Розділ 11. Конфлікт.

  Коли Астара піднялася над землею, привертаючи увагу до свого неквапливого руху на небосхилі, нас запросили на торжество прощання зі школою. М'яко потріскували поліна у вогнищі. Приємно пахли нанизані на жердини шматки м'яса. Запасливо принесені бурдюки з напоєм люті, лежали впереміш з ємкостями з молодим вином. Трохи осторонь, поруч із багаттям, сидів незнайомий мені ангел із новоприбулих, і на непоказному барабані вибивав складний  ритм руками. Я заслухався.

  За покладеною прямо на землю широкою циновкою сиділо сім випускників. Виходило, що чекали лише мене. Раїс почувши , що я підійшов, обернувся.

– Ну що, Раяку. Відірвемося? - потираючи руки  заявив друг.

- А чому б і ні. Посунься, - погодився я, сідаючи поруч.

- Треба ж! - зі сміхом, помітив ангел.

 – Ще не встиг вирватися зі школи, а вже так п'яту точку роз'їв, що не вміщуєшся.

 Усі розсміялися. Я теж усміхнувся.

  Наша весела компанія з нетерпінням чекала на початок запланованого заходу. Несподівано на висвітлюваний багаттям невеликий п'ятачок вийшли раніше полонені нами дикунки. Два охоронні воїни, що їх привели, благодушно посміхалися. Полонянки стояли, опустивши очі і боячись навіть підняти голову. Мої товариші жваво загомоніли. Хтось засвистів. Раїс нетерпляче знову потер руки.

– Ну що, красуні. Ви до нас на службу? - з пожадливістю запитав він.

Охоронні воїни заржали. Дикунки ще нижче опустили голову.

– Давайте, давайте.  Вже м'ясо готове. Зорганізуйтесь! Чого чекаєте? - не стримуючись, прикрикнув охоронець, що пригнав до нас  бранців. Ті почали метушливо діставати глиняні миски з принесених кошиків і розносити їх по колу. Потім роздали розмальовані піали,  і під палаючими поглядами нашої команди, наповнили  їх до країв вином. Після пари підходів до спиртного, гомін у наших лавах посилився. Усі збуджено шуміли. Раїс красиво напивався. Перекидаючись ліниво словами з товаришами, він встигав приділити увагу  усім. Я ж навіть не міг уявити, у що виллється для мене можливість відірватися на повну. Разом із вином  у хід вже пішов і напій люті. Теж  вино, але з якимось яскравим букетом і трохи терпким смаком. З незвички випивши з п'ят ковтків, відчув, що мені напевно подобається вечірка! А що? І полонені дикунки, що снували між нами, не здавались такими вже потворами.

  Несподівано підійшла відзначена мною у селі диких чорнява кара. Опустивши очі, піднесла хмільний напій і раптом упала на коліна.

Від несподіванки  я підвівся з циновки.

- Чого ти падаєш переді мною? Ану, вставай.

Підхопивши дикунку під руки, насилу підняв  її.

- О, чорний воїн. Зверни  на мене свій погляд. Стань моїм господарем, - зі сльозами в голосі пробелькотіла кара.

 - Користуйся мною. Наказуй  мені, - склавши руки біля грудей, із гарячою теплотою бархатистого голосу почала благати дівчина.

- Який я тобі господар, - здивовано знизав я плечима, опускаючи руки.

– Після цієї ночі вся наша команда розходиться по своїм селам. А у нас там немає рабів, – пильно дивлячись у вічі полонянки, заявив я.

- Добре, нехай не рабинею, але подаруй мені хоча б цю ніч, - не підводячи голови, заявила бранка.

- Я незаймана і не хочу, щоб ґвалтівник, який винищив мою сім'ю, став першим моїм чоловіком, - ледве чутно промовила заплакана дівчина.

– Але я теж брав участь у захопленні твого села, – червоніючи обличчям, процідив я.

– Так. Але ти був не настільки жорстокий, як твої друзі, – тихо прошепотіла дикунка.

 – Будь ласка, зроби для мене цю милість, – благала засмучена бранка, знову намагаючись впасти на коліна.

  Я ледве втримав її, і, не звертаючи уваги на насмішки товаришів, посадив поряд із собою на циновку.

- Як тебе звати?

- Вела, - зніяковіла  полонена.

- Вела. Я не можу бути з тобою. У мене у племені є наречена. І взагалі. Якось це… не правильно. - -Та й до чого тобі це?- сердито пробурмотів, дивлячись кудись  у бік.

- Ти єдиний, до кого я не відчуваю огиди, - зніяковіло відповіла діва.

 - Я вважалася першою красунею свого племені. Подаруй мені цю милість, - тримаючи мене за руку і пильно дивлячись у вічі, прошепотіла темноволоса  красуня.

- Ні, Вело. Ти мені симпатична. Але я не можу. Вибач…

– Тоді я загину… Я не зможу жити.

– Нічого. Чи зможеш. Звикнеш,- упевнено відповів, відсторонюючись .

– Ні.

  Піднявшись, дівчина  різко розпрямила плечі і, зухвало глянувши востаннє мені в очі, гордо пішла до решти полонянок.

 Я знизав плечима. Настрій пішов униз, але не довго. Напій люті, змішаний із вином, змушував рухатися.

  Я спробував викинути з голови неприємну розмову.

  Барабан завів якийсь надзвичайно веселий  ритм. Всі ангели, як один, підскочили і, обнявшись за плечі, почали гарчати і підстрибувати  пританцьовуючи біля вогнища. Очевидно, міра випитого вина, змішаного з напоєм люті, змушувала усіх дивувати  по-дорослому.

  Я теж пішов у танець, обійнявши двох найближчих ангелів за плечі. Якийсь шалений транс. Інакше не скажеш!

 Світло багаття загадковими відблисками відбивалося на наших обличчях.

 Я озирнувся. У животі  підпирало. Кидаючи погляди на всі боки, почав шукати, де можна було б справити малу потребу. Здивовано розглянув  за межею світла вогнища, зібрані поспіхом дерев’яні будівлі. Видно для тих, хто не зможе дійти назад до себе після випитого, - подумки вирішив  не  надаючи  цьому ніякого значення.

  Пішовши у темряву, за межі освітлення, швидко вирішив проблему, що виникла. Не кваплячись, повернувся у святкове коло, краєм ока спостерігаючи за воїнами. Мої друзі не раз уже переводили погляд із полонянок на миршавенькі  споруди. Ну, а що? Начебто усе законно. Щодо дикунок  нічого наставниками не казали. Присутність полонянок можна було сприйняти двояко. Але мені, якщо чесно, було все одно. Я вирішив залишатися вірним своєму  коханню до кінця, і в цьому ніхто не зміг би мене переконати.