Розділ 7. Випробування.

  Час мого вимушеного неробства йшов дуже повільно. Рана, отримана з дурості, не поспішала затягуватися. Але всьому приходить кінець. Раїс, побачивши, що я йду на поправку, через кілька днів після моєї такої невдалої помсти дикунам, вирушив назад до табору. Наостанок, жартома, сказав, щоб я уважніше придивився до своєї симпатичної няньки і не дуже хвилювався за вимушену затримку. Про те, що я вже посватався до Інри, і її мати дала згоду, говорити не став. Тему смерті батьків та братів мій товариш уникав. Все було й так ясно.

 Через деякий час моя майбутня супутниця життя потихеньку перестала мене цуратися. Наші розмови в якийсь момент плавно перейшли на невимушені, цікаві для обох теми. Я Інрі розповідав про те, що дізнався за три цикли у школі ангелів, вона, про різні оповіді минулого, почуті від матері. Кілька разів навідувався мій наставник дитинства, Раїн.

 Відірвавшись від турбот про племені, Вара за час мого непередбачуваного відпочинку, з'являлася лише декілька разів. Але з нею розмови виходили сухими, та безпредметними. Я все не міг вибачити її помилку, що призвела до загибелі рідних. Голова селища  це розуміла.

Одного дня, коли я вже почав самостійно пересуватися, попросив Інру приготувати невеликий запас провізії у дорогу, і того ж вечора, ні з ким не прощаючись, відбув назад до школи ангелів.

На прощання, Інра пообіцяла чекати на мене стільки, скільки знадобиться. Єдине, попросила змиритися з тим, що сталося в племені і не гніватись на матір. Я зітхнувши, нічого їй на це не відповів.

***

Похід назад у табір ангелів пройшов повсякденно і без якісь подій. Рана хворіла, але терпимо. Повернувшись до рідної школи, я дуже боявся отримати прочухана за довгу відсутність. І як би на підтвердження цього того ж дня був викликаний до старійшини школи. Передав цей наказ мій старий знайомий,  Рашат, при цьому так гидко посміхаючись, що я запідозрив найгірше.

Але обійшлося. Хоча після моєї відмови виступати за нього у додаткових чергуваннях, від колишнього товариша, я чекав будь-яких підлостей.

Підійшовши до головної хатини школи, мовчки присів на повалену колоду біля входу.

Глава вийшов із дому у своїй повсякденній хламіді. Того трепетного жаху, якого я зазнав при першому нашому знайомстві, вже не було.

Я встав. Вклонився у пояс і, не дочекавшись запрошення старшого, підняв голову.

- Так ось, значить який  у нас герой, який убив цілу купу дикунів? - дивлячись мені в обличчя, промовив з усмішкою головний наставник.

– Це помста за батьків та братів, – насупившись, і голосно сопучи, пробубнив я.

– Про твою біду знаю, тому й хочу допомогти, – спокійно відповів вихователь.

Ми замовкли. Рапіл, прокашлявшись, продовжив.

– Раяк, щоб перейти на наступний курс, треба було забрати своїм хрестом три  життя дикунів. Ти виконав необхідну умову. Тепер можеш  вважати себе на останньому етапі навчання  у школі.

Від подиву я навіть відкрив рота.

 – Е… І це все?

– Так. Раїс за тебе поручився. Якщо складеш  іспит, відправишся до себе у плем'я в гордому ранзі чорного ангел, -зітхнув наставник.

-  Ти там потрібніший. Тим більше, що звання. Як ти  розумієш,  це якість, а не кількість.

- Оце так. Дякую, – з неприхованим здивуванням у голосі заявив я. - А чи можу я готуватися разом з Раїсом?

– А чому б і ні, – знизав плечима голова школи.

- Я поговорю про тебе з новим наставником. Але, щоб ти знав, скласти   іспит, не просто. Крім бойових навичок, ти маєш підтвердити своє набуте  вміння у поводженні з сутністю. І, крім іншого, виконати  плескіт  однією долонею.

Я одразу ж вступив у полеміку.

- Хм. Невже це так  складно? Я й зараз можу так зробити.

Тут же швидко почав розкривати і стискати долоню у кулак, викликаючи характерні клацання пальців об долоню.

– Ха. Я оцінив твій гумор, – з іронією в голосі зауважив господар школи.

– Але плескіт повинен  бути кінцівкою душі з рукою живого об'єкта. Як у досліджуваному вами завданні повторного заперечення, хаос виграє у порядку через більшу організованість, так і тут, рівня сили твоєї душі має вистачити задля ляскоту  сутності з кінцівкою.

Глузлива  посмішка ніби приклеїлася до обличчя головного наставника.

– Зрозуміло?

- Ну, так.

- Нічого ти не зрозумів, - похитав головою невдоволений учитель.

- За цим законом, найбільший  телепень, - глава, нахмуривши брови, глянув на мене.

– Стає одним із найкращих представників свого племені. Якщо доживе, звичайно, – уточнив він, і ще пильніше глянув мені у вічі.

– Із шовкопряда у метелика, – підняв очі до неба, пробуркотав дратівливо. – Так розумніше?

– Розумніше, – гмикнув я, побачивши як на обличчі  наставника з’явилися лукаві зморшки від ледь  стримуваної мої посмішки.

- Ти ще щось хотів спитати?

Я зам'явся, але потім все ж таки озвучив, цікаве для себе запитання.

- Наставник. Мене одночасно дуже цікавило питання відмінності нас від білокрилих.

- Нас від світлих?

Голова  школи ненадовго замислився.

– Вони зрадили нас. А незалежно від кольору крил, зрадників ніхто не прощає. Ці відступники  від віри замість того, щоб поклоняться, як і ми Марі, стали приносити криваву жертву богу Ра.   Боячись бога, вони почали вбивати неповинних дикунів та тварин, окроплюючи їх кров'ю жертовник. Ми ж, підносячи квіти ліку праматері, просто любимо свою богиню, з повагою ставлячись до будь-якого життя. Наша віра наповнена повагою, а у них – страхом смерті. Ось так ось. Сподіваюся, я задовольнив твою цікавість?

- Так, голова.

 І на майбутнє, - ставши надзвичайно серйозним, строгим голосом повідав ангел.

 - Зрозумій просту істину: у піраміди влади одна вершина, решта - її продовження, або, як то кажуть, команда. Ти стаєш потрібен групі, а отже й роду. Подальше залежить від тебе. Це ти добре маєш усвідомити? – підсумував промову янгол.