Розділ 1. Занадто велика халепа

— Попалася, — його оксамитовий голос пролунав, немов удар батога. А все, що тепер лишалося мені, це зціпити зуби та схрестити погляд з його бурштиновими очима. Які зараз так яскраво блищали у відблисках вогняного заклинання, що й самі нагадували чисте полум’я. Так само, як і його біляве волосся.

Не втекти. Жодних шансів. Навколо — кільце вогню, що палає високою стіною, відгороджуючи нас від усього світу. В ньому є лише я та чоловік, чиє привабливе обличчя здається напрочуд холодним. Немов переді мною не людина, а бронзова статуя, що прийшла з потойбіччя по мою душу. І мені навіть немає куди відступати, коли він підходить до мене та зухвало торкається моєї вилиці — немов намагається легенько піддіти нігтем шкіру.

— Ти диви, гарненька. Цікаво, а це твоє справжнє лице? Чи може, теж маска?

— Не переймайся, це — справжнє, — випалюю я, стискаючи кулаки.

Отже, він знає про мій дар? Але звідки? Прокляття, як він міг про це дізнатись?

Думки плутаються, і все, що мені вдається — це лише програвати в пам’яті події останньої доби. Від тієї хвилини, коли все пішло шкереберть…

* * *

— Ти ж розумієш, що тепер нам кінець? — в паніці видихнув Марол, невпинно кружляючи навколо великої скрині з храмовим золотом, на яку тепер не звертав жодної уваги. — Трясця, Саміро, про що ти взагалі думала?

— Про гроші, які ми зможемо тут вкрасти! — не витримавши, я зірвалась на крик та істерично копнула жовтий пісок.

— О, вітаю тебе, лідерко грізної банди Нишпорок пустелі! — блазнюючи, пирхнув він. — Гроші ми вкрали! Цілу велику скриню золота й коштовностей. А разом з ними — ОЦЕ! — заволав він, вказавши факелом на вродливу золотокосу дівчину в білих одежах, з-за яких на грудях визирала священна золота печатка. Притискаючи тендітні руки до грудей, вона розгублено зиркала на всі боки. І від цього жесту Марола бідолаха зблідла так, що мені здалося — прямо зараз і віддасть богам свою невинну душу. Що, втім, вже не вирішить нашої проблеми!

Тому що віддати богам свою невинну душу ця жертовна діва мала, судячи з усього, за кілька днів, на вівтарі головного столичного храму. Саме заради цього дня її готували з пелюшок, коли благословили та поставили навпроти серця унікальну магічну золоту печатку, яка зникне, лише коли в це серце увійде ритуальний ніж.

Таких ростили у Місячному храмі посеред віддаленої оази. Серед жриць, що уважно стежили, аби раптом майбутня важлива жертва не схопила ненароком жодного гріха. Бо ж зійти на вівтар вона мала максимально непорочною.

Амарелан, свято всіх богів пустелі, відбувалось раз на двадцять років, у день літнього сонцестояння. І абсолютно невинна дівчина, яка віддавала своє життя на вівтарі, мала забезпечити два майбутніх десятиліття щасливого процвітання… Ну, принаймні, так запевняли жреці. Але особисто я ставилася до цих проповідей вкрай скептично.

Втім, влада релігії в п’яти пустельних королівствах була достатньою, щоб банду голодранців, яким вистачило розуму розгромити караван з цією священною жертвою, дістали спід будь-якого бархану та повісили на центральній столичній площі!

— На своє виправдання скажу, що тут цілком і повністю винуватий той інформатор, який злив мені відомості про караван, золото та засекречений маршрут. Але, курвин син, навіть словом не обмовився, що разом із золотом тут будуть ще й жреці, які перевозитимуть це дівчисько до столичного жертовного вівтаря! — розгублено заявила я, марно намагаючись випромінювати впевненість та лідерську силу духу. Та попри всі мої зусилля, обличчя членів банди ставали все кислішими з кожною наступною секундою.

Тим часом один з полонених жреців, що сиділи зв’язаними неподалік, вочевидь ненавмисне видав напружений стогін, який одразу ж привернув до бранців таку небажану для них увагу.

— Їх треба вбити, — холодно випалив Марол, стиснувши руку на своєму бойовому посоху. В якому, як я знала, було приховано гостре висувне лезо.

— Ні, — заявила я, хижо примруживши очі. — Ми — злодії, але не вбивці.

— Прокляття, Саміро, годі! — скипів чоловік, підскочивши до мене з люто стиснутими зубами. Так, ніби був не другою людиною в банді, що балакала зі своєю лідеркою… а головарем, який сварив одного зі своїх підлеглих. — Зараз трохи не час для твоїх дитячих ідеалістичних казочок! З твоєї вини ми всі в глибокій сраці. І якщо зараз не вб’ємо цих жреців, якщо дамо їм піти, вони донесуть на нас владі, щойно дістануться міста. В усіх подробицях розкажуть, що за банда напала на їхній караван зі священною жертвою, а головне — опишуть всіх членів цієї банди, яких запам’ятають. Серед цих членів, до слова, точно будемо ми з тобою. А тоді ми вже нікуди не сховаємось, нас оголосять в розшук найпершої інстанції!..

— Нас і так оголосять в розшук найпершої інстанції! — закричала я у відповідь, витримуючи його погляд. — Навіть якщо ми зараз вб’ємо їх усіх, ТАКИЙ караван шукатимуть. Проведуть ретельне розслідування, аби з’ясувати, що сталося. Перевернуть всю пустелю. Та однаково з’ясують, що ж це за банда була. І в такому разі вбивство всіх полонених не додасть нам симпатії в очах прокурорів. А єдине, що б ми цим вбивством досягли для себе — це, щонайбільше, того, що нас шукали б на кілька днів довше. Бо це — священна жертва для Амарелану, вона їм збіса потрібна, чорт забирай!