Розділ 10. Посвячення.

З появою на горизонті Астари, нашу вісімку, що вже заслужено стала чорними ангелами, повели в храмове чистилище богині. Заходячи в святе – святих школи, ми вели себе тихіше за воду – нижче за траву. Перш ніж увійти до храму, потрібно було пройти чистилище. Це обов'язково. Його ще називали перед  храмовим комплексом Мари.

  Сама споруда будівлі була, зібрана повністю з колод листяних дерев. Пройшовши довгим коридором, ми потрапили  у  зовсім порожню кімнату, над входом в яку чорнів напис: «Залиш одяг, кожен, хто сюди входить». Написано чітким почерком. Рівні краї літер відблискують густою чорнотою наведених ліній. Видно до сажі підмішали ще щось для стійкості кольору. Побачивши  напис, я, мимоволі задумався про смерть. Адже приходимо у світ ми голими. А справи показують справжню нашу  цінність. Нічого складного. Як у житті. Право на бачення підказок, дає світова субстанція.  Вибирає з різноманітності подій – розум. Але підносить, бачить і відає накази  все ж таки душа. Наш внутрішній хранитель, що пам'ятає стародавні основи, встановлені Марою. Нашого Миру, подарованого Марою. Так… Що не кажи, а чистилище налаштовує на високі думки.

  Роздягнувшись, усім натовпом пройшли далі коридором, що закінчувався прикритим циновкою круглим лазом. Спустившись дерев'яними сходами вниз, опинилися в наступній кімнаті, посеред якої горів вогонь, а над ним, оточений розпеченим камінням, височив  великий мідний чан підвішений до стелі. Булькаючи, лопалися, бульбашки. Вода в чані, закипаючи, викидала у повітря біле марево. Стояв одурманливий запах квітів. Добре... Дуже добре.

 Сухі трави  розсипані по підлозі у всіх кутах приміщення. Це перший із малих комплексів Мари! Ми всією командою розмістилися на довгих лавках. У приміщенні густа, тепла пара. Очі мимоволі затримуються на деталях. Десь із бокового відгалуження кімнати, прикритої щільною тканиною, вийшов храмовий службовець і почав підливати воду на розпечене каміння. Пара тут же попрямувала у різні боки, приємно обпалюючи шкіру. Всі задоволено закряхтіли від насолоди. У далекому кутку приміщення, в затишному куточку недоступному вогню,  для нас були розкладені однакові циновки, необхідні в проведенні медитації. Очищення духу перед відвідинами великого комплексу богині…

  Розсівшись уздовж стін, наша група розпочала медитацію. Я, заплющивши очі, поринув у транс, вийти з  якого довелося за сигналом гонгу. Виринувши з внутрішнього споглядання, побачив того ж храмовника, що з поклоном вказує на вихід із зали. Повернувшись у кімнату, де ми роздягалися, свого повсякденного одягу я не побачив. Замість нього лежали розкладені у стоси чисті, святкові хітони із щільної тканини білого кольору. Поряд – сандалі на товстій підошві зі шнурівкою, та красиві, тканинні плащі. Вдягнувшись в одяг, у доброзичному настрої,  всім натовпом попрямували у основний комплекс. До цього нікому з нас відвідати його не виходило. Учням суворо заборонялося входити в це приміщення.

 Йти довелося зовсім далеко. Щоправда, прийшлося  побродили, петляючи довгими коридорами. Зайшовши до просторого приміщення, я так і завмер, вражений красою виду, що відкрився. Просто перед  нами, у просторій залі, стояла вирізана з цілісного дерева  жіноча постать. Образ Мари. Складені руки прикривають груди. Голова гордовито піднята. Риси обличчя не різкі. Десь навіть не проглядають. На губах ледь помітна посмішка. Як можна було створити таку красу? – відсторонено майнула думка.

 Вся моя увага була прикута до лиця богині. З якоїсь причини її очі у неї були  зав'язани  клаптем червоної матерії. Що приховано під яскравою тканиною, побачити  неможливо. Богиня справедливості! Життя та смерті. Як мені хочеться, щоб вона неупереджено поставилася до нас зі своїм суддівством. О Мара, будь доброзичливою до своїх воїнів, і до мене особисто.

  Перебуваючи поряд, я відчув свою недосконалість. Наче щось давило, змушуючи відвести  очі убік. Неначе можна надірватися від надмірного розуміння прекрасного. Прямо якийсь гніть краси. Хоча, мабуть, так і задумано. Не можливість одноразового розуміння краси досконалості богині. Охо-хо…. Щоправда, мені здається, я надто товстошкірий для цього. І не лише я. Озираюсь, наче хтось може прочитати  мої думки. Погляди товаришів також безглуздо блукають по стінах храму. Крадькома відводжу очі вбік. По кутах приміщення високі глеки з квітами - та все. Навколо чисте, прохолодне повітря. Пройшовши мале храмове чистилище, дихається особливо легко. Після проведення повторної медитації перед храмовим зображенням Мари нам видали по теплому, трав'яному напою. Ніхто поки що не додумався скористатися дармовий випивкою. Отже, буду першим!

  Я тут же пригубив із кубка.  Напій приємно пахнув.. Смак терпкий і трохи солодкуватий. Неоднозначно, але смачно! Не привертаючи до себе уваги, відставив напій убік. Потім службовець храму урочисто вручив усій нашій команді по парі новеньких, чорних крил, і пов'язав кожному на ліву руку нитку червоного кольору. Символ захисників роду.

 Провівши обряд посвячення, храмовник відразу попередив, що святкове прощання зі школою відбудеться вночі. Біля великого багаття. З піснями та танцями. А ми зараз повинні були перейнятися розумінням покладених на нас надій. Пізнати радість від служіння Марі та роду… Говорилося багато і довго, але напружувати голову не хотілося. Я звернув увагу на напис, виведений великими літерами на протилежній від нас стіні: «Хто дуже  впевнений – дурний, хто йде до мети – той сумнівається, хто доторкнувся – розумує. І лише ті, які досягли і зрозуміли – усміхаються». Я посміхнувся, хоч нічого й не зрозумів. Може тому, що ще чогось не досяг. Смішно. Як би я не намагався, мені не зрозуміти наших предків, з їхніми квітчастими моралями…

  Через  мить, на середину кімнати вийшов голова школи і почав вимовляти промову. Я його мало слухав. Більше розглядав приміщення. Подібно мені чинили й інші воїни, при цьому, так само як і я, по- ідіотськи посміхаючись. Видно до когось  дійшло, але все ж таки не дуже. Думки плуталися. До того ж і напій, поданий нам, мав, мабуть, п'янку властивість. Хоча це не має значення. Все було урочисто та красиво. На серці легко і невимушено. Здорово. Не затримуючись довго на одному місці, думки вітали де завгодно, але не в храмі. Подумалося про бажану дорогу додому, Інру, про бурдюки, відбиті у дикунів. Про останній день та обіцяне свято. Про те, що на вечірці має бути весело. Але весело стало так, що не передати словами…