідню зі своєю, аби бути якнайближче… Та точно окрему, бо ночувати в одній кімнаті з чоловіком для нашої святої діви то було б жахливим гріхом, навіть якби обидва при цьому й не глянули одне на одного. А грішити цій бубочці, звісна річ, жодним чином не можна. Тож якби мені вдалося вибратися з відділку силовиків, знайти гостьовий двір, де вони зупинились, та пробратись до її кімнати — ми б з нею могли вдвох тихенько втекти. І можливо, цього б разу я врахувала деякі вже відомі мені обставини, аби краще заплутати сліди…

Але вибратися з відділку мені, чорт забирай, так і не вдалося! Зачинивши мене в камері, озброєні охоронці справді не зводили з мене очей. Ще й змінювались кожні три години, аби якийсь із них, втомившись, не втратив часом пильність. Тож врешті змирившись, я просто розляглася на тюремній койці та заснула. Просто тому, що навіть в ситуації без шансів втома та недосип точно мені на руку не зіграють. Натомість якщо висплюсь та буду сповнена сил, можливо, вийде щось придумати і якось, та викрутитись.

Так і минув мій день. Аж поки надвечір я не відчула, як хтось смикнув мене за руку та гаркнув:

— Годі спати, нам пора!

Зціпивши зуби, я злісно зиркнула на Повелителя вогню, який похмуро стояв над моєю койкою, та неохоче підвелася. А то ще, диви, руку відірве своїми смиканнями, якщо сама швиденько не встану.

— Так-так, не смію затримувати, — пробурчала я, поки він знову зв’язував мої руки.

Коли ми опинилися із зовні, біля його вовка — так само перев’язав ноги, аби я не могла зробити кроку ширшого, ніж на половину своєю стопи, та всадив у сідло на спині чорного звіра.

Афея теж була тут. Мовчки стояла, смиренно опустивши погляд, та просто слухняно всілася, як і вчора, позад Дейвара, міцно тримаючись за його спину.

Вже за лічені хвилини вовк перетнув межу міста і знову побіг піщаним морем, у напрямку столиці. Я ж, користуючись відпочилою за денний сон головою, намагалася придумати план втечі. А подумати варто було якнайретельніше, спланувавши найменші деталі, врахувавши всі змінні та можливі «але». Тому що другої спроби в мене точно не буде.

Здійснити будь-яку спробу я зможу лише за одних обставин: під час зупинки. А така, навіть коротка, неодмінно має бути, бо яким би грізним не був Повелитель вогню, але навіть йому навряд буде до снаги їхати всю ніч в сідлі пустельного вовка, так і не сходивши жодного разу до вітру. Та й нам з Афеєю він точно має надати таку нагоду. Саме тоді настане та мить, коли пан або пропав. Головне — попроситися, аби нас, дівчаток, цей шляхетний «справжній джентльмен» пустив випорожнитись першими. В такому разі я матиму додатковий бонус, бо вже нічого не хотітиму тієї миті, коли сам Дейвар Шархес піде поливати бархан. Ба більше, точно трохи відійде та відвернеться, аби наша безгрішна жертовна діва раптом не наповнилась перед Амареланом гріхом споглядання його прутня. Тож це буде мій шанс.

Другим важливим пунктом у плані був цей самий пустельний вовк, на якому ми втрьох зараз їхали. Бо добре дресирована армійська їздова тварина, навчена вірності своєму господареві, точно не стоятиме собі мовчки осторонь, поки на цього господаря хтось нападатиме. Вірогідно, якщо не придумаю, як спершу вивести з гри цю псину — воно просто перегризе мене навпіл, щойно рипнуся.

На щастя для мене, я була досвідченою пустельницею, яка не просто вміла вкрасти гаманець на ринку, аби її не помітили, а ще й вдало здійснила не один розбійний напад на каравани та пограбування багатих будинків. Тож у потаємних кишенях своїх одеж мала кілька флакончиків концентрованих пахучих олій, запахи яких впливали на небезпечних істот, що могли б трапитись мені посеред пустелі. Зокрема, там була й олія чорного дерева, різкий характерний запах якої викликав непереборний напад паніки в декількох крупних хижаків з чутливим нюхом, до яких належали й пустельні вовки.