А чи був бій?

«А чи був бій?»

Корабель Мар пролітав територією водяників, коли з тіні виринув силует — колишній торговець, перешитий у бойову розвалину. Латки, іржа, чужі плити на пробитій обшивці. Усередині — утопці. Вони кинулися в самогубну атаку.

Удар був різким. Нос корвета Мар вгризся у правий борт піратів, немов ніж у гниль. Здавалося — це кінець. Але утопцям не було що втрачати. З верхньої палуби їхнього уламка рвонув стикувальний рукав, намертво вчепившись у метал.

Вони ринулися всередину. Кроки лунали важко, подихи шипіли в кислих фільтрах. І ось шлюз розкрився.

Світло. Сяйво серпів. Полудениці. У повному бойовому обладунку, з сонячними клинками і плазмовими автоматами. Їхні рухи були холодними, точними. Вогонь різав темряву. Страх пронизав утопців, мов лід у серце. Вони кричали, палили навмання, але крики танули під тиском світла.

Час наче зламано: стрибки кадрів, уривки голосів, миготіння облич. Дехто бачив своїх мертвих друзів серед ворогів, дехто — власне відображення. Та страх завжди був один: полудениці й серпи, що палали у темряві.

Останнє, що пам’ятав один із них, — спалах, кров, крик. Потім удар. Тремтіння корпусу. Він заплющив очі.

…А коли розплющив — перед ним був космос. Німий. Холодний. Його тіло вже скувала крига. Поруч — мертві товариші. Без ран. Всі завмерли, зависли в безповітрі. Стикувальний рукав тягнувся у порожнечу. Корабель утопців — мертвий, без світла й повітря.

А корвет Мар давно зник.

Жодних ворогів. Лише тиша. І розуміння: вони боролися не з ворогами, а з власним страхом, що його вселили в їхні голови.

Єдина думка різала, наче лезо:

А чи був бій?

---

Післямова

Кажуть, Мари ніколи не стріляють. Вони лиш торкаються твого розуму. І тоді ти бачиш те, чого боїшся найбільше.
Для утопців це завжди були полудениці.