Розділ 6. Зустріч зі смертю.

Обробка здобичі не зайняла багато часу. Брали найсоковитіші шматки, підвішуючи їх на два списи, які витягнули з тіла хижака. Поклавши  м'ясо на ноші, спробували пак за вагою. Так, жадібність, до добра не доводить. Довелося більшу частину залишити на місці, переживаючи, щоб не наткнутися на нових хижаків, розбуджених шумом бійки.

  Повертаючись назад у селище, йшли дуже обережно. М'ясо коливалося в такт нашим крокам. Мисливством залишилися задоволені. Ішли, жартували.  Але раптом, що щось для мене змінилося в навколишніх фарбах. У голові з'явився шум, подих сповільнився. А потім, ніби хтось ззаду завдав удару дубиною по потилиці. Біль пройшлася по всьому тілу. Стиснувши зуби, я, як йшов, так і впав на коліна.

 Жердини з підв'язаним м'ясом, зісковзнувши з плечей, з шумом упали, вдарившись об землю. Піт  неприємною вологою покрив чоло.

- Раяку, Раяку, що з тобою, - скинувши  палиці з плечей, та опустившись  навпочіпки,  Раїс почав гальмувати мене за руку.

Судомно відкриваючи і закриваючи рота, я тільки й міг що мукати, та хрипіти .

Напарник швидко почав розтирати мені віскі. Потроху напад відступив.

- З батьками щось трапилося - нарешті, через силу, прошепотів я.

 - Мені треба швидше бігти до села.

– Я зрозумів, Раяк, – заметушився друг.

- Біжи. З м'ясом я розберусь і сам. Ти весь білий став, як мертвець. Зберися. Адже нічого не відомо.

– Ні. Щось трапилося!

 Затиснувши руками голову, як заведений, я тільки й повторював: « Щось трапилося з батьками».

  Ментальний зв'язок із рідними давав знати про себе.

Залишивши поряд з Раїсом багату здобич, без довгих розмов, рвонув у селище. Біг щосили. Коли з'явилися контури села, вже час перевалив за полудень. Підбігаючи до перших дерев'яних хатин, спробував заспокоїти себе: «А може, має рацію Раїс, і все обійдеться, адже що могло б статися, коли я поруч. Вдома».

  Біля батьківської будівлі побачив групу жінок. Хтось надривно голосив. У всіх скам'янілі, заплакані обличчя.

  Я мовчки почав пробиратися крізь натовп. Побачивши мене, односельці без слів розступалися, пропускаючи мене. Протиснувшись між ангелами, я ввалився в найбільшу кімнату.

У центрі, в оточенні дальньої рідні, лежали, приховані білими покривалами смерті батьки та два старші брати.

Голова селища, що знаходилася біля їх узголів'я, помітивши мене, відвела очі у бік, а потім спробувала виправдатися:

– Не вберегли, Раяк. Це Кара. Голодні дикуни. Залізли під ранок у будинок і вирізали всіх. А кіз, за  ​​якими   твої рідні відповідали, погнали до лісу. Адже будинок на околиці. Воїни  ж на заготівлі м'яса.

Я мовчав. Моє глибоке, важке дихання було виразнішим за будь-які слова.

– Ми їх наздоженемо, Раяку, – швидко затараторила верховна.

Все також мовчки, не маючи сил, я вийшов із будинку. Ком застряг у горлі, не даючи ковтнути. Руки потягнулися до губ. Хтось дав бурдюк із водою. Я декілька  раз ковтнув. Тремтячими  руками повернув ємність назад. Присів біля входу.

Майже одразу ж за мною вийшла глава. Я нікого не помічав.

- Ти поплач, Раяк.

– Їм це вже не допоможе, – схлипуючи, зло відповів я.

Відвернувшись від усіх, затиснувши  руками голову, в якомусь забутті, я почав качати її то вправо, то вліво. Як же так? За що? Але, за мить, зібрався. Розуміння того, що сталося, повністю вибило мене з круговерті життя. Але я зміг прийти до тями. Витерши очі тильною стороною долоні і відвівши погляд убік, запитав:

- Де ті, хто виділений у погоню?

- Вони вже пішли слідом. Ти не встигнеш!

– Встигну!

Піднявшись, і не обертаючись назад, я помчав у бік лісу. На пояснення з Варою не було ні сили, ні бажання.

Свіжі сліди викраденого стада були помітні здалеку. Ненависть надавала сил у бігу. Сльози, які я раніше стримував, мимоволі текли по щоках.

– Ну чому,  чому я не лишився з батьками. Адже я мав на це повне право, – засмучено шепотів я.

 – Кому потрібне це м'ясо тепер!

Не перестаючи хлюпати носом, я невблаганно наближався до виділеної в погоню групі мисливців. Без мого відома очі фіксували перешкоди, та зміни в обстановці. То надламану гілку, то зім'яту збоку траву. Мій біг був спокійний і не вимагав великих сил на переміщення. Піднімаючись у гору, вдалині, біля самої вершини, я вже бачив переслідувачів дикунів.

Мисливці, виділені верховною в погоню, розтяглися змійкою. Через невеликий проміжок часу, мовчки випередивши їх, вирвався вперед.

Мене ніхто не гукав і не затримував.  Посторонившись, пропустили вперед, приймаючи незаперечне моє право на лють та бажання її виплеснути.

При спуску з чергової гірки, я, нарешті, роздивився  переслідуваних  Кара. На якусь мить майнула спина одного з цих виродків і зникла в чагарниках.

- Ну, тепер не втечуть! – кровожерно подумав я, ще дужче піддавши у бігу.

  Обганяючи Кара праворуч, я з усіх ніг мчав до смертника, що важко дихав. Побачивши, що йому не втекти, вбивця моїх рідних спробував прискоритися і несподівано для себе спіткнувся, зачепившись за коріння дерева. З ходу скориставшись ситуацією, я без роздумів увігнав різець хреста під ребро невдачливому викрадачу кіз. Кара скрикнув і затих. Отже, рахунок відкритий!

  Другий дикун, якого я наздогнав, спробував боронитися. Утробно рича, і обертаючи кийком над головою, він тільки замахнувся , як одразу ж отримав смертельний  удар у живіт. Чергова жертва, впавши на землю, боягузливо заскиглила, і тут же, рачки, залишаючи темно-червоний струмок крові на траві, заповзла у кущі. Часу на добивання не було, тож я помчав далі.

   -Нічого. Нікуди від відплати не дінеться! Ззаду одноплемінники  розберуться.

  Шарячи  очима на всі боки, я шукав наступну здобич.

   Домчавши  до невеликій галявини, біля вкрадених кіз, побачив трьох Кара, що перелякано збилися у купу. Зупинився. Зрозумівши, що від переслідування їм не втекти, вони  вирішили прийняти свою смерть обличчям до ворога. Ну що ж, гідний вибір. Я їх залишу на потім, а поки  моєю метою став дикун, що стояв  осторонь трійки наляканих відморозків.