Глава 12

Роберт
* * * * * * * * * *
Після нашого чудового “спокійного” заняття, Ліка забула свій телефон на парті, зате вона вийшла з кабінету, як героїня з фільму. Я зрозумів, що вона має знання, але не вміє їх використовувати. Не розумію, що вони робили з минулою вчителькою, учні розділилися на дві групи: одні знають все, інші нічого. Не має якоїсь середини, тільки крайності. Ліка уважно слухала мене і намагалася зловити кожне слово, дуже старанна учениця. Але її характер, як бомба, може в будь-який момент вибухнути і розірвати все навколо. Вона розділила особисте і навчання, за це вона мені ще більше стала подобатися. Ну де ви бачили дівчину яка виглядає, як зірка із Голівуду та й ще розумну. Я більш ніж впевнений, що з нею цікаво спілкуватися на будь-яку тему і не важливо це про вище мистецтво чи про звичайні помідори.

В мене навіть не було й думки, читати її повідомлення чи лазити і шукати на неї інформацію, але мене дійсно заділи її слова про несправедливість.

Все ж таки вона ще підліток і у неї є той юнацький максималізм, якій бореться з будь-якою, навіть, з найменшою несправедливістю. Тому я вирішив надати їй доступ до моєї сторінки в соціальній мережі і з її акаунта підписався на себе.

Взагалі, я не збирався давати свої особисті контакти нікому з учнів, але ж я не міг передбачити, що мене чекає у найближчому майбутньому. Мене здивував той факт, що в неї не було блокування на екрані, ну навіть, добре.

Телефон я поклав собі в кишеню куртки і він лежав собі там. Я не звертав на нього великої уваги, але все ж таки мене тішив той факт, що частинка її поряд зі мною. Хочеться відчувати це щодня, щохвилини, щосекунди, але це не можливо, це просто мої пусті бажання.

Я прийшов додому і мене зустрів Шварц. Як тільки я зайшов на поріг він стрибнув на мене і повалив мене з ніг, такого повороту я не очікував, я почав сміятися, сміятися по-справжньому, ніби я знову дитина і мої проблеми це не дозволена батьками цукерка чи шоколадка.

З цим собакою я переживаю багато нових, незвіданих мені емоцій, я навіть, не уявляв, що від звичайної прогулянки з ним чи після водних процедур можна відчувати себе іншим- справжнім. Я був максимально відкритим з ним і він це відчував, тому між нами утворився цей магічний зв'язок.

- Ей, Ей я також скучив, але перестань,- він мене почув і відійшов назад даючи мені змогу закрити двері.

Як же добре вдома, але пусто, не вистачає жіночої руки. Немає тієї атмосфери, запаху свіжо звареного борщу, її аромату, аромату весняний квітів з медом і найголовніше смарагдових очей. Але це лише бажання, мої пусті бажання.

Я розумію, що між нами різниця у віці, але ж вона не велика, можливо, зараз вона так гостро відчувається але в майбутньому вона не буде такою помітною.

І взагалі, чому я маю відмовлятися від свого щастя, заради придуманого кимось майбутнього. Хто придумав що погано, а що добре? Хто? Хто встановив ті норми, правила? Наше життя і так складне, але комплекси і примхи роблять все ще гіршим. Навіщо ми самі ж ускладнюємо собі буття? То який же той сенс життя, який говорив би про те, що я живу недаремно, не існую, не проживаю, а саме живу?  В космічному масштабі моє життя це взагалі мить. То, яке воно має бути? Воно, як шахматна дошка, на якій все залежить від твого ходу! І ніхто не має права забрати його в тебе.

Ти - особистість, неповторна особистість, цінуй себе і свої принципи, вони приведуть тебе до чогось нового та ще не розвіданого. З моїх таких філософських думок мене вирвав дзвінок телефону, не мій, це був Лікі, їй дзвонив батько, напевно хвилюється, треба відповісти. Але мені сподобалося, що він був підписаний не просто “тато”, “батько” чи “старший предок”, саме “Папуся💚”. Напевно у них дуже хороші відносини, що дивно для її віку і характеру.

- Донечко, ти де?,- якій турботливий голос у її батько, хоча я його ніколи не бачив але до Лікі він дуже ніжний і відчувається його любов до неї, навіть, через трубку телефону

- Вибачте, це не Анжеліка, це її вчитель математики, ваша донька забула свій телефон на моїй парі, тому я його забрав

- Ви передасте його їй завтра?,- його голос моментально змінився в іншу сторону, став грубий і строгий. Як би я не почув його попередній тон, то навіть подумати не міг про те, що цей чоловік може бути м'яким і добрим

- Звісно, у мене з нею завтра перша пара, тоді і передам

-Добре, дякую, допобаченя

- Допобачення

Ось і знайомство з батьком, не думав, що воно буде так швидко, але вже як є.

Провів свій вечір я разом із Шварцом та фільмом про Капітана Америку, мені дуже подобаються всі фільм кінокомпанії “Marvel”, не знаю чому, але кожний фільм можна передивлятись багато разів і всерівно переживати ті самі перші емоції.

Зранку мені було так ліньки вставати, але ж я вчитель і не можу просто не прийти на пару. Звісно, я можу і доставлю багато радості для дітей, які будуть радіти кожному шалявному уроку, але ще зарано робити їм такі подарунки. Тому я зібрався і все ж таки змусив себе встати. А далі, все за програмою: прогулка з Шварцом, душ, сніданок.

Підходячи до ліцею я замітив Ліку в машині з тим хлопцем.  Знову він, чому саме він? Вона випромінювала радість і світло, вона поцілувала його в щоку і розтріпала його і так розтріпане волосся, прям як маленька дитина поводиться. Все ж таки вона вийшла з того автомобіля і як маленька хуліганка перелізла через паркан і тільки тоді замітила мене.

Мені важко дивитися на неї, коли вона так поводиться з хлопцями. Чому вона не може піти в монашки, я піду в ченці і у нас буде дружня церковна сім'я. Я був злий, розлючений, знову ревність взяла верх наді мною і я не можу це контролювати. Розсердився я більше не на неї, а на себе.

Я дорослий чоловік і просто при одному погляду цієї дівчини в мою сторону, стаю маленьким хлопчиком. Я не звик бути тряпкою і таким ніжним, тому дав собі слово, що буду строгим і холодним, поряд з нею.

Добре, що вона перша зайшла і я мав змогу опанувати свої емоції, я підійшов до вахтера за ключами та розвернувся, щоб подивитися в якому кабінеті сьогодні буде перша пара. Але мені не дали змогу це зробити, прям в мене врізалась Ліка, точніше її штовхнули ненароком, а вона підалася течії і не втрималась на своїх двох ногах. В руках у неї були зошити, але вони розлетілися на підлогу, вона підняла свій погляд на мене, Боже, це незаконно мати такі невинні очі. Вони сяють як два ліхтарики вночі і не дають володарці темряві захопити весь світ. Як тільки вона опинилася біля мене мої руки захопили її талію і вже звично лежали на ній. Народу було дуже багато, прямо не протиснутися, тому така наша близькість не хвилювала нікого, особливо всіх цих дітей які зависли в своїх телефонах чи повністю з головою увійшли в зошит з матеріалом, вони надіються вивчити зараз все, що проходили з вчителем місяць і гарно написати самостійну чи контрольну.