Про мар

з нотаток мандрівного хроніста Пурії

Вони приходять тихо.
Наче тінь.
Наче подих, що ковзає крізь сни.

Мари носять плащі, в яких губиться їхня постать. Під каптуром - обличчя з рисами птаха й кажана, велике око, що світиться у темряві. Вони не крокують - вони ковзають. І ти не чуєш їхніх кроків. Лише шурхіт. Лише тиша.

Їхні слова - це шепіт. Іноді повторюється. Іноді лунає в голові, коли рот їхній мовчить. Вони говорять мало. Та їхнє «мало» важить більше, ніж будь-яка промова.

Мари - єдині, хто бачить Наві. Вони проводять кораблі крізь ніч космосу, де карти не допоможуть. Вони знають, як обійти Навь, тих чужих і байдужих, що дивляться на нас, як на комах. Вони відчувають Дхеу - глибини, в яких навіть слова зникають.

У снах Мари всесильні. Вони можуть змінити сон, поламати думку, вкласти тривогу, запустити ілюзію. Кажуть, капітани, що надто довго користувалися їхніми послугами, переставали відрізняти реальність від марення.

Та є й ті, хто шукає їх. Бо без Мар немає далеких подорожей. Немає нових світів. Їхні чорні кораблі - мов крила нічного птаха - несуть імперії вперед. І за це їх терплять. І за це їх бояться.

Є чутки, що з Русалками їх пов'язує таємний союз. Русалки дають їм ліки. Мари дають натомість сни. Але не всі. Лише частину. Бо ніч ніколи не розкриває себе до кінця.

Я залишав їхнє товариство з дивним відчуттям. Чи бачив я їх? Чи вони бачили мене? Чи то був сон, чи яв?

Мари завжди лишають після себе сумнів.