Розділ 2. Лови з вогнем

— Не розумію, чому ми йдемо пішки? — невдоволено простогнала Афея, ледве втримавши рівновагу, коли вкотре перечепилася на рівному місці. — Адже на тому твоєму пустельному кроті було б значно швидше! Спершу я думала, ти просто хочеш трохи відійти від міста, щоб його не побачили. Проте ми вже стільки…

— Дожилася: моя власна полонянка скиглить мені про недостатньо комфортні умови її полону, — пирхнула я, закотивши очі. Та зупинившись на верхівці дюни, уважно озирнулася, крізь скельця біноклю видивляючись дорогу в нічному мороку.

— Ні, ну просто я не розумію, чому ми справді не їдемо на кроті? — трохи ніяково зам’ялась вона. — Наче ж ти хочеш втекти від переслідувачів, чи не так?

— І саме тому Хропун поки продовжить собі гуляти, — втомлено зітхнула я, ховаючи невеличкого, але дуже потужного бінокля.

— Але чому?

— Тому, що нас переслідує не хтось там, а Дейвар Шархес, — буркнула я. — З тих чуток, що до мене доходили… найскоріше він вистежував саме тих утікачів, які намагались втекти від нього на пустельних кротах. Гадаю, в нього є щось, що дозволяє йому їх знаходити. Скоріш за все, натренована тварина-шукач з гострим нюхом. І в такому разі… розумієш, що це означає? — проговорила я, і продовжила йти, зосереджено морщачи лоба. — Місце нападу моєї банди на караван церковників — це початкова точка. Опинившись там, він вірогідно одразу взяв слід кротів усіх членів банди, які минулої ночі забиралися звідти верхом на них. Але чи пішов за всіма — далеко не факт. Хіба що задля перестраховки — аби наздогнавши їх, переконатись, що нас з тобою там немає. Натомість наш слід він точно одразу виокремив, бо завдяки жрецям знав: ми забралися з місця пізніше, окремо від решти, і лише вдвох. Відповідно — поїхали верхи на одному кроті та в інший напрямок. Тож щоб знайти нас, йому достатньо було взяти слід того самого крота, який пролягав окремо від решти. І він виведе його до околись Капіфи, де ми змушені були залишатися до вечора, бо вдень цією пустелею довго не поподорожуєш. На наше щастя, ті, хто сидять в нас на хвості, зв’язані тими ж кліматичними обмеженнями центральної Арабеї, найгарячішого континенту світу. Таким чином зараз, в кращому для себе разі, мають лише наближатися до міста, йдучи за слідом Хропуна. А потім хай ще спробують знайти там вже наші сліди та простежити, де ми були й куди подались.

— І тому ми, покидаючи Капіфу, вийшли з іншого боку міста, аніж зайшли?

— Звісно, — пирхнула я. — І тому ж тепер ми йдемо пішки. Принаймні, поки не відійдемо достатньо далеко, щоб в того, що винюхує пустельних кротів для полковника Шархеса, не лишилося ну взагалі жодного шансу вчуяти найменший запах Хропуна.

— Але ж те, що винюхує пустельних кротів, так само може впізнати і запах тих, хто на тому кроті їхав, — зауважила Афея те, про що мені самій, коли чесно, думати не дуже хотілось. Бо якщо вона має рацію — в нас справді жодного шансу втекти. Бо їздові тварини, на яких пересуваються армійські спецзагони, значно швидші за пустельних кротів.

— Сподіваюсь, що це малоймовірно, — нарешті відказала я після нетривалої паузи. — Врешті, кроти виділяють доволі специфічні феромони, порівняно з якими запах людини багаторазово програє що в силі, що в стійкості. Тож якщо хтось з людей Шархеса і вивів пошуковиків, здатних винюхувати кротів у таких екстремальних умовах, як пустелі Арабеї… то навряд ці істоти аж настільки серйозні, щоб вистежувати ще й людей.

— А якщо настільки?

— В такому разі, ми з тобою дуже скоро про це дізнаємось, — похмуро сплюнула я.

— Але ж ти все ще можеш… не перевіряти цього, — зітхнула дівчина, вкотре втрачаючи рівновагу, та просто дивом не гепнулась на пісок. — Просто дай мені щось, що допоможе знайти напрямок назад, до того міста, та йди собі. Я ж повернуся туди, здамся силовикам та вирушу до столиці, попросивши пробачити тобі твої гріхи. Тоді святкуванню вже ніщо не загрожуватиме і питання твоїх пошуків та арешту вже не буде таким критичним. Всі трохи розслабляться і ти отримаєш свій шанс на втечу. Адже ти ж сама бачила, як швидко тікали члени твоєї колишньої банди! Навіть до скрині храмового золота не торкнулися…

— Трясця! — зненацька випалила я, різко зупинившись. Подумки лаючись, швидко спустила наплічник та пірнула в нього, відшукуючи те, що прихопила з тієї клятої скрині.

Дідько-дідько-дідько! Яка ж ідіотка! Як, ну як я могла раніше про це не подумати?!

Храмове золото. Прикраси. Коштовні камені. Та закладаюсь, серед всього того добра… Якщо вони справді везли ритуальну жертву для Амарелану, то напевне мали б докинути до тієї скрині кілька прикрас, які насправді були артефактами-маячками. І коли мені вистачило везіння прихопити з собою один із них, не виключено, що мене тепер можуть за ним відстежити, навіть не клич я Хропуна!

Прокляття, як я могла так облажатися? Адже бачила на власні очі, як члени моєї банди — ті ще жадібні засранці — пішли геть, навіть не глянувши на ту скриню! Я ж… думала лише про те, що лишилася одна, не маю доступу до своїх заощаджень, бо ті лишилися на нашій базі, куди мені тепер немає ходу. І якось бездумно, на автоматі, вирішила прихопити з храмової скрині стільки золота, скільки зможу. Але якщо зараз я маю рацію, якщо серед тих прикрас лежали й маячки, то всі мої спроби тепер замести сліди, відходячи подалі, перш ніж покликати свого пустельного крота, не варті абсолютно нічого!

Цікаво, а сама Афея взагалі в курсі того, чи могла я прихопити зі скрині маячок? Може знає про все це, тому просто слухняно йшла мовчки, бажаючи не привертати мою увагу? Щоб коли нас наздоженуть — радісно побігти на своє жертвоприношення.