Глава 4. Туризм по-Бруньківськи

Сонце пекло, як баба Дуся на базарі, коли побачила знижки на сіль.

Село Бруньки дрімало після обіду, і лише з двору Явкових долинали знайомі крики:

— Марусю! Іди сюди, бо в мене бізнес-ідея!

— Знову?! — ревнула Маруся з хати. — Ти мені вже снишся з тими своїми “ідеями”!

Харитон стояв біля паркану з картою області, яку він прикріпив прищіпками до старого простирадла. На карті червоною фарбою він обвів їхнє село Бруньки і зверху написав:

“Туристичний рай. Бруньки — серце Європи!”

— Ти шо, здурів? — зиркнула Маруся. — Який ще туристичний рай? У нас єдина розвага — корова Зіни Хмари, яка співає ночами!

— Та не смійся, жінко! — гордо мовив Харитон. — Я відкриваю туристичну агенцію “Бруньки-Тревел”!

— Щоб тебе петухи клювали у дупу, — зітхнула Маруся. — Ти як ті труси баби Дусі — тебе вітром здуває то в бізнес, то в курси, то тепер у туризм!

— Та ти нічо не понімаєш! — запалився Харитон. — Люди зараз платять за сільський колорит! Ми їм покажемо хлів, покажемо ставок, дамо дерунів і баночку повітря бонусом!

Тут саме повз проходили Леонід і Тома Раньки.

— Харитоне, шо то в тебе знову?

— Туризм, друзі! Будемо приймати гостей із міста!

— Та які гості? — регоче Леонід. — У нас у Бруньках навіть готелю нема!

— А ми зробимо “економ-версію”! — гордо заявив Харитон. — Гості сплять у стозі сіна, їдять борщ у Марусі, слухають пісні Зіни Хмари. Екологічно, натурально!

Тома аж загнулася від сміху:

— То ти хочеш, щоб люди гроші платили за те, що ми самі безкоштовно маємо?

— Ага! — каже Харитон. — Бо в місті цього нема! Там ні курей, ні дерунів, ні гною!

Маруся закотила очі:

— Ти мені тут не умнічай, бо мозг поправиться. Та хто до нас приїде, га?

— Приїдуть! — впевнено каже Харитон. — Я вже рекламу розвісив!

І показує аркуш паперу з написом маркером:

“Туризм у Бруньках! Повітря, гній і пригоди! Телефон: позичу в сусіда.”

Зінаїда Хмара саме проходила повз і пирснула:

— Харитоне, ти ще напиши “гарантований запах села”! Люди втечуть, як миші від кота!

Харитон образився, але не здався.

Він зібрав “команду”: Ярослава Дубка призначив “директором по ставку”, Григорія Пудлова — “начальником медпункту для туристів”, Тому Ранько — “кухарем із дерунами”, а Жанну Туман — “фотографом на кнопковий телефон”.

Ввечері влаштували “репетицію прийому гостей”.

Харитон вийшов у старому костюмі з весілля і промовив:

— Леді та джентльмени, ласкаво просимо в село Бруньки! У нас ви знайдете душевність, чисте повітря і місцевий колорит у кожній ложці борщу!

— Та закрийся і умийся, — хмикнула Маруся. — Який ти джентльмен, у тебе шкарпетки різні!

Але “репетиція” тривала. Данило грав туриста, Тетяна — блогерку.

— А це наш головний туристичний об’єкт — грушка, — каже Харитон. — Їй сто років, а плоди досі падають прямо на голову!

— А це ставок, — додає Ярослав. — Якщо туди залізти — можна знайти минулорічну жабу.

Туристи сміялися, тобто діти.

А потім приїхала справжня машина!

— О, перші клієнти! — заволав Харитон.

З машини вийшло двоє молодих міських хлопців із камерами.

— Добрий день! Ми з каналу “Село-Тревел”. Чули, у вас новий туристичний напрямок?

— Аякже! — зрадів Харитон. — Бруньки — це не просто село, це стан душі!

Він почав показувати їм усе: курей, хлів, ставок, Марусю, яка стояла з лопатою й бурчала:

— Йди ти на сусідню вулицю, бо як вріжу, дуба даси прям під грушкою!

Журналісти знімали, сміялися, питали:

— А де у вас відпочивають туристи?

— У стозі сіна! — гордо відповів Харитон. — Натурально, без алергії!

Після “екскурсії” журналісти подякували, сказали, що зроблять сюжет.

Через тиждень сюжет і справді вийшов:

“Село Бруньки — нова Мекка туризму! Тут туристів годують дерунами й укладають у сіно!”

Село реготало. Навіть старий Іван Осак дивився телевізор і казав:

— Ну, Харитон, ти дав! Я думав, ти дурний, а ти — знаменитий дурний!

Харитон гордо випрямився:

— От бачите! Я ж казав, що все починається з ідеї!

А Маруся тільки махнула рукою:

— Починається, ага… і закінчується пустими балачками!